Я ніколи не забуду той вечір. Минуло трохи більше місяця, як народилася наша Надійка, і свекруха, Ольга Петрівна, прийшла до нас “на каву” з пропозицією, яка перевернула мій світ. Звичайно, ідея переїхати з нашої маленької “однушки” в її простору двокімнатну квартиру була гарною, але її подальша умова була такою дикою, що мені досі важко повірити, що це прозвучало вголос.

— Ну, Марто, скільки можна тягнути цю гумку? — Голос Ольги Петрівни був нетерплячим, майже командирським. Вона сиділа на моєму єдиному дивані, тримаючи в руках якісь папери, які, здається, вже встигла підготувати. — Ігор уже все зрозумів і погодився. Чого ти, доросла жінка, вагаєшся? Це ж для Надійки, для комфорту нашої онуки!

— Я не вагаюся, Ольго Петрівно. Я вже чітко пояснила свою позицію. — Я намагалася говорити спокійно, хоча всередині кипіло. Надійка, на щастя, спала в ліжечку поруч, і я дуже боялася її розбудити. — Обмін, де ми просто поміняємося житлом, без зміни власників — я “за” обома руками. Але я не перепишу свою єдину квартиру на вас, щоб ваша двокімнатна квартира була оформлена лише на Ігоря. Це залишає мене без жодної фінансової та житлової гарантії.

— Це що, ти вже плануєш розлучення? — Свекруха підняла брови, її погляд став холодним. — Невже ти так не довіряєш моєму сину, своєму чоловіку? Ти думаєш про те, що залишишся без даху над головою, замість того, щоб думати про щастя вашої родини?

— Я думаю про свою дитину і про свою безпеку. — Я зробила паузу, щоб набрати повітря. — Якщо ми просто обміняємося без зміни власників, я не матиму нічого проти. Я довіряю Ігореві, але я не довіряю цьому фінансовому плану, який ви просуваєте. Це надто ризиковано.

— “Ризиковано!” Ти чуєш себе? — Вона зневажливо відкинула папери на журнальний столик. — Ти будеш жити у просторій квартирі, де у вашої доньки буде своя кімната, а я, старенька мати, переїду в цю “коробочку”, щоб ви були щасливі! А ти мені про якісь “ризики” говориш? Це я перестраховуюся, бо бачу твої сумніви!

Як зараз пам’ятаю ту розмову: після народження Надійки приблизно через місяць прийшла до нас на розмову Ольга Петрівна й запропонувала нам помінятися квартирами. Звичайно, я була не проти переїхати в її двокімнатну квартиру, розташовану трохи ближче до центру нашого невеликого міста, але потім вона озвучила умову, просто нечувану, навіть божевільну, як на мене!

Хоч би як я любила свого чоловіка, Ігоря, але на такі фінансові ризики, тим більше в умовах, які ставить його мати, я піти не можу. Це в їхній родині завжди якісь хитрі схеми, нереальні плани, ще якісь інтриги, пов’язані з нерухомістю чи грошима. А я людина проста і до такого життя не звикла. Я завжди цінувала стабільність і прозорість.

Після нашого весілля три роки тому, ми з Ігорем переїхали жити до мене в однокімнатну квартиру. Це був подарунок мого батька мені на двадцятиріччя, і він став нашим єдиним доступним житлом. Інших варіантів на той час просто не було, і оренда нам не світила. Хоча на той момент мене це абсолютно не бентежило: моя квартира чиста, світла, розташована на третьому поверсі в тихому районі. Незважаючи на одну-єдину кімнату, місця нам обом здавалося достатньо.

Спочатку мені, звичайно, було складно пускати в свій особистий куточок, у свій “дівочий світ”, іншого чоловіка. Але Ігор завжди був охайним, і розкидані по підлозі речі, як і мокра підлога у ванній після його душу, для нього внутрішньо настільки ж неприйнятні, як і для мене. Ми порозумілися, навчилися співіснувати і стали існувати досить комфортно на одній житлоплощі. Три роки пролетіли непомітно.

Але минуло три роки, і у нас з’явилася донечка Надійка. Дуже мила, спокійна дитина. Я думала, що настав мій час терпіти безсонні ночі, постійний плач і інші всім відомі “принади” життя з немовлям. Але ні. Мені справді пощастило. Надійка виявилася на диво спокійною і не примхливою. Вона спить вночі і майже не плаче вдень. Та й Ігор справляється зі своєю роллю годувальника. Ні, грошей, звичайно, хотілося б мати більше, щоб не рахувати кожну копійку. Але кому не хочеться?

Однак, Ольга Петрівна ходить просто як заведена з того часу, як стала бабусею. Вона часто приходить до нас у гості, дзвонить, буквально щодня, намагається задобрити — і насамперед мене, бо розуміє, що ключ до квартири в моїх руках. Знаєте, чому? Тому що у цієї жінки вже, як я гадаю, давно дозрів один дуже чіткий і продуманий план. Дуже “цікава” ідея. Як допомогти нам з Ігорем жити ще більш “щасливим та комфортним” життям.

Уявляєте собі таке, яка добропорядна і “щедра” родичка, виявляється, у мене з’явилася? Свекруха — усім на заздрість, просто золота людина!

Отже, її задум простий і, на перший погляд, абсолютно безкорисливий: віддати нам з Ігорем свою двокімнатну квартиру. Щоб ми жили у якісніших і просторіших умовах, всі разом. Адже онука росте, і їй рано чи пізно також буде потрібна своя кімната, свій куточок. А зарплата Ігоря не дозволяє поки що розширюватись, відкладати великі суми. Або ми будемо змушені брати великий кредит, можливо, іпотеку на двадцять років, як каже Ольга Петрівна.

Навіщо це треба, якщо моя свекруха має золоте щедре серце і готова нам допомогти саме тут і зараз.

Як ви думаєте, куди вона сама хоче піти після того, як позбудеться своєї двокімнатної квартири? Правильно, вона хоче жити в мене. Але! З однією невеликою, але дуже хитрою, я б сказала, підступною умовою: квартиру, яку мені подарував тато, я перепишу на маму чоловіка, на Ольгу Петрівну. А ми ж, відповідно, точніше саме я, на ту двокімнатну квартиру не матиму жодних прав, оскільки вона буде оформлена лише на Ігоря. Розумієте, яка виходить ситуація?

Спершу я навіть якось не замислювалася. Ну, обмін, начебто все нормально, чесно. Але коли ми сіли обговорювати це з Ігорем і я вивчила юридичний аспект, з’ясувалося, що за законом, у разі, не дай Боже, розлучення, я залишуся просто бездомною. Чоловік залишиться жити “у мами” — у двокімнатній, а свекруха і з місця не зрушить з моєї рідної “однушки”, яка юридично стане її власністю.

Тобто, погодься я на її умови, розлучатися мені буде дуже і дуже невигідно. А якщо ще простіше, навіть небезпечно — зостануся з дитиною на вулиці, без жодної власної нерухомості. Я навіть не можу уявити собі таку ситуацію, коли залишаюся без свого кута.

Але свекруха наче мене не чує. Вона вже досить довгий час, як п’явка, не хоче від мене відставати і щосили намагається вмовити мене прийняти її пропозицію. Навіть підбурює мого чоловіка, мовляв, якщо я зараз про якісь “страховки” думаю, то що буде потім? А він, на мій великий жаль, навіть до неї дослухається, бо він “мамин синок” і її думка для нього завжди була дуже важливою. Ну, ви розумієте, мама — це святе. У нас і розмова вже з ним була на підвищених тонах через це.

— Ти просто не довіряєш мені! — кричав Ігор минулого вечора. — Моя мати нам допомагає, а ти шукаєш якісь “подвійні дна”! Вона ж пропонує нам краще життя!

— Я довіряю тобі, Ігорю, без проблем, — відповіла я, намагаючись не підвищувати голос. — Але матері твоїй — ні. Я бачу, що це пастка. Якщо вона так хоче, давай просто обміняємося квартирами, без передачі прав на нерухомість. Ми обидва будемо жити там, як вона пропонує, але кожен залишиться власником своєї квартири.

— Марто, ну це ж смішно! — сказав він, розводячи руками. — Вона каже, що її ремонт старий, і ми в будь-якому разі будемо його оновлювати. Це ж наші гроші! Вона боїться, що ти внесеш туди свій внесок, а потім бац — і розійдешся з її сином. І тоді половина її квартири піде тобі, а їй так не хочеться. Вона просто перестраховується.

— Правильно! Тобто, це не я повинна боятися розлучення з тобою, а вона! — Я не могла повірити в його логіку. — Вона захищає себе і тебе, залишаючи мене голою і босою, якщо щось піде не так! Я ж тебе не прошу переписати вашу двокімнатну на мене! Я прошу залишити все, як є!

— Але ж вона сказала, що дитина росте, ми усі в одній кімнаті. “Така ж родина хороша, прикро, якщо рутина її згубить,” — повторював Ігор слова матері. Він завжди був податливим до її маніпуляцій. Він щиро вірить, що Ольга Петрівна бажає нам лише добра і діє винятково з любові до онуки.

Ця жінка, щоб ви розуміли, завжди була схильна до хитрих комбінацій. Пригадую, як вона вкладалася у ті спірні проєкти, де обіцяли шалені відсотки. Це її стиль — шукати вигоду, навіть коли це на межі ризику. І свого вона не проґавить, це я вже точно знаю. Вона бачить у моїй квартирі, яка була куплена без неї і оформлена особисто на мене, шанс покращити своє фінансове становище і водночас прив’язати Ігоря до себе, а мене — до нього.

А в мене тепер новий клопіт. Чоловік переконує, що його мама у всьому має рацію і мені просто потрібно трохи розслабитися, “повірити в нас”. Мовляв, усе в нас буде добре, і жодні розлучення нашій родині не світять, а я просто “зайвий раз нервую”. Він каже, що мої підозри ображають його і його матір.

Але я відмахуюсь від нього і від його мами, як від набридливої мухи, бо розумію: моя житлоплоща — це моя житлоплоща. Це єдиний справжній актив, який я маю, і він дістанеться Надійці. І нічого міняти на таких умовах я не хочу і не буду. Моє остаточне рішення — відмова.

Але ситуація залишається дуже напруженою. Ігор ходить похмурий, Ольга Петрівна перестала дзвонити мені, а лише йому, і я відчуваю, як між нами росте стіна. Я люблю його і не хочу, щоб наше життя розвалилося через чиюсь фінансову схему, але й поступитися не можу.

Порадьте мені, будь ласка, як би ви вчинили на моєму місці? Чи є спосіб пояснити Ігореві цей ризик, не образивши його і не ставши “поганою дружиною, яка думає про розлучення”? Дякую за увагу і буду дуже вдячна за ваші думки.