«Миросю, я отримав премію. 30 000 гривень. Уявляєш?» — сказав я, ледве стримуючи хвилювання, коли переступив поріг нашої квартири в київській багатоповерхівці.

Мирослава сиділа на кухні, тримаючи в руках горнятко з чаєм. Вона підвела очі, але її погляд був якимось порожнім, ніби я розповів їй про погоду, а не про шанс здійснити її мрію.

«Це добре, Степане», — відповіла вона тихо, майже байдуже, і відвела погляд до вікна, де за склом гудів вечірній Київ.

Я стояв, тримаючи в руках роздруківку з рішенням про премію, і відчував, як моє серце, що ще хвилину тому калатало від радості, стискається. Вона завжди мріяла про море, про пальми, про місця, де можна забути про щоденну метушню. Я думав, що це її вразить. Але вона навіть не посміхнулася.

«Я думав… ми могли б поїхати кудись. Ти ж завжди казала про Одесу. Або, знаєш, десь далі — Туреччина, Єгипет. Куди захочеш», — я намагався втримати легкість у голосі, але слова звучали як благання.

Вона зітхнула, відставила горнятко й подивилася на мене. У її очах не було ні радості, ні здивування — лише втома.

«Можливо, я вже не хочу нікуди їхати, Степане», — сказала вона так тихо, що я ледве розчув.

Я отетерів. Її слова подіяли, як холодний вітер у грудень. Я хотів запитати, що вона має на увазі, але горло стисло. Вона встала, взяла горнятко й пішла до мийки, ніби наша розмова закінчилася. Я залишився стояти посеред кухні, стискаючи в руці папірець. Щось у ній змінилося — і я не міг цього не помітити. Вона вже давно була десь не зі мною. І, здається, я просто боявся це визнати.

Я пропрацював на складі логістичної компанії в Борисполі майже десять років. Десять років ранніх підйомів, нескінченних накладних, запаху картону й гулу навантажувачів. Я був одним із тих, кого ніхто не помічає, поки щось не піде не так. Завжди вчасно, завжди на місці, завжди готовий підхопити чужу зміну. І ось, нарешті, мене помітили. Премія в тридцять тисяч гривень була не просто грошима — це було визнання. Я відчув, що я не просто «Степан із складу», а хтось, хто може щось змінити. Для себе. Для Миросі.

Я уявляв, як повернуся додому, як вона обійме мене, як ми сядемо планувати відпустку. Вона заслужила на це. Ми заслужили. Останні роки були важкими: її робота в школі, мої пізні повернення, постійна втома. Але я вірив, що ця премія — наш шанс усе виправити. Я мріяв побачити її усмішку, ту саму, якою вона колись дивилася на мене, коли ми тільки починали зустрічатися.

Того вечора я повернувся раніше, тримаючи в кишені конверт із роздруківкою. Я уявляв, як вона зрадіє, як ми сміятимемося, плануючи, куди поїхати. Але замість цього я отримав холодну стіну.

Наступного дня на роботі я не міг зосередитися. У голові крутилися її слова: «Можливо, я вже не хочу нікуди їхати». Що це значило? Я намагався згадати, коли вона востаннє була собою — тією Миросею, яка сміялася над моїми жартами, яка любила гуляти Хрещатиком і розповідала про своїх учнів. Останні місяці вона була тихою, відстороненою. Її телефон постійно гудів від повідомлень, але вона швидко ховала його, коли я заходив до кімнати. Я гнав ці думки, кажучи собі, що це просто втома. Але вчорашня розмова не давала мені спокою.

Під час обідньої перерви я сидів у їдальні з Олексієм, моїм колегою, який завжди знав усі плітки на складі. Він помітив, що я не в настрої, і вирішив пожартувати.

«Що, Степане, премію отримав, а настрій як у дощовий понеділок?» — усміхнувся він, відкушуючи бутерброд.

Я зітхнув і розповів йому про вчора. Про премію, про Миросю, про її дивну реакцію. Олексій слухав, киваючи, але коли я закінчив, його усмішка зникла.

«Знаєш, Степане, я не хотів тобі казати, але… Мирослава останнім часом часто згадує якогось Тараса. Я думав, це просто колега, але… щось у її голосі було не те», — сказав він, опустивши погляд.

Я відчув, як щось відливає від обличчя. Тарас? Хто такий Тарас? Я намагався згадати, чи згадувала вона колись це ім’я. Може, це її колега зі школи? Але чому Олексій виглядає так, ніби знає більше, ніж говорить?

«Що ти маєш на увазі? Хто це?» — запитав я, намагаючись тримати голос спокійним.

Олексій знизав плечима, явно почуваючись незручно. «Слухай, я не впевнений. Просто чув, як вона розмовляла з кимось по телефону, коли була тут, забирала тебе. Називала його Тарасом. Сказала щось про зустріч після роботи. Може, це нічого не означає».

Але я знав, що це означає щось. Усе в мені кричало, що це не просто так. Я подякував Олексію й повернувся до роботи, але думки вже не давали мені спокою. Тарас. Ім’я, яке я ніколи не чув, але яке тепер звучало, як дзвін у голові.

Того вечора я повернувся додому пізніше. Мирослава сиділа у вітальні, гортаючи щось на телефоні. Вона підвела очі, коли я зайшов, але швидко відвела погляд.

«Миросю, нам треба поговорити», — сказав я, сідаючи навпроти неї.

Вона відклала телефон, але її рухи були повільними, ніби вона готувалася до чогось неприємного. «Про що?» — запитала вона, не дивлячись на мене.

«Хто такий Тарас?» — я видав це питання різко, не в силах стриматися.

Вона застигла. На мить мені здалося, що вона здивувалася, але потім її обличчя стало спокійним, майже байдужим. «Олексій тобі сказав?» — запитала вона тихо.

«Це не важливо. Що відбувається, Миросю? Ти вже місяці не зі мною. Ти десь в іншому світі. І тепер я чую про якогось Тараса. Скажи мені правду», — мій голос тремтів, але я намагався триматися.

Вона зітхнула й нарешті подивилася мені в очі. «Степане, я не знаю, як це сказати. Я намагалася бути з тобою, справді. Але… я більше не відчуваю того, що було раніше».

«Що ти маєш на увазі? Є хтось інший?»

Вона помовчала, ніби вагаючись, а потім кивнула. «Так. Тарас. Це почалося кілька місяців тому. Спочатку просто розмови. Він… він мене слухає. Розуміє. А ти… ти завжди зайнятий. Завжди втомлений. Я відчуваю себе самотньою, навіть коли ти поруч».

Я відчув, як земля йде з-під ніг. «Скільки часу, Миросю? Скільки часу ти мене обманювала?»

«Пів року», — відповіла вона, опустивши погляд. «Я не хотіла, щоб так сталося. Але я не могла зупинитися».

Я встав, не знаючи, що сказати. Усе, що я планував — відпустка, наше майбутнє, її усмішка — усе розсипалося, як картковий будиночок. Я вийшов із квартири, не сказавши ні слова. Мені потрібен був повітря. Мені потрібно було втекти.

Наступні дні були, як у тумані. Я повернувся додому лише наступного ранку, але Мирослава не спала. Вона сиділа на кухні, тримаючи в руках той самий чай, що й учора. Її очі були червоні, але вона не плакала.

«Ти хочеш знати все?» — запитала вона тихо.

Я кивнув, хоча не був певен, чи готовий почути правду.

«Я познайомилася з Тарасом у школі. Він новий учитель історії. Ми почали розмовляти, коли я залишалася після уроків. Спочатку це було просто про роботу, про учнів. Але потім… він став тим, із ким я могла ділитися всім. Я не планувала цього, Степане. Але я відчула, що з ним я жива».

Я слухав, і кожне її слово було як блискавка. Вона розповідала, як вони гуляли вечорами, як він запрошував її на каву, як вона почала чекати його повідомлень. А я? Я був удома, плануючи нашу відпустку, думаючи, що все ще можу її зробити щасливою.

«Олексій знав?» — запитав я, хоча відповідь уже не мала значення.

«Так. Я просила його не казати тобі. Він не хотів, але я наполягла».

Я похитав головою. «Тобто всі знали. Усі, крім мене».

Вона не відповіла. Її мовчання було гіршим за будь-які слова.

Наступного дня я зателефонував Олексію. Він не брав слухавку, але я надіслав йому повідомлення: «Зустрінемося. Сьогодні. Без відмовок». Ми зустрілися в невеликій кав’ярні неподалік від роботи. Він виглядав винувато, ніби знав, що я хочу сказати.

«Як давно ти знав?» — запитав я, не витрачаючи часу на привітання.

Він зітхнув. «Кілька місяців. Я чув, як вона розмовляла з ним по телефону. Спочатку думав, що це просто дружба. Але потім… я зрозумів, що це серйозніше».

«Чому ти не сказав мені?» — мій голос був спокійним, але всередині я кипів.

«Я не хотів руйнувати твоє життя, Степане. Я думав, що це минеться. Що вона повернеться до тебе».

Я гірко посміхнувся. «Ти мав бути моїм другом».

Він опустив погляд. «Можливо, я просто злякався».

Я встав і пішов, не сказавши більше ні слова. Довіра, яку я мав до нього, до Миросі, до нашого життя — усе розсипалося.

Я зняв невелику квартиру на околиці Києва. Вона була тісною, із пошарпаними шпалерами й запахом старого лінолеуму, але там було тихо. Я сів на ліжко з ноутбуком і відкрив сайт із квитками. Я ввів «Одеса», потім «Анталія», потім «Балі». Система запитала: «Скільки пасажирів?» Я зупинився. Мить вагань — і я ввів «один».

Я не знав, куди їду і що шукаю. Можливо, я просто хотів утекти від усього — від болю, від зради, від себе самого. Але я знав одне: я не можу повернутися до життя, яке виявилося ілюзією.

Минуло кілька тижнів. Я стояв на балконі своєї нової квартири, дивлячись на вогні міста. У кишені лежав квиток до Анталії. Один пасажир. Я думав про Миросю, про те, як вона дивилася на мене останніми місяцями — ніби я був чужим. Я думав про Олексія, про його мовчання. І про свою тещу, Галину Петрівну, яка завжди казала Миросі: «Ти маєш бути щасливою, доню». Цікаво, чи знала вона про Тараса? Чи підтримувала її?

Я не знав, що чекає мене в Анталії. Може, там я знайду спокій. Може, я почну все заново. А може, я просто зрозумію, що іноді потрібно відпустити, щоб рухатися далі. Але одне питання не давало мені спокою: як я міг так довго не помічати, що втрачаю найважливіше?

А ви, читачі, як думаєте: чи варто боротися за те, що вже зруйновано, чи краще відпустити й почати все з чистого аркуша?