Ми з Іваном одружилися після третього курсу інституту, а зустрічалися вже з першого. 45 роки прожили душа в душу, виростили двох доньок, трьох онуків.
І раптом чоловіка ніби підмінили! Його прооперували і як жінка я стала йому непотрібна. А нерухомість він всю зареєстрував на себе. Я з’ясувала в нотаріальній конторі, що я, не маючи зареєстрованої на себе частки майна, не маю нічого для передачі у спадок.
Чоловік став потайки шукати покупців на садову ділянку, я дізналая про це випадково.
Так уйого поведінку я розцінила зрадою і подала на розлучення з розділом майна. П’ятий рік судимося.
Майно розділили, розлучення ще попереду. Нам вже по 76 років. Одружені 54 роки, і ось до чого дійшло…
Він не перегосить мене за відібране мною по суду майно. Я його – за нелюдське ставлення до себе з його боку.
Важка старість… Самотність. Тепер до мене у всіх один загальний інтерес: кому я залишу у спадок дачу. Мої поневіряння стали п’ятирічним серіалом пізнання мною людської недосконалості, спритності, брехливості, до якої може скотитися колись коханийчоловік. За результатами судів він всюди несправедливий і не правий.
Як я могла більше 50 років бути сліпою і такою довірливою!
А тепер ще гірше: я помітила, що у я розчарована в людях і вже нікому не вірю … НІ-КО-МУ. Крім Бога, навіть власним рідним і дітям.
Автор: Антоніна.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
