Ми з Ярославом щойно завершили ремонт у нашій невеликій, але затишній оселі, коли пролунав той фатальний телефонний дзвінок. На кухні ще пахло свіжою фарбою та новою деревиною, а на підвіконні цвіли фіалки, які я так дбайливо обирала для нашого спільного гніздечка.

— Юлю, дитинко, я вже на пероні, зустрічайте, — почула я в слухавці голос Марії Іванівни. Мій чоловік лише розвів руками, мовляв, вона ж мама, вона вийшла на пенсію і їй самотньо в порожньому будинку в селі. Я тоді ще не знала, що цей день стане початком кінця нашого спокою.

Першого вечора все здавалося майже нормальним, якщо не рахувати величезної валізи, яка зайняла половину нашого коридору. Марія Іванівна оглянула вітальню з таким виглядом, ніби перевіряла стерильність у хірургічному відділенні.

— Ярославе, сину, у вас тут дихати нічим, стільки непотребу наставили на полицях. Юлю, невже ти не знаєш, що ці статуетки лише збирають пил? — промовила вона, проводячи пальцем по чистій поверхні комода.

— Мамо, ми самі обирали ці речі, нам так подобається. — тихо відповів Ярослав, намагаючись не дивитися мені в очі.

— Тобі подобається жити в захаращеному приміщенні? Ну, звісно, ти ж тепер дорослий, маму слухати не обов’язково. — вона зітхнула так тяжко, що звук відлунив від порожніх стін.

Наступного ранку я прокинулася не від будильника, а від гуркоту посуду на кухні. Була шоста година ранку. Марія Іванівна вже господарювала у моїх шафах, переставляючи крупи та спеції за власною логікою.

— Доброго ранку, Юлю. Я тут трохи лад навела, бо в тебе сіль поруч із цукром стояла, це ж не за правилами. — вона навіть не повернулася до мене, продовжуючи шкребти мою улюблену сковорідку залізною щіткою.

— Маріє Іванівно, я прошу вас не чіпати мої речі. Мені було зручно саме так. — я намагалася тримати голос рівним, хоча всередині все закипало.

— Тобі зручно, а синові моєму треба порядок бачити. Він змалечку до чистоти привчений. Ти краще піди вмийся, вигляд у тебе якийсь пом’ятий. — вона окинула мене критичним поглядом.

Наші сніданки перетворилися на лекції з правильного харчування та сімейного укладу. Ярослав сидів, втупившись у тарілку, намагаючись бути невидимим.

— Ярославе, чому ти мовчиш? Хіба я не правду кажу, що Юлі варто більше часу приділяти дому, а не своїм звітам? — запитала мати, підкладаючи йому ще один млинець.

— Мамо, Юля працює так само багато, як і я. Ми ділимо обов’язки. — нарешті озвався він.

— Ділите? Чоловік має відпочивати, коли приходить додому, а не підлогу мити. Юлю, ти зовсім його не шкодуєш. — вона похитала головою, дивлячись на мене з докором.

Життя в трьох у маленькому просторі стало випробуванням на витривалість. Кожен мій крок супроводжувався коментарями. Я не так прала речі, не так прасувала сорочки Ярослава, навіть квіти я поливала неправильно. Коли я намагалася поговорити з чоловіком наодинці, Марія Іванівна обов’язково з’являлася в дверях з якоюсь терміновою справою.

— Ой, дітки, я вам не заважаю? Просто хотіла запитати, де у вас нитки, у Ярослава ґудзик ледь тримається. Сама пришию, бо Юля, мабуть, знову забуде. — вона сідала поруч на диван, і наша розмова обривалася.

Одного разу я повернулася з роботи пізніше, ніж зазвичай. Вдома пахло чимось гострим, а мої речі з ванної кімнати були складені в коробку біля порога.

— Що це означає? — запитала я, відчуваючи, як тремтять руки.

— Юлю, там стільки всього зайвого було на поличках. Я звільнила місце для своїх засобів. Ти ж не проти? Ти молода, тобі небагато треба, а мені догляд за шкірою необхідний. — спокійно пояснила свекруха.

Я подивилася на Ярослава, який стояв біля вікна.

— Ярославе, ти це бачив? — мій голос зірвався.

— Юлю, ну мама просто хотіла як краще. Не роби з цього проблему. Це всього лише баночки. — він відвернувся до скла.

— Це не баночки, Ярославе. Це мій дім, у якому я більше не відчуваю себе господинею. Тут скрізь твоя мати, її правила, її зауваження. — я вже не могла стримуватися.

— Як ти можеш таке казати! Я ж заради вас стараюся! — Марія Іванівна раптом приклала руку до чола і опустилася на стілець. — Ой, мені щось недобре. Оце вдячність за все.

Ярослав кинувся до неї, почав метушитися, приносити воду, а на мене подивився з такою злістю, якої я раніше ніколи не бачила.

— Бачиш, до чого ти її довела? Тобі обов’язково було починати цей скандал зараз? — крикнув він.

Я вийшла на балкон, щоб не бачити цієї сцени. Холодне вечірнє повітря трохи протверезило. Я згадувала, як ми мріяли про це житло, як збирали кошти на кожен стілець, як сміялися, обираючи шпалери. Тепер усе це було зруйновано присутністю жінки, яка вирішила, що має право керувати нашим життям.

Минули тижні. Напруга в квартирі стала майже відчутною на дотик, як густий туман. Марія Іванівна почала втручатися навіть у наші фінансові справи.

— Навіщо ви купуєте такі дорогі продукти? У мої часи ми жили набагато скромніше і були щасливі. Юлю, ти занадто марнотратна. Ярослав важко працює, а ти розкидаєш гроші на вітер. — повчала вона під час вечері.

— Ці гроші я заробила сама. І я маю право вирішувати, що мені купувати. — відрізала я.

— Ти чуєш, Ярославе? Вона каже — мої гроші. У сім’ї немає нічого свого, все спільне. Але Юля, мабуть, про це не чула. — знову почалася та сама пісня.

Чоловік ставав дедалі мовчазнішим. Він почав затримуватися на роботі, а коли приходив, відразу лягав спати або вмикав телевізор, щоб не чути наших суперечок. Я відчувала, як між нами росте прірва.

Якось у неділю я вирішила влаштувати нам з Ярославом вихідний і запропонувала піти в кіно.

— Яке кіно, Юлю? Я запланувала, що сьогодні ви допоможете мені пересунути шафу в моїй кімнаті. І треба вікна помити, вони зовсім сірі. — втрутилася Марія Іванівна.

— Ми хотіли провести час разом. — наполягала я.

— Разом ви ще встигнете побути, а мати у Ярослава одна. Сину, ти ж не відмовиш старій матері? — вона подивилася на нього тими великими, повними удаваного суму очима.

— Юлю, давай іншим разом. Мамі справді важко самій це зробити. — Ярослав зітхнув і пішов за інструментами.

Я залишилася стояти посеред коридору, відчуваючи себе абсолютно зайвою в цьому дуеті. Це була вже не наша сім’я, а їхня спільна територія, де мені відвели роль безгласної покоївки, яка мала лише прибирати і мовчати.

Конфлікт досяг піку, коли я виявила, що Марія Іванівна перебирала мої особисті листи та документи, які лежали в шухляді столу.

— Що ви тут шукали? — я стояла над нею, ледь стримуючи крик.

— Я просто хотіла знайти квитанції за комунальні послуги, ви ж їх напевно не платите вчасно. А знайшла якісь папірці. Що це за рахунки з клініки? — вона тримала в руках мої медичні виписки.

— Це моє приватне життя! Ви не маєте права чіпати ці речі! — я вихопила документи з її рук.

— Приватне життя? Від мами не може бути таємниць! Ярославе, іди сюди! Подивися, що твоя дружина від нас приховує! — закричала вона на всю квартиру.

Ярослав прибіг з ванної, витираючи руки рушником.

— Що сталося? Чого ви кричите? — він переводив погляд з мене на матір.

— Вона риється в моїх речах! Це переходить усі межі! Я більше не можу так жити! Або вона їде додому, або я йду звідси! — я вперше поставила ультиматум.

У кімнаті запала тиша. Було чути лише цокання годинника на стіні та важке дихання Марії Іванівни. Ярослав дивився на мене так, ніби бачив уперше. Його обличчя зблідло, а губи стиснулися в тонку лінію.

— Ти виганяєш мою матір на вулицю? Взимку? В порожній будинок? — його голос був тихим, але в ньому відчувалася така холоднеча, що мені стало страшно.

— Я не виганяю її на вулицю. У неї є свій дім. Вона просто не може жити тут і руйнувати наше життя. Хіба ти не бачиш, що відбувається? Ми ж майже не розмовляємо, ми тільки сваримося через її зауваження! — я намагалася достукатися до нього.

— Я бачу, що ти стала дуже егоїстичною, Юлю. Мама приїхала нам допомогти, вона піклується про нас, а ти сприймаєш це як ворожість. — він підійшов до матері і обняв її за плечі.

Марія Іванівна почала тихо схлипувати, ховаючи обличчя у нього на плечі. Це була ідеальна сцена з драми, де я грала роль головного лиходія.

— Я все зрозуміла. — сказала я, відчуваючи дивну порожнечу. — Я зрозуміла, хто для тебе важливіший.

Я пішла в спальню і почала збирати свої речі. Руки діяли автоматично. Я складала одяг, книги, дрібниці, які ще вчора здавалися такими важливими. Марія Іванівна навіть не вийшла з вітальні, вона продовжувала щось шепотіти синові, а він кивав, погладжуючи її по руці.

Коли я виходила з квартири з валізою, Ярослав навіть не намагався мене зупинити. Він стояв у дверях кухні, схрестивши руки.

— Ти робиш велику помилку, Юлю. Ти ставиш свій комфорт вище за сім’ю. — кинув він мені навздогін.

— Сім’я — це ми двоє, Ярославе. А те, що зараз у цій квартирі, — це щось інше. — відповіла я і зачинила за собою двері.

На вулиці йшов мокрий сніг. Я стояла біля під’їзду і не знала, куди йти. Всі мої плани, всі мрії про щасливе майбутнє в тій квартирі розсипалися, як картковий будинок. Я розуміла, що кохаю Ярослава, але жити в тіні його матері, бути вічно винною та недостатньо хорошою я більше не могла.

Минуло кілька днів. Я жила у подруги, сподіваючись, що Ярослав зателефонує, що він зрозуміє, як мені було важко. Але телефон мовчав. Лише одного разу прийшло повідомлення від Марії Іванівни: “Забери решту своїх речей, вони займають місце в шафі, я хочу там порядок зробити”.

Я приїхала, коли Ярослав був на роботі. Марія Іванівна зустріла мене з переможною посмішкою. Вона вже повністю освоїлася: змінила штори на ті, що їй подобалися, переставила меблі. Квартира стала чужою.

— Бачиш, Юлю, без твоїх вічних претензій тут стало набагато спокійніше. Ярослав тепер приходить додому з усмішкою, я йому готую його улюблені страви. — вона навіть не намагалася приховати задоволення.

— Я рада за вас, Маріє Іванівно. Сподіваюся, вам вистачить місця в цій однокімнатній квартирі, коли Ярослав зрозуміє, що він залишився сам. — я забрала останню коробку і пішла.

Зараз я сиджу в орендованій кімнаті і дивлюся на дощ за вікном. У мене немає нічого, крім моїх речей і болю, який ніяк не вщухає. Я часто згадую наші вечори до приїзду свекрухи, нашу тишу і наше щастя, яке виявилося таким крихким.

Чи варто було терпіти далі заради збереження шлюбу? Чи можна вважати сім’єю союз, де третя людина має вирішальне слово, а чоловік не здатний захистити межі власної родини?

Як ви вважаєте, чи була у нас можливість врятувати ці стосунки, чи присутність батьків у тісному просторі — це завжди початок кінця?