Ми з дочкою чаювали на кухні, як я почула завивання, що долинали з кімнати свекрухи. Відкривши двері, я побачила маму Григорія. Вона лежала на ліжку, і прикриваючи обличчя руками, тихенько плакала. – Мамо, ви чого? Що сталося? – Ой доню, завинила я перед тобою. Тому й не знаю, як ти тепер вчиниш. Немає ж вже на цьому світі мого синочка. Не буде кому захистити мене на старості літ.
Ти маєш бути вдячна, що пощастило потрапити до нашої родини, що взяли тебе до себе без приданого. Як би тобі жилося по життю, сиротино? Ти їж нашу їжу їж, і нічого не потребуєш. А робити нічого не вмієш, лінива та непоказна… – такі слова говорила свекруха своїй невістці Олі…
Вийшла заміж Оля за Гришу, коли їй було 18 років. Ніхто їй нічого не радив, не наставляв, бо рано осиротіла вона. Мала тітку по лінії батька, але вона не цікавилася життям племінниці і жила далеко…
Гриша був набагато старший за Олю. І тому сподобався їй – вона шукала чоловічого захисту. Росла без тата, тяглася до чоловіків. Молоді розписалися і чоловік привів наречену до хати до мами. А квартиру Олі вони здавали в оренду. Спочатку свекруха добре приймала невістку.
Доню, Олечко, як же моєму Григорію пощастило з тобою.Ти така розумна і господиня хоч куди, – буркотіла свекруха.
Вона вчила невістку домашнім премудростям і дивувалася, наскільки та все переймала, вбирала, мов губка. І перед сусідами хвалилася, яка їй дісталася гарна невістка, золота.
Жили вони у мирі та злагоді, все всіх влаштовувало.
Послухайте, може нам квартиру Олі продати і на ці гроші прибудувати кімнати до нашого будинку, – почала закидати вудки свекруха невістці, та й чоловік був заодно з матір’ю, – Твоя квартира все одно замала для життя, а тут нам більше місця стане. І дитина потім кімнату свою буде мати, і мати буде рада. Ми ж її не покинемо, вона вже у віці.
Матері Григорія справді було за шістдесят. А Оля – дівчина недосвідчена, довірлива, нема в кого поради спитати, ніхто її не відмовив від продажу свого кута.
І ось настав момент, коли Оля піддалася на вмовляння родичів та дозволила продати квартиру. Відколи вона передала гроші за неї чоловіку, все відразу змінилася. Свекруха вже не називала її донькою.
– Я дозволила сину взяти за дружину сироту без роду, без племені. Лінива, нічого не хоче робити, недосвідчена, нечупара, — бурчала свекруха, злісно повчаючи невістку.
Оля зрозуміла, що вона більше не потрібна нікому в цьому будинку, та пізно вже…
Чоловік став будувати далі будинок, а на думку Олі ніхто не зважав, і все це за вказівкою його матусі. А куди подітися сирітці? Ні рідні, ні друзів. Стала вона прислужувати в домі чоловіка та свекрухи. А вони її тільки тицяли пальцем.
Дорікали шматком хліба, хоча Оля у всьому їм намагалася догоджати, навіть на городі працювала. А коли в декрет пішла, то зовсім спасу від свекрухи не було.
Тепер все! Зовсім сидиш на нашій шиї та нічого не робиш. І раніше не особливо старалася, а тепер і поготів. Совісті в тебе нема. Ще подивимося, чи від мого сина ця дитина, а то ви, дитбудинівські, не відрізняєтеся доброчесністю, – такими були слова свекрухи у відповідь на новину про майбутню появу онука.
Оля всі дев’ять місяців нервувала, але до терміну доносила дитину. Малятко з’явилося на світ спокійне і схоже на батька. Як дві каплі води. Дали дівчинці ім’я Зорянка. Оля в ній душі не чула. Більше вона дарувати діток Григорію не хотіла. Жили вони напружено.
Зорянка підросла, а Гриша зліг. Оля його доглядала, носилася як тільки могла. Але дива не сталося і він пішов у інший світ. Оля у 45 років залишилася без чоловіка. Свекрусі на той момент було вже за 80 років.
Якось Оля бачить, що в будинку тиша незвична. Ніхто не бубонить, ніхто її не чіпає, ніхто нічим не дорікає. Свекруха не горланить, не гнівається. І навіть за їжу дякує. Оля не могла зрозуміти, із чим пов’язані ці зміни.
Якось вони сіли ввечері почаювати. Мовчали. За вікном лив дощ. Раптом до Олі долинув звук плачу.
– Мамо, ви чого це? Не плачте, – здивувалася Оля.
– Звичайно, тобі легко говорити, ти тепер, мабуть, до будинку пристарілих мене відправиш. Навіщо тобі терпіти в хаті стару, – втирала сльози свекруха…
– Та що це на вас найшло? Що за маячня? Ніхто вас нікуди здавати не планував. Хто це вам сказав? – навіть розгнівалась Оля.
– А як інакше… Я ж до тебе завжди як ставилася? Погано, дорікала, хто за мене зараз заступиться? Сина нема. Я постаріла, от і викинеш мене надвір, – плакала свекруха.
– Якщо що, то вам Бог суддя. А я гріх на душу не братиму. Якщо самі захочете і поїдете. Ніхто вас не тримає.
– Ой, вибач мені за все, люба. Я поганою свекрухою була, не знала, що творила, сина проти тебе налаштовувала, – плакала свекруха.
Так вони й жили з того часу. Зоряна поїхала вчитися до іншого міста, відвідувала їх нечасто. Оля намагалася приготувати їжі смачної, куховарила. І свекруха їй допомагала завжди. Подруги засуджували Олю за її доброту, адже саме час “віддати” свекрусі за все. А Оля казала:
– Не хочу я “віддавати”. Хай Господь її судить. А я по-людськи вчиню. Не можу інакше.
Якийсь час тому Оля зустріла чоловіка. Гарного та порядного. Вона міркувала, як говорити про це зі свекрухою. Якою буде її реакція. Але та сама їх побачила у віконце. І коли Оля прийшла, то почула ось що:
– Олю, годі вам ховатися вже, можете жити разом. Я тільки рада за вас.
Оля глянула на свекруху з вдячністю. Через кілька років свекрухи не стало. А Оля вийшла заміж. Відгуляли й Зорянине весілля. Внуків стали няньчити.
Лише у свята Оля ходила на місце спочинку чоловіка й свекрухи і носила квіти.
Кому як не їй.
Фото ілюстративне
