Ми з татом були щасливі, поки в наше життя не увірвалася його нова дружина, яка перетворила моє існування на боротьбу за місце під сонцем. Я поїхала, аби знайти своє щастя, але через багато років вона знову нагадала про себе, коли їй стало потрібно моє милосердя

Я ніколи не думала, що сімейне життя може бути таким складним. Особливо, коли в ньому з’являється хтось третій, хто вважає себе важливішим за всіх інших. Мене звуть Богданка, і мені було всього вісім років, коли в наше життя увірвалася Оксана.

Моєї рідної мами не стало, коли я була зовсім маленька, і тато, Олег, довго не міг оговтатися. Він був чудовим батьком, ніжним, уважним. Ми жили удвох, і, здавалося, нам нікого більше й не потрібно. Але одного разу тато познайомився з Оксаною. Вона працювала з ним на одному підприємстві, і, як він казав, вона змогла розтопити кригу в його серці.

Спочатку Оксана здавалася милою. Вона приносила мені подарунки, намагалася розмовляти, питала про школу. Тато був щасливий, і я, дивлячись на його усмішку, намагалася прийняти цю жінку. Але щойно вони одружилися і вона переїхала до нас, все змінилося. Її маска доброзичливості впала, відкривши холодну й розважливу особу.

Оксана одразу почала встановлювати свої правила.

— З цього дня ти маєш прибирати свою кімнату сама, ідеально, без жодного пилу, — заявила вона мені через тиждень після переїзду.

— Але ж я завжди прибираю, — здивовано відповіла я.

— Так, але тепер ти робитимеш це ретельніше, — її тон не терпів заперечень.

Це був лише початок. Вона постійно контролювала мої оцінки, перевіряла зошити, критикувала мій одяг. Тато не помічав цього або не хотів помічати. Він був на сьомому небі від щастя, засліплений своєю новою дружиною. Коли я намагалася поскаржитися, він лише відмахувався.

— Богданко, Оксана піклується про тебе, — говорив він. — Вона хоче, щоб ти виросла порядною дівчиною.

Я розуміла, що це не піклування, а бажання влади. Оксана хотіла, щоб я почувалася зайвою, щоб знала своє місце. І вона досягла своєї мети.

З роками наша напруга лише зростала. Я стала підлітком, і кожен мій крок викликав у неї обурення. Коли мені виповнилося шістнадцять, стався випадок, який я не зможу забути до кінця життя. Це було напередодні Різдва. У нашій родині завжди була традиція збиратися на святкову вечерю. Це було особливе свято для нас з татом.

Я повернулася зі школи і побачила, що Оксана готує святковий стіл. Я зайшла на кухню, відчуваючи запах імбирного печива і хвої.

— Оксано, я можу чимось допомогти? — запитала я, бажаючи внести свій внесок.

Вона різко обернулася, і її обличчя було таким холодним, що я здригнулася.

— Твоя допомога тут не потрібна, — сказала вона, продовжуючи нарізати овочі.

— Але я думала, ми всі разом…

— Ми всі разом, але не ти, — перебила вона. — Я запросила свою сестру із сім’єю. Це буде справжнє родинне свято.

— А хіба я не частина родини? — моє серце стиснулося від болю.

Оксана посміхнулася, і ця посмішка була сповнена такої отрути, що мені стало зле.

— Ти — донька Олега, але не моя. А це мій дім, і я вирішую, хто тут буде. Ти маєш провести вечір у своїй кімнаті. Насолоджуйся тишею.

Я не могла повірити своїм вухам. Залишити мене, рідну доньку, на самоті в кімнаті, коли вся родина збирається за столом! Я побігла до своєї кімнати і гірко заплакала. З кімнати я чула сміх, веселі розмови, дзвін келихів. Це було так боляче, так несправедливо. Я почувалася, як Попелюшка, яку залишили біля розбитого корита.

Коли тато прийшов до мене, було вже пізно.

— Богданко, чому ти не вийшла? — запитав він, злегка роздратований.

— Оксана не дозволила, — ледь чутно відповіла я.

Тато насупився.

— Вона просто хотіла, щоб ти відпочила. Не вигадуй.

Я відчула, що він не на моєму боці. Він знову виправдовував її. У той момент я зрозуміла, що для нього головне — його щастя з Оксаною, а мої почуття — другорядні.

— Добре, тату, — сказала я, витираючи сльози. — Я все зрозуміла.

І я справді зрозуміла. Я зрозуміла, що в цьому домі мені немає місця, і що я маю подбати про себе сама. Той вечір став переломним моментом у моєму житті. Я перестала сподіватися на батька, перестала шукати прихильності Оксани. Я зосередилася на навчанні і єдиною моєю метою стало якнайшвидше покинути цей дім.

Після закінчення школи я вступила до університету в іншому місті. Тато був радий моїм успіхам, а Оксана… Оксана була задоволена, що я нарешті поїхала.

— Бажаю тобі успіхів, — сказала вона мені на прощання, і в її очах не було ані краплі щирості, лише відчуття перемоги.

Я поїхала і майже не поверталася. На свята я вигадувала причини, щоб не їхати додому. Мені було спокійніше і легше далеко від атмосфери контролю та приниження, яку створила Оксана. Тато телефонував, приїжджав до мене. Ми підтримували стосунки. Але про Оксану я намагалася не питати.

Минуло багато років. Я успішно закінчила університет, знайшла хорошу роботу, вийшла заміж. Моє життя склалося. Я стала сильною, незалежною жінкою, яка вміє постояти за себе.

Нещодавно тато подзвонив мені.

— Богданко, нам потрібна твоя допомога, — його голос був стомлений. — Оксана захворіла. Їй потрібен постійний догляд.

Я відчула холод у середині. Догляд за Оксаною? За тією, яка залишила мене на самоті на Різдво?

— Тату, але ж я не зможу постійно бути з нею. У мене робота, своє життя, — відповіла я.

— Вона твоя мачуха, доню, — тихо сказав він. — Це ж сім’я.

— Сім’я? — я ледь стримала гнів. — А де була сім’я, коли я була маленька і сиділа сама в кімнаті, слухаючи, як ви святкуєте? Де була сім’я, коли вона роками змушувала мене почуватися зайвою?

Я розповіла йому про той Різдвяний вечір, про всі роки її холодності та зверхності. Тато мовчав.

— Я не вимагаю від тебе догляду, — він зітхнув. — Але вона не може самостійно вставати. Їй потрібне особливе ліжко для догляду, і ми не можемо його купити. Чи не могла б ти допомогти з цим? Це велика сума.

Я подумала. Купити їй ліжко? Тій, яка змусила мене страждати? Я могла б це зробити, гроші у мене були. Але чи варто?

— Тату, — сказала я, — Я можу допомогти тобі з грошима на ліжко. Але ти маєш зрозуміти, що я роблю це лише для тебе, щоб полегшити тобі життя. Я не почуваюся зобов’язаною перед Оксаною. Я не буду приходити, щоб доглядати за нею. Коли вона не покликала мене на святкову вечерю, вона показала мені, хто тут головний. Тепер, коли вона старенька, я показую їй, хто вирішує, чи буде вона мати моє піклування.

Тато був засмучений, але погодився. Він розумів, що це була моя маленька віддача, хоч і завуальована турботою про нього. Я перерахувала гроші, і тато купив ліжко. Більше про Оксану я не питала. Я виконала свій обов’язок перед батьком.

Я знаю, що багато хто засудить мене. Скажуть, що потрібно прощати, що Оксана — хвора людина. Але як пробачити ту біль і відчуття непотрібності, які вона роками вкладала в моє серце? Чи зобов’язана я допомагати тій, яка свідомо і жорстоко позбавляла мене родинного тепла?

У старості кожен пожинає те, що посіяв. Оксана посіяла холод, і тепер отримує його у відповідь. Я подала ліжко, але не подам свого часу і своєї любові. І це єдина річ, яку вона не зможе купити за жодні гроші.

А як вважаєте ви? Чи правильно я вчинила, відмовившись доглядати за мачухою, яка зіпсувала мені дитинство? Чи повинна була я пробачити і забути? Мені важлива ваша думка, адже це може допомогти мені зрозуміти цю складну ситуацію. Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо вам сподобалася ця історія, і напишіть свій коментар. Ваша підтримка для мене дуже важлива.