Ми з сином поверталися зі Сходу, бо возили колишньому чоловіку автівку, яку Остап сам з Польщі пригнав. Мало того, що свекруха нічого Петру не передала, хоча все село і пиріжки і вареники ліпило, та нехай там. Просто дома мене чекало інше випробування. – Ти до мого Петра поїхала, бо хочеш його повернути? Він ж тепер які гроші заробляє. Хочеш за його рахунок збагатитися? А я казала, що колись ти за ним приповзеш!
Я з чоловіком розлучена вже більше п’ятнадцяти років.
Оскільки Петро був в мене в зятях, то одного дня просто прогнала його, бо сил на все це дивитися в мене було. Не хотіла я, щоб діти переймали від нас таку модель сім’ї, це не правильно.
Не буду багато описувати, що відбувалося, не хочу виносити, як то кажуть, сміття з хати. Хоча, якщо чесно, то всі односельчани бачили, яке в мене з ним було життя.
Одним словом скажу – любив Петро більше друзів і посиденьки з ними, ніж дружину та дітей…
До сьогодні пам’ятаю, як свекруха вигукувала біля моєї брами, що я ще колись пошкодую, що прогнала її сина і приповзу на колінах просити прощення.
Знаю не з чуток, що вона мала з ним в хаті. Я, як жінка, все рівно його якось стримувала. Але сам винен, я давала шанс виправитися.
Так Петро і продовжував жити з мамою. З дітьми спілкувався, але так, чисто символічно. Аліменти платив і десь-колись, давав на “морозиво”.
Я працю в ательє, також шию і дома на замовлення. Дякувати Богу, ще живі батьки і мене підтримують, а я їх.
Старшому сину дев’ятнадцять виповнилося, а молодшому сімнадцять.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, чоловік вирішив стати на захист Батьківщини. Як він сказав: “Йду, щоб хлопців не забрали”.
Спершу він був на навчанні, а згодом перекинули його на схід.
Сини з ним спілкувалися, і одного дня Остап повідомив, що буде збирати татові на автівку.
Ми дали оголошення всюди де можна. Спільними зусиллями родичів, знайомих і всього села, ми назбирали потрібну суму.
Син, щоб купити дешевше, поїхав за автівкою до Польщі.
Два дні він пробув там, і таки перегнав гарне авто, яке потім сам перемальовував у потрібен колір.
Коли прийшов час їхати і везти авто, ми сказали, хто що може, щоб приготували для солдат. Хто пиріжки пік, хто вареники ліпив, хто сала вділив. В нас в селі дуже всі допомагають хлопцям. Свекруха ж добре знала, що ми машину синові придбали і вона вже їде до нього, але ні вона, ні її родина нічого не передали.
Коли настав час їхати на схід, я вирішила їхати з Остапом. Мало чого, щоб не заснув по дорозі. Все якась підтримка буде, дорога ж не близька і не легка.
Там все минуло добре. Ми з сином побажали повернутися живими та неушкодженими додому з Перемогою. Уся його бригада і не тільки, дякували за повну автівку смакоти і саму машину.
Ми навіть сфотографувались на прощання. Назад їхали потягом через Київ. І ось що мене чекало дома.
Свекруха всім “натрубіла”, що прийшов той час, і я на колінах його буду просити повернутися, бо я хочу його грошей. “Він ж тепер дуже добре заробляє”, як вона розказувала.
Всі на мене тепер косо дивляться.
Я ж не стрималася і пішла до колишньої свекрухи. Пояснила я їй чемно, що за стільки років не думала Петра повертати і тепер, коли діти дорослі – тим більше. І грошей мені не потрібно. А автівкою сини займалися, бо як би там не було, це їх батько.
Ось така в мене історія “цікава” зі свекрухою…
Бажаю усім Перемоги, миру, добра та порозуміння!
Все буде Україна!
Автор – Наталя У.
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua