Ми з Тимофієм одружені 10 років, виховуємо двох діток, Марічку й Остапчика. Я могла б назвати свій шлюб щасливим, якби не одна дивна звичка чоловіка. Від неї за і роки просто на стелю хочеться іноді дертися, щиро кажу.

Подруги кажуть, що з цим можна миритись, адже чоловік в іншому добрий – не п’є, не зраджує, заробляє нормально.

Але я ніяк не можу звикнути до того, що навіть після незначної суперечки чи непорозуміння Тимофій відразу перестає зі мною розмовляти і їде до батьків за 150 кілометрів!

Я намагалася вже йому поступатися у всьому, щоб уникнути конфлікту, але він стабільно раз на два місяці сам шукає привід для конфлікту, чіпляючись навіть до дрібниць. З’ясовувати стосунки марно, він слухає тільки себе, я в цей час ніби говорю сама з собою.

Потім він збирає кілька найнеобхідніших речей у сумку і каже: «Поживеш сама, оціниш те, що я тобі роблю».

Але хіба я нічого для нього чи для сім’ї не роблю? Я працюю, готую, прибираю, доглядаю дітей, влаштовую сімейні свята, поїздки і багато іншого. Адже я жінка, яка любить свою родину!

Найцікавіше, що його батьки вважають таку поведінку сина нормальною! Розмови зі свекрами ні до чого не спричинили, вони завжди повністю на його боці.

Мене вже втомив цей його “дитячий садок”, чесне слово! Я вже підозрюю, що у Тимофія там ще одна родина і навіть думаю про розлучення. Шкода лише дітей. Як їм пояснити причину розставання з батьком, якого вони дуже люблять?

І як мені жити, як подолати цю його залежність від такого втікання до тата й мами під крило? Як дізнатися правду? І чи треба це робити? У мене самі запитання без відповідей, міста собі не знаходжу останнім часом.

Ось і зараз Тимофій у батьків, а я ні спати, ні їсти не можу і розумію, що надалі так тривати не може.

Передрук без посилання заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.