В автошколі я вчилася з дуже цікавою бабусею. Ну, як бабусею… Років шістдесят їй було. Багато жінок в цьому віці ще ого-го. І на підборах, і з модними зачісками, на лавочках не сидять, а з кавалерами цікавими в ресторани ходять.
Бабуся Поліна була типовою бабусею – в хусточці і в окулярах. Окуляри були з такими товстими скельцями, що я засумнівалася в компетенції медичної комісії.
Засумнівався і наш інструктор. Так прямо і запитав, чи впевнена баба Поліна в необхідності отримання нею водійських прав.
– Милий, у нас на хуторі тільки одна вулиця і три автомобілі. Один Гришки-цигана, інший Петра нерозумного, а третій наш. У діда мого щось з ногами стало коїтися, а мені кізок годувати треба. Хто на дальній луг за травою поїде? Місто ваше мені триста років снилося. І права теж. Але я уряд наш і правила поважаю, а вони кажуть, що за законом жити треба. Так що, вчи, півнику!
Найцікавіше, що з усієї групи тільки ми з бабою Поліною здали з першого разу іспити. Чоловік вітав, але сміявся нестримно. Сподіваюся, не з мене. Поїздила я на нашим містечком, і зібралися ми за покупками в сусіднє велике місто. За кермо сідати я категорично відмовилася. Світлофори там, даішники суворі, і ще я боягуз.
Приїхали в ми центр міста, стоїмо на світлофорі. Справа хвацько пригальмовує старенький «Москвич».
Щелепа моя змістилася в район колін – за кермом сиділа баба Поліна. На задньому сидінні розвалився її дід з цигаркою в зубах. Побачила мене, заусміхалася, голову у віконце висунула і каже мені:
– Ілонко, ти чтого не рулиш? Побоюєшся, молодь?
Газонула і зникла за рогом. Ось такі нині «бабульки». Мені до баби Поліни далеко!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
