Моїй дочці Світлані 36 років на провідну неділю виповнилося. Її першій дочці Софійці зараз 13. З першим чоловіком Світлана одразу розлучилася, бо він був непутьовий, що казати. Вона з двомісячною дитиною повернулася до нас з чоловіком. Жили ми всі разом у трикімнатній квартирі. Як то кажуть, у тісноті, та не в образі.
Користуючись тим, що ми з чоловіком були вже пенсіонерами та цілодобово сиділи вдома, Світлана часто залишала нам онуку, а сама йшла до подруг.
Ми були не проти, адже розуміли, що вона молода, їй треба влаштовувати особисте життя. Я займалася вихованням Софійки, чоловік водив її в сад та на гуртки, а ввечері ми всі разом гуляли у парку.
Минали роки. П’ять років тому донька зібрала свої речі та пішла жити до нового чоловіка. Він жив у іншому районі, тож Софійку вона з собою брати не захотіла.
Мовляв, їй до школи незручно возити, та й взагалі – вона до бабусі та дідуся звикла. Незабаром Світлана повідомила нам, що чекає дитину, і вони розписалися. Переїхали до нас, бо в квартирі нового чоловіка жити із новонародженим сином новоспечена матуся не хотіла.
Світлана з чоловіком та сином жили в одній кімнаті, ми з чоловіком в іншій, а Софійка сама у дитячій. Спочатку жили мирно, не конфліктували. Тільки надто явно проглядалася неприязнь дочки до першої дитини.
Вона без залишку віддавалася малюкові та чоловіку, а ось до Софійки ставилася холодно. Вона її не ображала, але складалося враження, що це сусідська дитина, а не рідна. Мені просто плакати хотілося, коли я на це дивилася.
Коли онук пішов у садок, Світлана вийшла йти працювати. Вони назбирали грошей та вирішили придбати в іпотеку свою квартиру.
Взяли однокімнатну квартиру, але у віддаленому районі. Софійку з собою не брали, прикриваючись школою. Чи бачите, їздити одній лячно, а міняти школу – взагалі дивна витівка.
Світлана попросила, щоб я її доглядала. Мені, звичайно, було неважко, але весь парадокс цієї ситуації не давав мені спати ночами. Я поговорила на цю тему з Софійкою, вона сказала, що з нами їй спокійніше. Тільки після цієї розмови я видихнула.
Тепер так і живемо. Спочатку донька часто навідувалася, цікавилася успішністю спадкоємиці, балувала її обновками. А потім все рідше і рідше. Зараз вона майже не дзвонить, про візити я взагалі мовчу. Приїжджає двічі на місяць на пів години та поспішає назад.
Утримуємо ми внучку власним коштом, Світлана нам зовсім не допомагає. Навіть аліменти на Софійку вона собі в кишеню покладає, хоча це, по суті, гроші внучки.
Але ми впораємося. Проблема полягає в іншому – донька ніби викреслила свою дитину з життя. Софійка це розуміє, я часто чую, як вона плаче ночами. А нещодавно вона мені сказала: “Я не злюся на маму, я розумію, що нікому в тому житті не потрібна”.
Я її обійняла, і сказала, що вона потрібна нам з дідусем.
Чи може моя дочка колись змінити свою думку щодо рідної дочки?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua