Я вже сама свекруха і бабуся, але свою свекруху пробачити не можу, хоча ще рік тому у нас все було добре.
Ми з чоловіком все своє спільне життя прожили в місті в своїй квартирі. В нас два сина. Обидвоє вже створили свої сім’ї. Правда, молодший вже встиг розлучитися і живе зі мною. Пишу, зі мною, бо вже рік часу, як мого чоловіка немає на цьому світі.
Мама Романа, моя свекруха, на літо переїжджала жити в село, а зимувати завжди їхала в Чернівці до дочки з зятем. Насправді ця квартира її, але вони відразу ж домовилися, що вона залишається наймолодшій дочці.
Ми також з сім’єю часто їздили до бабусі в село. Допомагали садити, полоти, збирати урожай.
Минулого літа у свекрухи здало здоров’я. І ось мій Роман кожнісінькі вихідні їздив туди, щоб все робити біля хати і на городі. Звичайно, ми також з цього мали і картоплю на зиму і морку з бурячком.
Але якщо зяті туди їздили тільки, щоб за столом посидіти, то мій Роман їздив, щоб напрацюватися.
Того дня він поїхав в село один, без мене і сина. Десь годинки через чотири нам зателефонували і повідомили звістку, від якої пішла з-під ніг земля. Мого чоловіка, батька моїх дітей, і просто найкращої людини в світі не стало.
І ось з цього дня я стала зовсім іншою людиною. Мені в голові крутиться єдина думка, що якби не свекруха і не її село, мій чоловік був би живий.
Я не хочу після цього з нею бачитися. В березні в неї був ювілей 85 років, але я придумала причину і не поїхала.
Я не знаю як з тим боротися. Просто я дивлюсь на її дочок з зятями, вони парами, щасливі, а мого зі мною немає, тому що все його в те село тягнуло.
На біду…
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua