Минув рік після весілля, і я дізналась, що чекаю дитину. – Та в такому віці вже онуків до школи потрібно водити. Ось побачиш, здорове дитя ти нам в хату не принесеш, – сказала тоді свекруха. Так і сталося… Як я після цього жила, навіть не хочу оповідати, але одного дня я покинула своє дитятко і опинилася в Чикаго. – А ти знаєш, Богданка твоя в дитячому будинку, – сказала мені сусідка, яку волею долі я зустріла в США.
***
Вчора була на весіллі своєї доньки. Я залишила її восьмимесячною і втекла. Мабуть, люди мене осудять за той вчинок. Але спробуйте зрозуміти, чому я так вчинила. Дитина була не здорова. Зоставила на Божу опіку: або стане ангеликом, або виживе. Залишила, бо несила було дивитися на все це, несила було терпіти “промови” чоловіка та докори свекрухи.
Поїхала навмання, світ за очі. А рідним написала записку, що пішла до річки. Мене навіть шукали тиждень, але не знайшли. Зробили навіть символічне “поховання”, а згодом й забули про це місце. І я змусила себе забути колишнє життя. Правда, років зо два у снах до мене поверталося минуле. Дивилося на мене очима донечки та волало “веселим” голосом чоловіка. Тривало це доти, доки не зустріла Майкла, теперішнього мого чоловіка. І з ним забула про все. Доньку мені замінили його троє дітей. Я виpвала все і всіх зі свого серця, зі споминів, з думок.
Багато хто мене осуджуватиме, читаючи це зізнання, але я рада, що саме через мою втечу донечка отримала шанс на життя, здоров’я, добрих прийомних батьків, а тепер і заміж вийшла. І я точно знаю, що все у неї буде гаразд. А залишити дитину, родину та ще й написати про цю “річку” мене змусило важке життя і обставини. …Заміж я вийшла пізно, у 35.
До того часу всі були не ті й не ті. Я жила в маленькому містечку, працювала вчителькою англійської мови. Ще у студентські літа мала кавалерів та романи, але вони нічим, крім кількох ночей, не закінчилися. Не встигла я й озирнутися, як роки проминули. Мої ровесники вже мали дорослих дітей, а я уже й не сподівалася на сімейне життя. Думала, до старості буду сама.
Проте у нашій школі з’явився Юра, новий учитель музики, котрий після розлучення повернувся до матері. А до того проживав із дружиною у Львові: Високий, поставний, із чудовим голосом та проникливими чорними очима. Він одразу мені сподобався, але я навіть не сміла нічого такого думати. Це й привабило чоловіка до мене, як він згодом зізнався. Бо навіть заміжні вчительки бігали навколо нього, сподіваючись на прихильність новенького. А я нічого такого не робила. Сиділа в учительській у куточку, змучена життям, й увесь час читала книги англійською.
“Може, розкажете мені, Андріяна Григорівна, що ви так ретельно щодня читаєте? Але не тут, а десь у місті, за кавою”, — тихо сказав мені одного разу той музикант і навіть до болю стиснув мою руку. “А чому б не розказати, розкажу, лише б кава була добра і смачна”, — відповіла я. І навіть здивувалася власній сміливості. У цьому реченні знову ожила невгамовна дівчина-студентка, яка анітрохи не соромилася чоловічої уваги.
Куди й поділася затуркана вчителька. І наступного дня відбулася наша зустріч, ми пробалакали майже півдня. Про все на світі. А ще через тиждень вирішили побратися. Що правда, матері Юри я була не до вподоби. Вона щодня згадувала попередню невістку, її витонченість, уміння одягатися і найголовніше — чимале придане. “А ти в порівнянні з Юлею — ніхто”, — не раз дошкуляла мені словами свекруха.
Та я не зважала, бо була щаслива з коханим. Ще щасливішою стала, коли дізналася, що ношу під серцем дитя. “Та в такому віці онуків колихати, а не про дітей думати! — соромила мене чоловікова мати. — Гляди, бо приведеш на світ на дитину з “особливими потребами”, а ми його виховувати не будемо, викинемо, як котя, нехай живе в дитбудинку”. І договорилася!
Через постійні лайки зі свекрухою та чоловіком (бо за два роки сімейного життя Юра почав добряче зазирати в чарку) 9 місяців були дуже складними. Донечку я привела на світ передчасно. Дитя було кволе й нежиттєздатне. Лікарі казали, що більш ніж три дні не прoживе. Але Богданка вижила. Та вона була не здорова… Нічого доброго ніхто не прогнозував. А свекруха їла живцем, Юра щодня приходив додому “веселий”…
Мої батьки також радили залишити дитя та повертатися до них і “навіки забути ту родину. Жити далі в такому пеклі було несила. Дивитися на цю дитину вже не могла. Й одного ранку я підвелася, взяла зі шафи всі гроші, що зібрали ми з Юрою на купівлю нової квартири, і рушила світ за очі. А перед тим написала записку, що йду до річки.
“Якщо дитина має жити і бути здоровою та щасливою, вона буде такою й без мене, якщо ні — нехай діється Божа воля”, — думала я, втікаючи з остогидлого дому. Швидко сіла в потяг до Львова, там купила квиток до Варшави. У Польській столиці на кілька днів залишилася у своєї знайомої зі студентських часів, котра вийшла заміж і щасливо жила зі своїм Ольгердом.
Розповіла їй про все, лише про донечку змовчала, бо знала, що Гануся, тоді вже мама чотирьох дітей, ніколи не схвалить мого ганебного вчинку. За кілька тижнів знайшла роботу. Але не знайшла спокою. Пішла до церкви, висповідалася, але навіть священик, який, напевно, чув не одну сповідь, був вражений моїм вчинком. Не мала спокійного ані дня, ані ночі. Років зо два я їла себе поїдом. А згодом минулося.
Я назбирала грошей, купила у знайомих нові документи та нелегально виїхала до США. Опинилася у Чикаго. Там доглядала стару єврейську родину. І там же познайомилася з Майклом. Невисокий, проте спортивний і підтягнутий чоловік часто приходив до церкви. Сідав біля мене в куточку та зосереджено молився. Якось ми перемовилися кількома фразами. Згодом я дала волю сльозам, почуттям і виговорилася. Майкл довго мовчав, а потім узяв мене за руку та привів до свого дому.
Там розповів, як лишився один, як йому важко з трьома дітьми, і запропонував виховувати його двох доньок і сина. “Допоможи мені, і хтось так само допоможе твоїй дитині, — тихо казав мій новий знайомий. — Напевно, найбільше допоможе Бог. Повір, якщо ти вирішила таким чином попрощатися з минулим життям, то не треба вже його згадувати”.
І відтоді мені й справді стало легше. Не було нічних поганих снів, гірких думок. Я заспокоїлася та взялася за виховання Міраї, Алекса і Джесіки… Тим часом Богданку свекруха таки віддала до інтернату. Та Всевишній не залишив мою дитину, її удочерила родина священика із Житомирщини. Нові батьки зробили все, аби моя донька стала повноцінною людиною. Хоча й не до кінця здоровою. На жаль, і дотепер Богданка зрідка має проблеми.
Та це не завадило їй добре закінчити школу, навчитися гри на фортепіано, співати в церковному хорі, згодом вступити до музучилища. Про те, що вона нерідна, прийомні батьки їй сказали. Але остаточно “лякати” маленьку душу не хотіли, тому про записку і про “річку матері”, “добросердну” бабусю та батька таки промовчали.
Через 20 років, неначе в кіносеріалі, я зустріла в Америці свою сусідку, котра приїхала на заробітки. Та була неймовірно здивована, що я жива і що маю добру родину. Звісно, вона не оминула нагоди сказати мені, яка я погана мама, та повідомила, що Богданка давно у дитбудинку. І через роки біль знову повернувся.
Я захотіла знайти свою донечку. Бо ж навіть не знала, чи жива вона. Найбільше боялася почути, що її вже нема на цьому світі. Та все скінчилося добре. Не буду описувати, якими правдами і неправдами шукала свою дитину, скільки грошей та сили треба було, аби я побачила Богданку. І мені це вдалося…
Переді мною стояла висока чорноока красуня. І в мене знову не було жодних емоцій. Ця дівчина була мені чужою. Та я щиро раділа, що в неї все гаразд. Коли я розповіла Богданці усе, вона не здивувалася, а подякувала мені, що я залишила її. “Бо хто знає, щоб зі мною було б, якби мене не взяли до себе мої батьки, — сказала донька спокійно. — А ви виховали трьох чужих дітей і тим спокутували свою провину.
Ви зробили добро, воно вам й повернулося. Не скажу, що я вам дуже рада, але й цуратися також не буду. Побудьте на моєму весіллі й повертайтеся до Америки. У мене вже є батько і мати. До речі, рідним я скажу, що ви — моя двоюрідна тітка”. Ось так і закінчилося знайомство з моєю Богданкою. Більше не вертатимусь в Україну. Мені значно ріднішими стали діти Майкла. Бог забрав у мене родину і дав мені нову, ріднішу. І Богданка жива, можна сказати — здорова, має прекрасних опікунів. Нехай буде щасливою. А я зроблю все, аби щасливими були мої американські сонечка.
Чи зрозумієте ви мене…
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
