На 16-й день народження племіннику я подарувала конверт, в який вклала не мало — 50 000 гривень, сподіваючись побачити іскру радості. Замість цього я побачила лише, як Михайло швидко перерахував купюри, а його єдиним словом було холодне — Добре!

Мене звати Світлана, і я завжди була тим членом родини, до якого всі зверталися за допомогою, коли справи йшли не так, як хотілося б. У мене немає своїх дітей, але я завжди була дуже близька зі своєю молодшою сестрою Юлею та її сином Михайлом.

Для мене Михайло був як мій власний син. Я пам’ятаю, як тримала його на руках немовлям, водила до парку, допомагала Юлі з оплатою першого року його навчання в гімназії, коли в них були тимчасові фінансові труднощі. Мої стосунки з ним завжди були просякнуті любов’ю і, зізнаюся, певною часткою розбещеності. Я хотіла, щоб у нього було те, чого не було у мене в дитинстві, чи те, що його батьки, Юля та Олексій, не завжди могли йому дати.

Я працюю з ранку до ночі, мій бізнес вимагає повної віддачі, і кожен зароблений мною гріш — це результат нескінченних годин за комп’ютером, стресу і відмови від особистого часу. Тому, коли я робила комусь подарунок, це завжди була значуща, вистраждана річ, в яку я вкладала не тільки гроші, а й частину себе, частину свого часу. Я завжди вірила, що цінність подарунка не в його ціні, а в увазі та бажанні зробити приємне. Але я також вірила, що за великий жест належить відповідний жест — ввічливість, подяка.

Цього року Михайлу виповнилося шістнадцять років. Він дорослішав швидко. З милого хлопчика, який біг до мене обійматися, коли я приходила в гості, він перетворився на високого, мовчазного підлітка, який майже весь час проводив у телефоні чи за комп’ютером. Він став дещо відстороненим, це зрозуміло, вік такий. Але останнім часом його поведінка стала, як мені здавалося, надто байдужою.

На його шістнадцятиріччя він дуже просив новий ігровий комп’ютер. Його старий, на його думку, не тягнув сучасних ігор і програм для його захоплень. Юля і Олексій сказали, що не можуть дозволити собі таку дорогу покупку зараз. Я вирішила зробити йому сюрприз. Не купувати комп’ютер, адже я не знаюся на всіх тих відеокартах і процесорах, а подарувати більшу частину необхідної суми.

Я відклала п’ятдесят тисяч гривень. Для мене це були значні кошти. Це був мій намір допомогти йому здійснити його мрію і, водночас, показати, як я його люблю і підтримую. Я поклала гроші у гарний, спеціально куплений конверт із тисненням, написала всередині коротке, тепле побажання.

Святкування було скромним, лише найближчі родичі. Коли настала черга дарувати подарунки, Михайло ввічливо приймав їх від усіх, кидаючи швидке “дякую” і відкладаючи пакети. Нарешті, дійшла черга до мене. Я з посмішкою простягнула йому конверт, кажучи, що це на його велику мрію.

— Вітаю тебе, любий Михайле, — промовила я. — Це мій внесок у твою майбутню машину. Я знаю, наскільки це для тебе важливо. Сподіваюся, вона тобі довго слугуватиме.

Михайло взяв конверт. Він подивився на нього без жодної емоції, потім швидко розкрив і витягнув пачку купюр. Я очікувала побачити хоча б іскру радості, хоча б здивування. Я очікувала посмішку. Замість цього він швидко перерахував пальцем купюри, не знімаючи з обличчя виразу повної байдужості. Потім, не підіймаючи очей, він сунув гроші в кишеню джинсів.

— Добре, — сказав він, повертаючись до свого стільця, де його вже чекав телефон. Він не сказав “дякую”. Жодного слова. Він навіть не подивився мені в очі. Це було так, ніби я дала йому не п’ятдесят тисяч, а забуту ним копійку, яку він знайшов під диваном.

Я відчула, як у горлі з’явився болючий ком. Це не була образа через гроші, зовсім ні. Це було глибоке розчарування через відсутність елементарної ввічливості, через те, що моя щира, велика жертва була прийнята як належне, як щось само собою зрозуміле. Я подивилася на Юлю. Вона злегка посміхнулася, мовляв, підліток, що ти хочеш, і жестом попросила мене не робити з цього трагедії. Я ледь стримала себе, щоб не сказати щось різке при всіх гостях. Весь вечір я була наче крижана.

Наступного дня я зателефонувала Юлі, щоб поговорити з нею наодинці. Мене це дійсно турбувало.

— Юлю, ми маємо поговорити про Михайла, — почала я.

— Про що? Щось не так із подарунком? — запитала вона безтурботно.

— Ні, із подарунком усе чудово. Справа в тому, як він його прийняв. Він навіть не сказав “дякую”. Я дала йому величезну, значну суму, Юлю. Я відірвала це від своїх заощаджень.

— Ну, Світлано, ти робиш із мухи слона, — зітхнула вона. — Він у нас просто такий. Не дуже емоційний. Він був зайнятий. У них там свої підліткові справи. Може, він просто соромився?

— Соромився? Юлю, це не сором’язливість, це байдужість, — наголосила я. — Він прийняв це так, ніби світ йому винен. Ніби тітка Світлана зобов’язана подарувати йому п’ятдесят тисяч на комп’ютер. А ти навіть не зробила йому зауваження.

— А навіщо? Щоб зіпсувати свято? Ти ж знаєш, як це з підлітками. Він потім мені казав, що був дуже радий. Просто він не вміє показувати емоції, як ми. Це інше покоління, Світлано.

Мене це вивело з рівноваги.

— Інше покоління? Елементарна ввічливість і повага до старших — це не про покоління, це про виховання, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно. — Я пам’ятаю, як нас навчали, що кожен подарунок, навіть невеличкий, заслуговує на щиру подяку. Я ціную не гроші, а твою роботу, твій час. А він навіть не відірвав погляду від свого телефону.

— Ти надто багато вимагаєш, — у голосі Юлі з’явилося роздратування. — Ти завжди у всьому шукаєш якийсь підступ. Він просто дитина. Йому важливо спілкування з друзями, а не старі тітчині розмови про подяку. Ти живеш у світі, де гроші даються важко, а він, можливо, житиме в іншому, де все буде легше. Ти не повинна проєктувати на нього свою філософію життя.

— Це не філософія, це цінності! Я працювала невтомно, щоб мати можливість дати йому ці гроші. Я місяцями збирала їх, відмовляючи собі в дечому. І тепер я думаю: навіщо? Навіщо я це робила, якщо він вважає це просто додатком до його життя, який просто з’явився, як з неба? Я його люблю, але я не хочу, щоб він виріс людиною, яка сприймає щедрість як належне. Це ж його згубить у майбутньому!

Розмова зайшла в глухий кут. Юля вважала, що я драматизую і не розумію сучасну молодь, а я вважала, що вона не виконує свого батьківського обов’язку, не прищеплюючи синові повагу до праці інших людей. Я повідомила їй, що це був останній настільки великий подарунок від мене, доки я не побачу реальних змін у його поведінці. Я вирішила, що тепер я даруватиму йому лише книги або якісь невеликі, символічні речі. Юля образилася, назвавши моє рішення несправедливим покаранням.

Я багато думала про цей випадок. Чому так відбувається? Чи справді сучасні батьки настільки зайняті чи втомлені, що їм легше промовчати і дозволити дитині поводитися грубо, аби уникнути конфлікту? Чи винне суспільство, в якому все доступно, де люди звикли до швидкого споживання і не цінують зусиль, які стоять за матеріальними благами?

Я не знаю відповіді. Але я точно знаю, що та п’ятдесятитисячна купюра, яку я дала з відкритим серцем, стала для мене дуже гірким уроком. Уроком про те, що дарувати треба не для того, щоб отримати подяку, а для того, щоб щось змінити. І якщо цей подарунок не зміг змінити навіть ставлення, то, мабуть, його цінність була нульовою. Або ж, що гірше, він лише зміцнив переконання Михайла в тому, що щедрість — це обов’язок, а не акт доброї волі.

Я досі люблю свого племінника, але тепер між нами стоїть невидима стіна — стіна мовчазної образи і його байдужості. Я не хочу більше фінансувати чиюсь нешанобливість. Можливо, хтось скаже, що я дріб’язкова і стара. Можливо, Юля має рацію, і я просто не розумію нового світу. Але я вважаю, що повага і вдячність — це наріжні камені, на яких тримається будь-яке здорове суспільство.

А ви що думаєте? Чи стикалися ви з такою поведінкою у своїх дітей, племінників чи онуків? Як ви вважаєте, чи варто було мені змовчати і не робити з цього проблеми? Чи справді сучасні молоді люди вважають, що все в цьому світі просто їм належить?

Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть коментар. Це дуже важливо для мене, щоб зрозуміти, що я не самотня у своїх переживаннях.