— Михайлику, подивись, які у Дениска очі, справжня наша порода, не те що деякі — кинула Галина Іванівна, навіть не глянувши на мого сина.
Я стояла з дитиною на руках біля порога, відчуваючи, як холод стін змішується з байдужістю рідної людини. Свекруха в кожному русі племінника бачила золото, а в моєму Павлику — порожнє місце. Це був лише початок вечора, який мав відкрити мені очі на справжній поділ у цій родині.

На порозі рідного дому мене завжди зустрічав запах свіжої випічки та холодна байдужість, яка просочувалася крізь стіни швидше, ніж тепло від печі. Ми з чоловіком Андрієм приїхали до його батьків у суботу, як і обіцяли. У вітальні вже зібралася вся родина. Галина Іванівна, моя свекруха, сиділа в кріслі біля вікна, тримаючи на руках малого Дениска. Це син Михайла, старшого брата мого чоловіка. Хлопчикам зараз майже по п’ять місяців, вони народилися з різницею в один тиждень. Але для Галини Іванівни цей тиждень, здавалося, став прірвою, яку неможливо перейти.

Наш син Павлик лежав у візочку біля дверей. Я роздягла його, намагаючись не шуміти, хоча малюк і так поводився спокійно. Андрій пройшов у кімнату, привітався з батьком і Михайлом, а потім підійшов до матері.

— Мамо, дивіться, ми приїхали. Пашка прокинувся, хоче до бабусі на руки.

Галина Іванівна навіть голови не повернула. Вона воркувала над Дениском, поправляючи йому крихітну шапочку, хоча в хаті було цілком тепло.

— Подивись, Михайле, які у нього очі. Вилитий ти в дитинстві. Справжній козак росте, міцний, одразу видно породу.

Я підійшла ближче, тримаючи Павлика. Мій син усміхався, сукав ніжками, намагаючись привернути хоч краплю уваги. Але для свекрухи його ніби не існувало в тому просторі. Вона продовжувала обговорювати кожен рух Дениска, кожну його усмішку, наче це було восьме чудо світу.

— Галина Іванівно, Павлик теж хоче привітатися. Подивіться, він уже намагається сідати.

Вона нарешті кинула швидкий, майже невловимий погляд у наш бік.

— Так, бачу. Нехай лежить, не треба дитину смикати. Дениско от сьогодні цілу ніч не спав, животик мучив, бідне моє малятко.

Михайло стояв поруч, гордо випнувши підборіддя. Його дружина, Олена, зверхньо поглядала на мене, поправляючи дорогий комбінезон на синові. У цій кімнаті панувала дивна атмосфера, де одна дитина була центром всесвіту, а інша — лише тлом.

— Може, пообідаємо? — запитав батько Андрія, відчуваючи напругу, що зависла в повітрі.

За столом ситуація не змінилася. Галина Іванівна не випускала Дениска з рук, навіть коли Михайло запропонував його забрати. Вона годувала його з пляшечки, коментуючи кожен ковток.

— Оце апетит! Не те що деякі, ледь цідять. Михайлику, ти бачиш, як він на мене дивиться? Впізнає свою бабусю.

Павлик у цей час почав капризувати у візочку. Я піднялася, щоб заспокоїти його, але свекруха лише зморщила носа.

— Чого він кричить? Мабуть, молока не вистачає або догляду. Діти просто так не плачуть. Оленко, дай мені серветку, витремо нашому золотому хлопчику щічки.

Андрій сидів похмурий. Він бачив це ставлення з першого дня, як ми принесли сина з пологового будинку. Тоді Галина Іванівна прийшла на п’ять хвилин, глянула на онука і сказала, що він занадто тихий, мабуть, слабкий буде. А коли через тиждень народився Денис, вона зникла в домі Михайла на цілий місяць.

— Мамо, чому ви ніколи не запитаєте про Павла? Як він спить, що нового навчився? — не витримав Андрій, відкладаючи виделку.

— А що питати? Дитина як дитина. Головне, щоб здоровий був. А Дениско — то зовсім інша справа. Він перший правнук у нашому роді по старшій лінії. Це велика відповідальність.

— Але ж вони обоє ваші онуки! — голос Андрія здригнувся від образи за сина.

— Не починай, Андрію. Я нікого не виділяю. Просто Дениско мені ближчий по духу, чи що. Він якось рідніше пахне.

Ці слова застрягли. Як може дитина пахнути рідніше? Я взяла Павлика на руки і вийшла в іншу кімнату. Там було прохолодно, на полицях стояли старі фотографії, вкриті тонким шаром пилу. На одній з них був малий Андрій. Його очі були точно такими, як у мого сина зараз. Те саме підборіддя, ті самі ямочки на щоках. Чому ж рідна мати не хоче бачити в ньому продовження свого сина?

Через деякий час до мене зайшла Олена. Вона виглядала втомленою, але в її погляді все одно читалося якесь дивне торжество.

— Ти не бери в голову. Мама просто любить сильних лідерів. Наш Денис з характером. А твій Паша такий спокійний, непомітний.

— Він не непомітний. Він просто інший. І він заслуговує на любов так само, як і твій син.

— Любов не можна вимагати. Вона або є, або її немає.

Я зрозуміла, що розмовляти тут немає про що. Ми повернулися до вітальні, де Галина Іванівна вже розкладала подарунки. Вона витягла велику іграшкову машину для Дениса.

— Оце тобі, козаче, щоб швидше їздити навчився.

Для нашого сина в неї знайшовся маленький гумовий заєць, мабуть, куплений у найближчому кіоску за копійки.

— Тримай, Павлику. ГРИЗИ, якщо зуби лізуть.

Андрій різко встав з-за столу. Його терпіння луснуло.

— Ми, мабуть, поїдемо. Вже пізно, дитині треба режим тримати.

— Куди ви спішите? Ще чаю не пили. Михайло от приніс торт чудовий.

— Дякуємо, мамо. Нам вистачило вашої гостинності.

Ми збиралися мовчки. Свекруха навіть не підійшла попрощатися з онуком. Вона продовжувала гратися з Дениском, вдаючи, що не помічає нашого від’їзду. Вже біля самих дверей я зупинилася і подивилася на неї.

— Ви знаєте, Галина Іванівно, діти все відчувають. Навіть у такому віці. Павлик колись виросте і запитає, чому бабуся завжди відверталася від нього. Що я йому тоді скажу?

— Скажеш, що бабуся була зайнята. Не роби з цього драми на порожньому місці. Ви завжди були занадто вразливими.

Дорога додому була довгою. Андрій мовчав, міцно стискаючи кермо. Павлик заснув у кріслі, мирно сопучи. Я дивилася у вікно на дерева, що пролітали повз, і думала про те, як несправедливо влаштований світ дорослих. Чому старі образи чи вподобання між дітьми переносяться на онуків? Адже Михайло завжди був улюбленцем, йому діставалося все найкраще, а Андрій мав доводити своє право на кожне слово підтримки. Тепер ця історія повторювалася з нашими дітьми.

Минуло ще два тижні. Галина Іванівна жодного разу не зателефонувала, щоб дізнатися, як справи у Павла. Зате в соціальних мережах вона щодня виставляла фотографії з Денисом. Підписи були сповнені ніжності: Моє життя, Моя гордість, Єдиний спадкоємець.

Одного разу ми випадково зустрілися в парку. Вона гуляла з Михайлом та його сім’єю. Побачивши нас, вона спочатку хотіла пройти повз, але Михайло зупинився.

— О, привіт! Як малий?

— Росте. Вже два зуби з’явилося, — відповів Андрій, намагаючись триматися спокійно.

Галина Іванівна глянула на візочок, але не підійшла ближче.

— Зуби — це добре. А Дениско вже повзає щосили. Михайло каже, що він у нього вундеркінд.

— Мамо, ви могли б хоч раз взяти Павла на руки? — запитав Андрій. — Просто потримати. Він ваша кров.

Вона зітхнула, наче її просили про неймовірну послугу.

— Ну давай свого Павла. Тільки недовго, бо Дениско може заревнувати, він дуже чутливий до моєї уваги.

Вона взяла дитину так, ніби це був неживий предмет. Павлик, відчувши холод і чужі руки, одразу заплакав.

— От бачите! Він мене не любить. Чую серцем, що немає у нас контакту. Забирайте, бо тільки настрій зіпсує.

Я забрала сина, притиснула до себе, відчуваючи, як калатає його маленьке серденько. У цей момент я зрозуміла, що більше не буду намагатися заслужити її прихильність. Любов не купується і не випрошується. Якщо людина закрила своє серце, ніякі зусилля не змусять її відкрити його для того, кого вона вирішила ігнорувати.

Ми розвернулися і пішли в інший бік парку. Сонце сідало, залишаючи на траві довгі тіні. Я знала, що ми впораємося. У Павлика є ми, є любов і підтримка. А Галина Іванівна… вона сама обкрадає себе, відмовляючись від цілого світу, який міг би подарувати їй наш син.

Увечері, коли Павлик уже спав у своєму ліжечку, Андрій сів поруч зі мною на кухні.

— Знаєш, я більше не хочу туди їздити. Не хочу, щоб наш син почувався другим сортом.

— Я згодна. Краще не мати спілкування взагалі, ніж мати таке, яке ранить щоразу сильніше.

— Але ж вона моя мати. Як так можна? Чому Михайло для неї — все, а я і моя сім’я — ніщо?

— Це питання, на яке немає відповіді, Андрію. Деякі люди просто не вміють любити всіх однаково. У них завжди є фаворити, і вони навіть не приховують цього.

Ми сиділи в тиші, слухаючи, як цокає годинник на стіні. Життя тривало, і в цьому житті було багато світла, попри тінь, яку намагалася кинути на нас свекруха. Я дивилася на фотографію сина на екрані телефону і посміхалася. Він був прекрасним. Він був нашим. І ніяка байдужість світу не могла змінити того факту, що він — диво.

Через місяць був день народження свекрухи. Ми вирішили не їхати, а просто надіслати квіти та привітання. Михайло дзвонив, обурювався, казав, що мати чекає. Але ми знали, що чекає вона не нас, а лише черговий привід показати свою перевагу через іншого онука.

— Ви не приїдете? — голос Галини Іванівни в слухавці був сухим.

— Ні, мамо. У Павла трохи нежить, ми вирішили побути вдома.

— Звісно. Вічно у вас якісь проблеми. Ну, як хочете. Дениско от мені такий малюнок зробив… ну, тобто Олена допомогла, але він сам пальчиком возив. Це найкращий подарунок.

— Ми раді за вас. Зі святом.

Я поклала слухавку і відчула дивне полегшення. Більше не було потреби прикидатися, не було потреби терпіти зневажливі погляди. Ми будували свій світ, де кожна дитина була важливою, де не було змагань за увагу і де серце було відкритим для кожного.

Але в глибині душі все одно залишався невеликий сум. Не за себе, а за ту жінку, яка так і не зрозуміла, що, виділяючи одного, вона втрачає іншого. Вона втрачає ціле покоління, яке могло б принести їй радість і розраду в старості.

— Як ви вважаєте, чи варто продовжувати стукати у зачинені двері заради збереження родинних зв’язків, чи краще обрати спокій власної дитини і назавжди припинити такі токсичні стосунки?