Ми з Василем десять років відмовляли собі в усьому, щоб нарешті купити власну сталінку. Ремонт поглинув не лише наші гроші, а й здатність просто радіти життю без підрахунку копійок. Коли Марина запитала: — Чи варте воно того, — я не змогла знайти слів для відповіді. Наша ідеальна оселя почала вимагати жертви, про яку ми не домовлялися.

Ми з Василем прожили в орендованих квартирах майже десять років, перш ніж нарешті наважилися на власну оселю. Це була стара сталінка з високими стелями, яка потребувала не просто косметичного втручання, а повної перебудови. Я малювала в уяві ідеальну вітальню, де вечорами ми будемо пити чай, обговорюючи плани на майбутнє. Марина, моя близька подруга, тоді ще застерігала мене, що старі будинки підступні, але я лише відмахувалася. Мені здавалося, що наших заощаджень, які ми збирали по крихтах, відмовляючи собі у відпустках та новому одязі, вистачить на все з головою. Ми планували витратити певну суму, залишивши запас на непередбачувані витрати, проте реальність виявилася набагато суворішою.

Усе почалося з демонтажу підлоги. Коли робітники зняли старий паркет, з’ясувалося, що перекриття потребують термінового зміцнення. Це був перший незапланований рахунок, який змусив моє серце стиснутися. Василь тоді сказав, що на безпеці не економлять. Я погодилася, ще не знаючи, що це лише початок нашого фінансового піке. Потім були труби, проводка, вирівнювання стін, які поглинали гроші швидше, ніж ми встигали їх заробляти. Кожен візит до будівельного магазину закінчувався тим, що сума в чеку перевищувала мої очікування в кілька разів.

Я пам’ятаю той ранок, коли ми вперше побачили огoлені стіни. Пил стояв стовпом, сонячні промені пробивалися крізь нього, підсвічуючи кожну порошинку. Василь стояв посеред розгардіяшу, тримаючи в руках рулетку, і його пальці ледь помітно тремтіли. Він завжди був спокійним, але цей ремонт почав висмоктувати з нього сили ще до того, як ми встигли поклеїти першу смугу шпалер.

— Марина, я вже не знаю, де брати кошти, — зізналася я подрузі, коли ми зустрілися в парку. — Ми планували закінчити до осені, а зараз уже листопад, і в нас навіть вікон немає. Протяг гуляє по кімнатах, а майстри кажуть, що треба ще докуповувати суміші.

— Можливо, варто зупинитися на чомусь простішому? — запитала вона, розглядаючи мої втомлені очі. — Навіщо вам та італійська плитка, яку треба чекати два місяці? Можна взяти звичайну, вона теж непогана.

— Але ж це мрія, — тихо відповіла я. — Я стільки років про це мріяла. Я хочу, щоб кожен сантиметр був саме таким, як я собі уявляла. Розумієш, я не хочу погоджуватися на компроміси у власному домі.

Я хотіла, щоб усе було ідеально. Щоб кожен куточок нашого помешкання випромінював затишок і достаток. Василь підтримував мене, хоча я бачила, як він з кожним днем стає все похмурішим. Він почав брати додаткові зміни, повертався додому пізно вночі, а вранці знову йшов на роботу. Наше спілкування звелося до обговорення кошторисів та вибору кольору затирки для швів. Поступово з нашого життя зникли походи в кіно, вечері в кафе і навіть звичайна радість від спілкування.

Коли черга дійшла до меблів, наші запаси фактично вичерпалися. Але я наполягала на дерев’яному столі та великому дивані, який би став центром кімнати. Ми взяли перший кредит. Потім другий. Я переконувала себе, що як тільки ми переїдемо, усе налагодиться. Гроші повернуться, ми знову почнемо відкладати, а поки треба просто потерпіти. Проте ціни зростали швидше за наші можливості їх покривати.

Майстри приходили і йшли, залишаючи за собою порожні мішки з-під цементу та рахунки, від яких паморочилося в голові. Василь почав економити на всьому. Він перестав купувати каву по дорозі на роботу, почав брати з собою обіди в пластикових контейнерах, які я нашвидкуруч збирала з залишків вечері. Ми стали схожі на тіні самих себе.

— Марино, ти знаєш, скільки коштує кілограм гречки в магазині через дорогу? — запитала я по телефону наступного дня. — Я тепер знаю ціну на кожну крупу, на кожен найдешевший батон. Я стою біля полиць і вираховую, скільки грамів продукту припадає на одну гривню. Це стало моєю новою математикою життя.

— Невже все так погано? — здивувалася вона. — Ви ж завжди мали непогані зарплати.

— Ми витратили все. Абсолютно все. Тепер я ходжу по супермаркету з калькулятором і вибираю продукти лише за жовтими цінниками. Іноді я просто стою перед вітриною з м’ясом і розумію, що ми не зможемо його купити до наступної зарплати. Це не просто економія, це якась прірва.

Василь став мовчазним. Його колись веселий погляд згас. Він більше не жартував про наше новосілля. Кожна копійка була на обліку. Ми почали сваритися через дрібниці: через невимкнене світло, через зайву ложку цукру, через те, що я купила трохи дорожче мило. Побутова напруга зростала, перетворюючи нашу омріяну квартиру на золоту клітку.

Одного разу він повернувся додому зовсім пізно. Я бачила, як він намагається розв’язати шнурки на взутті, але пальці не слухалися. Він просто сів на підлогу в коридорі, прихилившись головою до свіжопофарбованої стіни.

— Ми не витягуємо, Машо, — прошепотів він. — Ми просто не витягуємо цей темп.

— Ще трішки, Василю. Залишилася лише кухня і техніка. Ми вже майже на фініші.

— Фініш дедалі далі, — він підвів на мене погляд, у якому було стільки втоми, що мені стало страшно. — Ми живемо заради того, щоб годувати будівельні магазини. Ти бачила наші рахунки за опалення в цій величезній квартирі?

Я не знала, що сказати. Я просто гладила його по руці, відчуваючи кожну мозолю.

Коли привезли кухонний гарнітур, я мала б стрибати від радості. Це були ті самі матові фасади, про які я писала в усіх своїх блокнотах. Але замість радості я відчула лише холод. Грошей на майстрів для збірки вже не було, тому Василь збирав усе сам вечорами. Скрип викрутки став головним звуком у нашому домі.

— Навіщо нам цей ремонт, якщо ми не можемо дозволити собі нормальну їжу? — вигукнув Василь одного разу, коли я принесла додому найдешевшу ковбасу, яку неможливо було їсти. Вона мала дивний колір і запах паперу.

— Ти ж сам хотів, щоб було гарно! — кричала я у відповідь, відчуваючи, як клубок підкочується до горла. — Ти сам погоджувався на всі ці витрати! Ми ж обговорювали кожен крок!

— Я погоджувався, бо бачив, як ти цього хочеш. Але зараз я хочу просто спокійно спати і не думати про те, що завтра нам не буде за що купити хліба. Я хочу бачити свою дружину щасливою, а не з калькулятором у руках посеред ночі.

Ми стояли посеред ідеально відремонтованого коридору, де кожна плиточка була викладена ідеально рівно, і я раптом зрозуміла, що ці стіни не приносять мені радості. Вони пахли не затишком, а боргами та втомою. Я дивилася на свої руки, шкіра на яких стала сухою від постійного прибирання будівельного пилу та хлорки, і відчувала лише порожнечу.

Марина прийшла в гості на наше умовне новосілля. Ми пригощали її простим чаєм без цукерок, бо на солодощі в бюджеті не було передбачено місця. Я виклала на тарілку тонко нарізаний хліб і кілька шматочків найдешевшого сиру. Вона оглядала нашу кухню з фасадами, які коштували як вживане авто, і мовчала. Її погляд ковзав по дорогій техніці, яка стояла непідключеною, бо на сантехніка не вистачило коштів.

— Дуже гарно, — нарешті мовила вона. — Але чи варте воно було того? Ви виглядаєте так, ніби не спали рік.

— Ми і не спали, — гірко всміхнулася я. — Ми рахували. Ми постійно рахуємо.

Я не знала, що відповісти на її питання. З одного боку, ми досягли мети. У нас була квартира, про яку можна було лише мріяти. З іншого — ми втратили спокій, легкість, і ледь не втратили одне одного в цьому вирі нескінченних витрат. Щовечора я рахую копійки, щоб зрозуміти, чи вистачить нам на проїзд до кінця тижня. Я навчилася готувати десятки страв з картоплі та цибулі, забувши смак свіжих фруктів чи гарного сиру.

— Знаєш, Машо, — тихо сказала Марина, коли ми залишилися на кухні самі. — Мій старий диван у хрущовці здається мені тепер набагато зручнішим, бо я не думаю про те, скільки годин праці він мені коштував.

— А я думаю, — відповіла я. — Я дивлюся на цю люстру і бачу три місяці додаткових змін Василя. Я дивлюся на штори і бачу наші скасовані вихідні.

Наші стосунки з Василем стали крихкими, як той гіпсокартон, що ми використовували для перегородок. Кожен погляд на дорогі меблі нагадував про те, якою ціною вони нам дісталися. Ми перестали запрошувати друзів, бо нам було соромно за свій бідний стіл. Ми стали заручниками власного комфорту, який виявився занадто важким тягарем для двох людей.

Якось вранці я помітила, що Василь довго стоїть біля вікна. Він не вмикав світло, хоча на вулиці було ще сіро.

— Про що ти думаєш? — тихо запитала я, підійшовши ззаду.

— Про те, що в тій маленькій орендованій однушці з обдертими шпалерами ми були набагато щасливішими, — відповів він, не повертаючи голови. Його голос був сухим і позбавленим емоцій. — Там ми сміялися, ми будували плани, ми мріяли. А тут ми просто виживаємо серед розкоші.

Ці слова прозвучали як остаточний підсумок нашого марафону за ідеальним життям. Ми отримали картинку з журналу, але втратили саму суть дому. Дім — це не плитка і не дорогі люстри. Це місце, де ти почуваєшся вільно, де ти можеш дозволити собі помилку, а не де кожен крок нагадує про неоплачений кредит.

Зараз я сиджу на своїй ідеальній кухні, дивлюся на блискучі поверхні і думаю про те, як ми будемо жити далі. Нам знадобляться роки, щоб вибратися з цієї фінансової прірви. Роки економії на всьому, роки відмов від найменших радощів. Я дивлюся на Василя, який знову збирається на нічну зміну, і відчуваю неймовірну вагу в душі. Ми побудували фортецю, але вона виявилася холодною і порожньою всередині.

Кожен предмет у цій квартирі має свою ціну, і ця ціна — наш спокій. Чи можна було зробити інакше? Напевно. Чи шкодую я? Я не знаю. Мені хотілося стабільності, а отримала я лише постійний страх перед завтрашнім днем.

— Марина, я іноді думаю продати все це і поїхати кудись в село, — сказала я подрузі під час останньої розмови. — Просто купити маленький будиночок, де не треба буде нічого доводити світові.

— Ти ж не зробиш цього після всього, що ви пройшли, — заперечила вона. — Ви ж стільки вклали сюди душі.

— Душі? — я подивилася на свої відображення в полірованій дверці шафи. — Мені здається, я вклала сюди життя, а душу просто розгубила по дорозі в будівельні гіпермаркети. Іноді мені здається, що ці стіни тиснуть на мене. Вони занадто дорогі для нашого життя.

Ми продовжуємо жити в цьому ремонті, який став нашою головною життєвою подією, але водночас і головним випробуванням. Я навчилася маскувати бідність за красивими фасадами. Коли приходять рідні, я дістаю найкрасивіший посуд, але накладаю в нього найпростішу кашу. Вони захоплюються нашим смаком, не підозрюючи, що за цим стоїть. Вони бачать успіх, а я бачу боргові розписки.

Василь став рідше розмовляти зі мною. Він замикається в собі, уникає обговорення майбутнього. Я бачу, як він втомився. Його плечі опустилися, а в волоссі з’явилася перша сивина. І все це через колір стін та якість стільниці. Ми стали сусідами в цьому дорогому музеї, які зустрічаються лише для того, щоб обговорити черговий платіж.

Я часто згадую той день, коли ми отримали ключі. Ми були такі натхненні, такі впевнені у своїх силах. Якби я тоді знала, що цей шлях приведе нас до того, що ми будемо рахувати копійки на молоко, чи зупинилася б я? Можливо, я б обрала дешевий варіант. Можливо, я б не намагалася стрибнути вище голови.

Тепер кожен вечір проходить за одним сценарієм: перевірка банківського рахунку, планування меню на наступний день з урахуванням акцій і тиша. Тяжка, густа тиша, яку не можуть розвіяти навіть найдорожчі шпалери. Ми ніби живемо в місці, де не можна нічого змінити, бо на це вже немає ні сил, ні засобів.

— Василю, давай хоч раз купимо щось смачне, просто так, — попросила я вчора. — Хоча б пачку справжньої кави.

— Ти ж знаєш, що в нас ліміт, — відрізав він. — Кредит сам себе не виплатить. І треба ще купити плінтуси в спальню, які ти хотіла.

І він правий. Кредит не виплатиться. А наше життя минає в очікуванні моменту, коли ми нарешті зможемо дозволити собі просто дихати. Але чи настане цей момент колись? Чи не з’явиться нова потреба, нова деталь, яка знову змусить нас затягнути паски? Може, через кілька років ми почнемо мріяти про новий ремонт, бо цей застаріє? Від цієї думки мені стає справді ніяково.

Ремонт став нашим життям, витіснивши з нього все інше. Він став мірилом нашого успіху і водночас нашою поразкою. Ми хотіли як краще, а вийшло так, що ми просто виснажили себе заради речей, які не можуть дати тепла. Кожна полиця в цій хаті нагадує мені про сварку, кожна лампа — про безсоння.

Я дивлюся на вікна нашої вітальні. Вони виходять на галасливу вулицю, де люди кудись поспішають. Хтось із них, напевно, мріє про таку квартиру, як у нас. Вони бачать гарні штори і тепле світло люстри, не знаючи, що за цим фасадом ховається двоє людей, які розучилися мріяти.

Чи варта омріяна картинка того, щоб заради неї жертвувати спокоєм, стосунками та можливістю просто жити без огляду на цінники в магазинах? Ви б змогли проміняти свою душевну рівновагу на ідеально рівні стіни та італійські фасади?