На кухонному столі лежали дві дитячі медичні картки. В обох у графі «батько» було записано ім’я мого сина Яреми. А навпроти мене сиділи дві незнайомі жінки, кожна з маленькою дитиною, і чекали, що я скажу.

Я мав 4 800 гривень пенсії, несплачений рахунок за опалення й сина, який ще вчора телефонував мені з проханням позичити грошей на ремонт автомобіля. Тепер з’ясувалося, що той самий син залишив без підтримки двох дітей, про існування яких я навіть не здогадувався.

— Мироне Петровичу, я не прийшла просити у вас грошей, — сказала жінка в темно-синій куртці. — Мене звати Оксана. Я хочу знати, де Ярема. Він обіцяв приїхати до доньки, а потім перестав відповідати. Учора я дізналася, що він увесь цей час жив ще з однією жінкою.

Друга, молодша на вигляд, нервово крутила в руках дитячу шапочку.

— А мені він говорив, що давно розлучений і з колишньою родиною не спілкується. Я Наталя. Нашому синові рік і чотири місяці. Ярема поїхав нібито у відрядження, забрав частину моїх заощаджень і більше не повернувся.

Я переводив погляд з однієї на іншу. Дівчинка Оксани сиділа на краєчку дивана й обережно розглядала старий настінний годинник. Хлопчик Наталі заснув у неї на руках, притиснувши до щоки маленького ведмедика.

— Зачекайте, дівчата, — нарешті промовив я. — Мій син казав, що живе сам. Що працює у Львові, багато їздить і поки не збирається заводити сім’ю. Ви впевнені, що йдеться про того самого Ярему?

Оксана відкрила телефон і показала фотографію.

На ній мій син стояв біля святкового столу, тримаючи на руках усміхнену дівчинку.

Наталя теж дістала світлину. Ярема сидів на підлозі поруч із малим хлопчиком і складав дерев’яний потяг.

Я впізнав навіть його сіру сорочку. Сам прасував її минулого Різдва, коли син приїжджав до мене на кілька годин.

— Господи, Яремо, що ж ти наробив… — вирвалося в мене.

Оксана опустила очі.

— Ми не хочемо сваритися у вас удома. Просто вже не знаємо, до кого звернутися. Він обом розповідав різне, а тепер зник. Я думала, можливо, ви знаєте, де його знайти.

Я поставив чайник. Не тому, що хотів відкласти розмову. Просто бачив, як у Наталі тремтять руки, а дівчинка Оксани з ранку, мабуть, нічого теплого не їла.

Поки вода закипала, я зателефонував синові. Він не відповів.

Набрав ще раз. Почув короткі гудки, після яких зв’язок обірвався.

Тоді я написав повідомлення: «Яремо, у мене вдома Оксана й Наталя з дітьми. Передзвони негайно. Нам потрібно поговорити».

За кілька хвилин телефон засвітився.

«Тату, не втручайся. Вони самі між собою розберуться».

Я прочитав ці слова двічі. Потім поклав телефон на стіл екраном догори, щоб обидві жінки бачили відповідь.

Наталя заплакала.

А Оксана тихо сказала:

— Ось так він і зі мною розмовляв останні місяці. Наче наша донька — це справа, яку можна відкласти на потім.

Я був пенсіонером, колишнім водієм автобуса. Жив сам у двокімнатній квартирі в Дрогобичі. Дружини моєї не стало давно, і відтоді ми з Яремою залишилися вдвох.

Сина я виховував як умів. Не скажу, що був ідеальним батьком. Багато працював, часто повертався додому втомлений. Але завжди намагався, щоб у нього були добрий одяг, книжки, можливість навчатися.

Після училища Ярема почав займатися перевезеннями. Спочатку працював у знайомого, потім купив старий бус. Я допоміг йому з першим внеском, бо вірив, що син хоче стати на ноги.

Він був товариським, легко знаходив спільну мову з людьми, умів переконувати. Клієнти його любили. Але гроші в нього ніколи не затримувалися.

То треба було міняти колеса, то ремонтувати двигун, то купувати новий телефон. Я кілька разів позичав йому невеликі суми зі своїх заощаджень.

— Тату, я все поверну, щойно отримаю оплату за рейс. Зараз просто невдалий місяць, але робота є. Ти ж знаєш, що я не сиджу без діла.

Я вірив.

Пізніше помітив, що він перестав розповідати про особисте життя. На мої запитання відповідав жартами.

— Тату, не хвилюйся, ще встигнеш онуків поняньчити. Спочатку треба заробити на нормальне житло, а тоді вже думати про сім’ю.

Тепер я сидів за столом із двома онуками й не знав навіть, які в них улюблені іграшки.

Оксана розповіла, що познайомилася з Яремою чотири роки тому. Вони жили разом, винаймали квартиру, виховували доньку Марічку. Спочатку син допомагав, купував продукти, забирав дитину з садочка.

Потім почав часто їздити у справах.

— Він казав, що працює на нових маршрутах, — пояснювала Оксана. — Я не заперечувала, бо грошей нам справді бракувало. Але поступово Ярема перестав оплачувати квартиру, а всі витрати залишилися на мені. Якщо я запитувала, що відбувається, він ображався й говорив, що я не ціную його старань.

Наталя слухала, міцно притиснувши сина до себе.

Виявилося, що з Яремою вона познайомилася приблизно тоді, коли Оксана вже виховувала Марічку. Він переконав Наталю, що його попередні стосунки завершилися.

Вони оселилися в іншому районі Львова.

— Я працювала продавчинею, — розповіла Наталя. — Після народження Богданчика залишилася вдома. Ярема приносив гроші нерегулярно, але запевняв, що скоро все налагодиться. А місяць тому попросив мої заощадження на ремонт машини. Я віддала, бо думала, що це потрібно для роботи.

Вона витерла очі рукавом.

— Тепер господиня квартири просить оплатити оренду, а я не маю чим. Мама живе в маленькій хаті, сама ледве справляється. Я навіть не знаю, куди нам із малим подітися.

Я налив усім чаю, дістав хліб, сир і банку варення.

Марічка спочатку соромилася, але потім попросила ще шматочок хліба.

— Дідусю, а це ваш годинник так голосно цокає? У нас удома є маленький, тільки він майже не чути.

Я подивився на неї.

Вона назвала мене дідусем так просто, ніби ми зналися все життя.

— Мій, Марічко. Йому вже багато років. Якщо хочеш, після чаю покажу, як він заводиться.

Дівчинка усміхнулася.

Я відчув, як у грудях щось стиснулося.

Того дня ми домовилися, що жінки разом звернуться по юридичну консультацію щодо утримання дітей. Я дав їм контакти знайомої працівниці соціальної служби, яка могла підказати, куди звертатися.

Наталя сказала, що їй потрібно повертатися до Львова й вирішувати питання з квартирою.

Я запитав, скільки часу вона ще може там залишатися.

— Господиня дала мені тиждень. Я вже шукаю дешевше житло, але з маленькою дитиною знайти щось непросто.

Я подивився на свою порожню кімнату, де колись жив Ярема.

Там стояли старе ліжко, шафа й письмовий стіл.

— Наталю, якщо не знайдеш житла, можеш тимчасово пожити в мене. Кімната вільна, кухня спільна, місця вистачить. Я не обіцяю великих зручностей, але дах над головою матимете.

Вона відразу відмовилася.

— Мироне Петровичу, я не можу так вас обтяжувати. Ви й так сьогодні вислухали стільки неприємного. Ми вам чужі люди, а у вас свої витрати й турботи.

Я відповів, що Богданчик мені не чужий.

Через п’ять днів Наталя приїхала з двома сумками, дитячим візочком і коробкою іграшок.

Оксана залишилася у Львові, бо мала роботу й садочок для Марічки. Але ми домовилися, що вона приїжджатиме в гості, а я за можливості навідуватиму онуку.

Перші тижні були непростими.

Моя квартира давно не бачила маленьких дітей. Богданчик прокидався рано, розкидав іграшки, стукав ложкою по столу й намагався відчиняти всі шухляди.

Наталя постійно вибачалася.

— Мироне Петровичу, я знаю, що ви звикли до тиші. Богданчик зараз дуже рухливий, за ним треба весь час дивитися. Якщо вам стане важко, тільки скажіть, я щось придумаю.

Я сміявся.

— Наталю, я сорок років водив автобус. Повір, після ранкових рейсів із повним салоном людей дитяча ложка мене не налякає. Краще покажи, як правильно застібати цей комбінезон, бо я вже втретє плутаю рукави.

Ми поступово звикли одне до одного.

Я забирав Богданчика на прогулянку, поки Наталя шукала роботу. Вона готувала обіди, допомагала мені з телефоном і навчила замовляти необхідні речі через Rozetka.

Але грошей усе одно бракувало.

Одного разу я побачив, що Наталя купила дитині найдешевші підгузки, хоча вони їй не підходили. Вона пояснила, що поки не може дозволити собі інші.

Я дістав зі схованки заощадження, які тримав на ремонт холодильника.

— Візьми, будь ласка, на дитячі речі й продукти. Я знаю, що ти не хочеш брати гроші, але зараз це потрібно Богданчикові. Холодильник ще працює, а з ремонтом я трохи зачекаю.

Вона довго відмовлялася.

Зрештою погодилася взяти частину суми й записала все в зошит, щоб повернути, коли матиме роботу.

Я не сперечався. Бачив, що для неї це важливо.

Тим часом Оксана почала частіше телефонувати. Вона розповідала, як Марічка вчиться читати, надсилала фотографії малюнків і питала, чи можу я іноді поговорити з онукою по відеозв’язку.

Одного разу я приїхав до них у Львів.

Марічка зустріла мене біля дверей із малюнком, на якому були будинок, сонце й чоловік у кепці.

— Це ви, дідусю. Мама сказала, що ви водили великий автобус, тому я намалювала ще дорогу.

Я повісив малюнок удома біля годинника.

Але невдовзі сталося те, чого я боявся.

Ярема зателефонував мені пізно ввечері.

— Тату, навіщо ти поселив у себе Наталю? Вона тепер усім розповідає, який я поганий. Оксана теж постійно пише мені повідомлення. Ти не повинен був втручатися в наші справи.

Я вийшов на кухню, щоб не розбудити малого.

— Яремо, у мене живе твій син. Він щодня запитує про тебе, хоч ще й не вміє добре говорити. А Марічка у Львові малює мені картинки й чекає, коли тато зателефонує. Ти хоч раз подумав, як вони живуть?

Син роздратувався.

— Тату, я не відмовляюся від дітей. Просто зараз складний період. У мене проблеми з роботою, борги, я сам ледве справляюся. А ти вислухав тільки їх і вже вирішив, що я в усьому винен.

Я попросив назвати конкретний день, коли він приїде поговорити з обома матерями.

Він пообіцяв наступного тижня.

Не приїхав.

Через місяць Ярема попросив мене переказати йому гроші. Сказав, що потрібно терміново оплатити ремонт автомобіля, інакше він не зможе працювати.

Я відповів, що заощаджень майже не залишилося.

Тоді син обурився.

— Тобто на Наталю та її дитину гроші в тебе є, а на власного сина немає? Тату, я не очікував, що ти так швидко станеш на чужий бік.

Я не стримався.

— Яремо, досить говорити про чужих! Богданчик — твій син, Марічка — твоя донька. Це твої діти, яких ти залишив без підтримки. Ти роками просив у мене гроші, а я давав, бо вірив твоїм обіцянкам. Тепер я бачу, що допомагав тобі уникати відповідальності.

Він намагався перебити мене, але я продовжив:

— Я не збираюся більше оплачувати твої рішення. Якщо хочеш відновити стосунки з дітьми, почни з конкретних вчинків. Домовся з їхніми матерями про утримання, приїдь, поговори, виконуй обіцянки. А якщо знову телефонуєш лише по гроші, то більше не проси. Я вже віддав тобі все, що міг.

Ярема мовчав кілька секунд.

Потім сказав:

— Ти ще пошкодуєш, що так зі мною говориш. Я думав, хоч рідний батько мене зрозуміє.

І поклав слухавку.

Після тієї розмови він перестав телефонувати.

Оксана й Наталя тим часом поступово налагоджували спілкування. Спочатку їм було важко навіть сидіти за одним столом. Кожна згадувала обіцянки Яреми й відчувала образу.

Та одного разу Оксана приїхала з Марічкою, коли Наталя саме готувала вечерю.

Діти гралися на килимі, а жінки розмовляли на кухні.

Я почув, як Оксана сказала:

— Наталю, я довго сердилася на тебе, хоча ти не знала про мене. Мені здавалося, що через тебе Ярема перестав приходити додому. А тепер бачу, що він обманював нас обох. Не хочу, щоб через нього ми ще й між собою сварилися.

Наталя відповіла:

— Я теж багато про що думала. Мені соромно, що я вірила його словам і навіть не перевіряла, чи справді він жив сам. Але зараз у нас діти, і їм потрібен спокій. Якщо можемо допомагати одна одній, то краще так і робити.

Відтоді вони почали підтримувати одна одну.

Оксана допомогла Наталі знайти роботу з гнучким графіком у невеликому магазині. Я погодився кілька годин на день доглядати Богданчика, поки вона працюватиме.

Згодом жінки разом звернулися по правову допомогу щодо належного утримання дітей.

Ярема на повідомлення відповідав рідко, але необхідні звернення вони оформили офіційно.

Мені було боляче усвідомлювати, що мій син не хоче брати участі в житті власних дітей. Проте я вже не намагався виправдовувати його перед усіма.

Минуло пів року.

Наталя почала відкладати гроші на окреме житло. Вона сказала, що вдячна мені за допомогу, але хоче знову самостійно забезпечувати себе й сина.

Я підтримав її.

— Наталю, ти можеш жити тут, поки не знайдеш відповідного варіанта. Я не поспішаю тебе випроваджувати. Але якщо хочеш мати власний дім, то допоможу з переїздом і доглядатиму Богданчика, коли буде потрібно.

Вона усміхнулася.

— Мироне Петровичу, ви вже зробили для нас більше, ніж я могла сподіватися. Я хочу, щоб Богданчик завжди знав, як ви нам допомогли. І щоб у нього залишилися ці спогади про дідуся.

Ми знайшли невелику квартиру неподалік від мого будинку.

Я допоміг перевезти речі, полагодив дверцята кухонної шафки й подарував Богданчикові дерев’яний потяг.

Тепер онук часто приходить до мене на кілька годин, а іноді залишається на ніч.

Марічка теж приїжджає з Оксаною. Ми ходимо до парку, годуємо качок, читаємо книжки й разом печемо яблучний пиріг.

Моя пенсія не стала більшою. Холодильник я зрештою відремонтував, але на новий поки не назбирав. У квартирі досі стоять старі меблі, а телевізор Samsung часом сам вимикається посеред передачі.

Зате тепер у мене є окрема коробка з дитячими іграшками, два маленькі горнятка й календар, на якому позначені дні народження онуків.

Ярема так і не приїхав.

Іноді мені хочеться набрати його номер і запитати, чи розуміє він, скільки пропускає. Але я зупиняюся. Він доросла людина й сам повинен вирішити, чи хоче бути батьком.

Нещодавно Марічка запитала мене:

— Дідусю, а чому тато до нас не приходить? Він далеко живе чи просто дуже зайнятий?

Я довго підбирав слова.

— Марічко, я не знаю, чому тато зараз не приходить. Це питання треба ставити йому. Але ти нічого поганого не зробила, і тобі не потрібно заслужити його увагу. А я завжди радий тебе бачити.

Вона подумала, а потім попросила показати, як заводиться мій старий годинник.

Я підняв її на руки, і ми разом повернули маленький ключик.

Годинник голосно цокав, Марічка сміялася, а Богданчик тягнувся до нас із підлоги, вимагаючи, щоб його теж підняли.

Я стояв посеред своєї старої квартири з двома онуками й думав про те, що за останній рік моє життя змінилося сильніше, ніж за попереднє десятиліття.

Мені досі прикро за сина. Я не перестав його любити, але більше не хочу приховувати від себе правду про його вчинки.

А Оксана й Наталя вже не називають одна одну суперницями. Вони разом водять дітей на прогулянки, допомагають із покупками й іноді жартують, що в Марічки та Богданчика тепер є ціла маленька команда.

Я не знаю, чи повернеться колись Ярема й чи захочуть діти тоді з ним спілкуватися.

Але маю запитання до вас: чи правильно я вчинив, відмовивши власному синові у фінансовій допомозі й підтримавши матерів його дітей, чи батько повинен залишатися на боці сина за будь-яких обставин?