— Богдано, забери, будь ласка, цю мультиварку назад. Я не хочу, щоб у моєму домі з’являлися нові речі, які мені насправді не потрібні. Ви витратили 4 800 гривень, хоча могли використати ці гроші на щось значно корисніше. Я тепер намагаюся жити усвідомлено й не хочу підтримувати бездумне споживання, — сказала свекруха Галина, щойно мій чоловік Дмитро поставив перед нею святкову коробку.

— Галино Петрівно, ми ж не просто так її купили. Ви самі два місяці тому розповідали, що стара мультиварка перестала нормально працювати. Дмитро спеціально вибирав модель, щоб вам було зручно готувати. Ми хотіли зробити приємне, а не нав’язати вам непотрібну річ, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно.

Свекруха усміхнулася, попросила нас не ображатися й раптом оголосила всім гостям, що сьогодні кожен отримає назад подарунки, які колись їй приніс.

Я ще подумала, що вона жартує. Але за кілька хвилин Галина винесла з кімнати три великі пакети, на яких були написані наші імена.

А через три дні після святкування вона зателефонувала Дмитрові з проханням, яке змусило нас по-новому подивитися на всю цю історію.

Мене звати Богдана. Мені тридцять два роки, чоловікові Дмитрові — тридцять п’ять. Ми живемо в Івано-Франківську, виховуємо чотирирічну донечку Марту.

Зі свекрухою Галиною в мене завжди були нормальні стосунки.

Не скажу, що ми найкращі подруги, але й серйозних конфліктів ніколи не мали. Вона не втручалася в наше сімейне життя, іноді допомагала з Мартою, а ми з Дмитром навідували її на свята.

Галині шістдесят один рік. Вона вже кілька років живе сама, має невелику пенсію й дуже любить різні заняття для душі.

Раніше захоплювалася кімнатними рослинами. Потім почала вишивати. Згодом записалася на заняття з йоги.

Ми ставилися до цього спокійно.

Людина має право знаходити собі нові захоплення, особливо коли діти вже дорослі й живуть окремо.

Але приблизно пів року тому свекруха почала змінюватися.

Спочатку віддала сусідці половину вазонів. Потім розібрала шафи й винесла кілька мішків речей до благодійного центру.

Дмитро навіть похвалив її.

— Мамо, добре, що ти нарешті розібрала ті шафи. Ти ж сама казала, що половиною речей не користуєшся. Тепер хоч місця більше буде. Тільки дивися, не віддай випадково щось потрібне.

Галина тоді відповіла, що він навіть не уявляє, наскільки легше їй стало.

Виявилося, вона почала відвідувати зустрічі, де обговорювали східну філософію, медитацію й усвідомлене споживання.

Там познайомилася з жінкою на ім’я Лариса.

Лариса була приблизно її віку, багато читала, подорожувала й переконувала, що люди накопичують надто багато речей, а потім витрачають життя на їх придбання, зберігання та обслуговування.

Спочатку я навіть погоджувалася з деякими думками свекрухи.

Справді, навіщо купувати десяту чашку, коли вдома вже є двадцять?

Але згодом Галина почала оцінювати не тільки власні покупки, а й наші.

Одного разу побачила нові черевики Марти й запитала, навіщо ми їх придбали, якщо старі ще виглядали пристойно.

Я пояснила, що дитина з них виросла.

Свекруха відповіла, що можна було знайти взуття серед уживаних речей.

Я не сперечалася.

Проте помітила, що після кожної зустрічі з Ларисою Галина ставала дедалі категоричнішою.

За два тижні до іменин Дмитро запитав матір, що вона хотіла б отримати в подарунок.

— Синку, мені нічого не потрібно. Я тепер намагаюся позбавлятися зайвого. Найкращий подарунок — це коли ви просто прийдете й проведете зі мною час. Не витрачайте гроші на речі.

Чоловік тоді усміхнувся.

— Мамо, ти щороку так кажеш. А потім радієш, коли ми приносимо щось корисне. Твоя стара мультиварка вже ледве працює. Ми давно хотіли її замінити.

Галина відповіла, що поки обійдеться без нової.

Ми не надали цьому великого значення.

Чесно кажучи, я подумала, що вона просто не хоче, щоб ми витрачалися.

Тому вирішили все-таки купити мультиварку.

Дмитро знайшов хорошу модель, прочитав відгуки, вибрав ту, якою було легко користуватися.

Заплатили 4 800 гривень.

Я ще купила квіти й спекла торт.

На іменини зібралося одинадцятеро людей.

Прийшла донька Галини від першого шлюбу Орися з чоловіком Романом, дві сусідки, подруга Лариса та кілька родичів.

Спочатку все було звично.

Ми привітали свекруху, сіли за стіл, розмовляли про дітей і повсякденні справи.

А коли дійшла черга до подарунків, Галина попросила всіх зачекати.

Вона підвелася й сказала, що хоче дещо пояснити.

— Я дуже рада, що ви сьогодні прийшли. Але останнім часом багато думала про те, скільки непотрібного ми накопичуємо. Ми купуємо речі, щоб показати увагу, хоча увагу неможливо виміряти ціною подарунка. Тому прошу вас не ображатися, але сьогодні я не прийматиму жодних презентів.

За столом стало тихо.

Орися вже тримала в руках коробку з новою кавоваркою.

— Мамо, ти ж сама казала, що любиш каву й хочеш мати можливість готувати її вдома. Ми з Романом спеціально вибирали тобі подарунок. Якщо ти передумала, могла сказати раніше. Навіщо було чекати, поки всі прийдуть?

Галина відповіла спокійно, але дуже впевнено.

— Орисю, я розумію, що ви хотіли зробити приємне. Але я більше не хочу приймати речі тільки тому, що комусь незручно приходити без подарунка. У мене є все необхідне. А якщо колись справді знадобиться кавоварка, я сама вирішу, чи варто її купувати.

Орися розгублено подивилася на чоловіка.

Роман тихо запропонував забрати коробку до машини.

Але свекруха ще не закінчила.

Вона пояснила, що вирішила повернути родичам і давні подарунки, якими не користується.

Я подумала, що йдеться про якісь дрібниці.

Та Галина вийшла з кімнати й повернулася з великими пакетами.

На одному було написано «Дмитро і Богдана».

На другому — «Орися і Роман».

На третьому — імена інших родичів.

Свекруха почала розкладати речі.

Нам повернула сервіз, який ми подарували на її п’ятдесят п’ятиріччя, теплий плед і набір рушників.

Орисі дісталися кавомолка, декоративна лампа й кілька ваз.

Сусідці Надії Галина повернула сувенірну статуетку, яку та привезла з відпочинку.

Надія навіть почервоніла.

— Галю, я ж тобі ту статуетку від щирого серця привезла. Побачила її й згадала, як ти любиш такі речі. Якби знала, що вона тобі не потрібна, то й не купувала б. Але навіщо повертати її при всіх?

Галина відповіла, що не хоче нікого образити.

— Надю, я дуже ціную твою увагу. Але якщо річ стоїть у шафі й нікому не приносить користі, навіщо її зберігати? Можливо, ти подаруєш її комусь іншому. Або віддаси людині, якій вона справді сподобається.

Лариса схвально кивала.

Вона навіть додала, що відмова від зайвого допомагає звільнити місце для важливішого.

Я сиділа й дивилася на свій пакет.

Найбільше мене зачепив не сервіз.

А плед.

Ми подарували його Галині після того, як вона кілька тижнів допомагала нам із Мартою, коли я відновлювалася після складного лікування.

Тоді свекруха дуже зраділа. Казала, що буде згадувати нас щоразу, коли ним користуватиметься.

Тепер плед лежав переді мною в пакеті.

Я не витримала.

— Галино Петрівно, я розумію, що ви змінили погляди на речі. І поважаю ваше право вирішувати, що залишати вдома. Але мені прикро, що ви повертаєте подарунки саме так, при всіх. Для нас це були не просто покупки. Ми вибирали їх, згадуючи про вас, і хотіли зробити приємне.

Свекруха подивилася на мене з подивом.

— Богдано, а чому ти сприймаєш це як відмову від твоєї любові? Я ж не відмовляюся від вас. Я просто не хочу, щоб наші стосунки будувалися навколо речей. Хіба ти не можеш прийти до мене без подарунка й почуватися так само добре?

Я відповіла, що можу.

— Звичайно, можу. І ми часто приходимо просто так. Але сьогодні ваші іменини. Ми хотіли вас порадувати. Ви могли спокійно сказати, що більше не приймаєте подарунків, а не влаштовувати повернення всього, що отримували роками.

Дмитро поклав руку мені на плече.

— Богдано, не треба сперечатися. Мама має право на свої рішення. Якщо вона не хоче мультиварку, ми заберемо її додому. А старі речі теж знайдемо куди подіти. Не будемо псувати свято.

Я замовкла.

Мені не хотілося сваритися при гостях.

Але святковий настрій уже зник.

Орися з Романом поїхали раніше. Сусідки теж швидко зібралися.

Ми з Дмитром залишилися ще на пів години, допомогли прибрати зі столу й попрощалися.

Галина обійняла нас, подякувала за візит і сказала, що дуже рада, що ми поставилися до її рішення з розумінням.

Дорогою додому чоловік майже не розмовляв.

Я першою порушила мовчанку.

— Дмитре, скажи мені чесно, тобі нормально те, що сьогодні сталося? Ми витратили гроші, вибирали подарунок, а твоя мама повернула нам навіть речі, які отримала багато років тому. І все це перед гостями. Я не розумію, навіщо було так робити.

Він зітхнув.

— Богдано, мені теж було незручно. Але мама останнім часом дуже захопилася цими ідеями. Можливо, вона справді хоче змінити своє життя. Я не хочу сперечатися з нею через речі. Забрали й забрали, нічого страшного.

Я погодилася, що сварка нічого не змінить.

Мультиварку вирішили залишити собі, а старі подарунки передати тим, кому вони знадобляться.

На цьому, здавалося, історія мала закінчитися.

Але через три дні Галина зателефонувала Дмитрові.

Я саме готувала вечерю й чула їхню розмову.

— Синку, я хотіла тебе дещо попросити. У мене стара пральна машина почала погано працювати. Майстер подивився й сказав, що ремонт може бути дорогим. Можливо, ви з Орисею могли б допомогти мені придбати нову? Я не хочу брати гроші зі своїх заощаджень, бо планую поїхати на навчальний семінар.

Дмитро спочатку навіть не знайшов, що відповісти.

— Мамо, зачекай. Ти ж три дні тому сказала, що не хочеш нових речей і відмовляєшся від подарунків. А тепер просиш нас купити пральну машину. Я не проти допомогти, якщо вона справді потрібна. Але поясни, будь ласка, як це поєднується з твоїми новими переконаннями.

Галина відповіла, що він неправильно її зрозумів.

— Дмитрику, я не відмовляюся від необхідного. Пральна машина — це річ, без якої мені важко обійтися. Я говорила про зайві покупки, які не мають практичної користі. А допомога матері — це зовсім інше питання. Я ж не прошу купувати мені прикраси чи сувеніри.

Чоловік довго мовчав.

Потім сказав, що має порадитися зі мною.

Коли він поклав телефон, я не стрималася.

— Дмитре, виходить цікаво. Мультиварка, яку ми купили за власні гроші, — це зайве споживання. А пральна машина, яку вона хоче отримати за наш рахунок, — необхідність. І при цьому свої заощадження мама витрачати не хоче, бо збирається на семінар. Ти справді не бачиш тут суперечності?

Чоловік відповів, що бачить.

Але попросив не поспішати з висновками.

— Богдано, мама має невелику пенсію. Якщо машина справді зламалася, їй буде важко купити нову самій. Я розумію, що після іменин це виглядає дивно. Але не хочу відмовляти їй у допомозі тільки тому, що вона незграбно пояснила свої переконання.

Я сказала, що не проти допомогти.

Проте запропонувала спочатку дізнатися, скільки коштує ремонт.

Наступного дня Дмитро поїхав до матері.

Майстер пояснив, що пральну машину можна полагодити приблизно за 2 300 гривень.

Нова коштувала б щонайменше 13 000.

Чоловік запропонував оплатити ремонт.

Галина спочатку засмутилася.

— Дмитрику, я думала, ти допоможеш мені купити нову машину. Цій уже багато років, і я не знаю, скільки вона ще працюватиме. Якщо зараз витратимо гроші на ремонт, а через пів року вона знову зламається, то що ми виграємо?

Дмитро відповів спокійно.

— Мамо, ти сама казала, що хочеш користуватися речами довше й не купувати нове без потреби. Майстер запевняє, що після ремонту машина ще попрацює. Давай спочатку спробуємо цей варіант. А якщо вона справді остаточно вийде з ладу, тоді разом вирішимо, що робити.

Свекруха погодилася.

Але ввечері зателефонувала мені.

— Богдано, я відчуваю, що ти після іменин на мене образилася. Дмитро сьогодні говорив зі мною дуже стримано. Мені здається, ви вирішили, що я поводжуся неправильно. Але я просто намагаюся змінити своє життя й не хочу, щоб мене за це засуджували.

Я відповіла, що поважаю її вибір.

— Галино Петрівно, справа не у ваших поглядах. Ви можете жити так, як вважаєте за потрібне. Але коли ви при всіх повернули нам подарунки, мені було прикро. А потім попросили нову пральну машину, хоча щойно говорили про відмову від зайвих покупок. Я просто не розумію, де проходить межа між вашими переконаннями й тим, чого ви очікуєте від нас.

Свекруха довго мовчала.

А потім несподівано сказала:

— Можливо, я справді зробила це надто різко. Лариса казала, що важливо навчитися відмовлятися від речей без почуття провини. Я хотіла показати всім, що змінилася. Але, мабуть, не подумала, як ви це сприймете.

Мені стало її шкода.

Бо вперше за весь цей час вона говорила не як людина, яка знає відповіді на всі питання, а як звичайна жінка, що намагається знайти для себе новий спосіб життя.

Я сказала, що не тримаю образи.

Але попросила надалі говорити про свої бажання прямо.

Через тиждень Дмитро оплатив ремонт пральної машини.

Галина подякувала.

А ще через кілька днів запросила нас на обід.

Цього разу ми прийшли без подарунків.

Свекруха зустріла нас усміхнено, обійняла Марту й сказала, що дуже рада нас бачити.

За столом вона розповіла, що більше не ходить на всі зустрічі Лариси. Деякі ідеї їй подобаються, але тепер хоче сама вирішувати, що підходить саме їй.

Ми спокійно поговорили, навіть посміялися з історії про мультиварку.

Здавалося, усе налагодилося.

Та коли ми вже збиралися додому, Галина раптом запитала:

— Богдано, а той плед, який ви забрали, ще у вас? Я тут подумала, що він був дуже теплий і зручний. Можливо, я поспішила, коли віддала його назад. Якщо ви ще нікому його не подарували, я була б рада знову ним користуватися.

Я подивилася на Дмитра.

Він ледь усміхнувся.

Плед справді ще лежав у нас удома.

Я відповіла, що наступного разу привеземо.

Галина зраділа й сказала, що тепер краще розуміє різницю між непотрібними речами й тими, які мають для людини особливе значення.

А я дорогою додому знову задумалася.

З одного боку, свекруха нікого не хотіла образити. Вона справді захопилася новими ідеями й, можливо, просто не знала, як правильно пояснити свої зміни родині.

З іншого — мені досі було прикро згадувати, як вона повертала подарунки перед усіма гостями.

Особливо той плед, який ми колись вибирали з такою любов’ю.

Тепер я навіть не знаю, як поводитися на наступні свята.

Приходити зовсім без подарунків? Запитувати заздалегідь, що їй потрібно? Чи просто дарувати щось символічне й не перейматися, якщо вона знову відмовиться?

Дмитро каже, що не варто робити з цього великої проблеми. Головне, що мама здорова, має свої захоплення й хоче спілкуватися з нами.

Можливо, він має рацію.

Але мені цікаво, як би ви поставилися до такої ситуації.

Чи нормально, коли людина повертає родичам усі раніше отримані подарунки, бо змінила свої погляди на життя? І чи варто після цього продовжувати дарувати їй щось на свята, якщо вона сама іноді просить допомогти з покупками?