В студентські роки я зустрічалася з одним хлопцем, Данилом, дуже хорошим, він завжди був поруч, підтримував, все в ньому було ідеально, як принц з моїх мрій, але єдиним його мінусом була – бідність.
І хоч для мене цей мінус зовсім не мав значення, для моїх батьків це було, як кість в горлі.
Вони все життя були не дуже багаті, виживали від зарплати до зарплати.
А тепер всіма силами намагалися мені завадити бути з Данилом.
Вони намагалися мене звести з Ігорем, старшим за мене чоловіком, хоч і не дуже гарним, і не добрим за характером, але в нього була одна суттєва перевага в очах батьків. Він і його сім’я були багаті, мали свій бізнес.
Вони довго надокучали, просто життя мені не давали. Вони все казали, що не хочуть, щоб я жила в злиднях, не хочуть, щоб як вони – чекала зарплати. Так тривало довший час.
Я не змогла втриматись від їх тиску, і згодилася на одруження з Ігорем.
Зіграли весілля ми швидко, навіть не позустрічалися взагалі.
Ну що сказати, весілля було помпезне. На таке з Данилом ми б за пів життя не наскладали.
Як би гарно не було, але на серці шкребли кішки.
На весіллі Ігор був стриманим, холодним. Під час першого танцю майже не дивився на мене. А за столом і зовсім не звертав уваги.
Звісно, я намагалася з ним заговорити, знайти спільні теми для розмов, але не виходило. І це було дивно для мене, адже з Данилом ми завжди мали про, що поговорити. Ми розуміли одне одного з пів слова, а тут…
Я все спихала на те, що треба більше часу нам з Ігорем, щоб пізнати одне одного.
Весілля підійшло до кінця, гості роз’їхалися, а я, вже тепер з своїм чоловіком направилася до готелю. По дорозі в його автівці ми іноді перекидалися невеличкими фразами, а потім йому подзвонив телефон і я ніби зникла для нього.
Коли ж ми прийшли в створений персоналом “райський куточок” для молодят, він поводився досить холодно. Походивши задуманий по кімнаті з-пів годинки, зібрався і сказав, що має якісь справи по бізнесу, а я можу лишитися відпочити, адже номер і так вже був оплачений.
Я не встигла нічого сказати, як двері закрилися і він вже пішов.
Оглянулася, і побачила розкішний номер, але мені не було до нього діла.
Не пройшовши і кроку, сіла і сльози покотилися рікою.
Там змішалося все: відчай, злість, жалість до себе, не любов до нього, розуміння, що як раніше не буде, розуміння, що я втратила частину себе, найцінніше, що могло бути, що не купиш за ніякі гроші – свою кохану людину.
Тоді тремтячими руками я набрала номер. Цей номер був Данила. Я не знала чи він відповість, не знала, чи взагалі захоче зі мною говорити.
Але мені не було до кого звернутися і на щастя він підняв слухавку. Я не змогла приховати свій тремтячий голос, а згодом і взагалі плач.
Він запитав де я, і згодом приїхав.
Я довго плакала на його плечі. А потім ми довго говорили, сміялися, ділилися всім чим хотіли.
Тоді він зізнався, що попри все досі мене любить. Я не знаю, як так сталося. Зранку я прокинулася в його обіймах.
Ми підтримували зв’язок і потім, завжди списувалися і говорили по телефону. А мій законний чоловік і зовсім не звертав уваги, він був в роботі, в свої друзях. І максимум про що ми говорили, це про те, що буде на вечерю і яку сорочку попрасувати.
Коли чоловік їхав на роботу я видихала. А коли він писав, що я можу його не чекати, і він не приїде, то кликала Данила.
Десь за місяць після таких походеньок, дізналася, що чекаю дитину.
Попри все, я відчувала, що батько дитини Данило.
Та тепер не знаю що робити? Кому і що слід казати? І з ким мені далі бути? З коханим чи з законним чоловіком?
Автор – Настя Г.
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua