На моїй картці щомісяця з’являлося 50 000, але жодна сума не могла замінити того тепла, яке я власноруч виштовхувала з нашого дому. Мирон забезпечив мені життя, де ремонт коштував понад 800 000, але я продовжувала жалітися на нудьгу та брак емоцій. Його мовчазне рішення піти стало для мене ціною, яку неможливо виміряти цифрами. Коли він поїхав, я залишилася в розкоші, яка без його присутності стала схожою на холодний музей

Ранок почався зі звуку кавоварки та звичного невдоволення, яке вже кілька років було моїм постійним супутником. Я дивилася, як Мирон мовчки збирає документи в портфель, навіть не дивлячись у мій бік. Його рухи були відточеними, спокійними, і це зачіпало мене найбільше. Хотілося, щоб він бодай раз виявив яскраву емоцію або хоча б розлив напої на свою бездоганно випрасувану сорочку. Але він просто застебнув ґудзики на манжетах і поклав ключі в кишеню.

— Ти знову затримаєшся? — запитала я, навмисно голосно ставлячи чашку на стіл.

Мирон нарешті підняв очі. У них не було злості, лише якась безмежна втома, яку я тоді сприймала за байдужість.

— Сьогодні збори акціонерів, Уляно. Ти ж знаєш. Потрібно закрити квартальний звіт.

— Звісно, робота завжди на першому місці. А те, що ми збиралися заїхати до моїх батьків, це так, дрібниці.

— Я не обіцяв, що встигну. Я сказав, що постараюся.

Я відвернулася до вікна. Надворі сірів типовий листопадовий ранок. Дерева стояли голі, мокрі від нічного дощу, і цей пейзаж ідеально віддзеркалював те, що відбувалося в моїй душі. Мені здавалося, що я живу в тісному просторі, хоч цей простір і був з дорогою технікою та дизайнерським ремонтом.

— Твоє старатимуся завжди означає ні — кинула я йому в спину.

Він нічого не відповів. Почувся звук зачинених дверей, а потім шум мотора на подвір’ї. Я залишилася одна в тиші, яка тиснула на вуха.

Ми прожили разом десять років. Спочатку все було інакше. Ми ділили одну порцію їжі в студентській їдальні, мріяли про подорожі та сміялися з дурниць. Але з часом Мирон почав будувати кар’єру, а я — будувати стіну навколо себе. Мені здавалося, що він винен мені все: мій комфорт, мій настрій, моє щастя. Я сприймала його турботу як належне. Якщо він купував мені квіти, я критикувала колір. Якщо він пропонував поїхати у відпустку, я жалілася на умови.

Того дня я вирішила, що з мене досить. Мені хотілося змін, вогню, чогось такого, що змусило б серце битися швидше. Натомість я мала стабільного, передбачуваного чоловіка, який щомісяця перераховував гроші на мою картку і питав, чи не змерзла я ввечері.

Ближче до обіду мені зателефонувала подруга, Катя. Її голос був піднесеним, вона знову розповідала про свої нові знайомства та пригоди.

— Уляно, ти просто марнуєш час. Подивися на себе! Ти молода, гарна, а сидиш у чотирьох стінах.

— Він просто заклопотаний — спробувала я мляво заступитися, хоча в глибині душі погоджувалася з нею.

— Та кинь ти. Ходімо ввечері кудись. Просто потанцюємо, подихаємо іншим повітрям. Тобі треба зміна оточення.

Я погодилася. Мені справді була потрібна зміна. Я хотіла відчути, що я ще цікава іншим, що світ не обмежується чеканням Мирона з роботи.

Коли він повернувся близько восьмої, я вже була одягнена. Ошатна сукня, яскраві губи, впевнений погляд.

— Ти кудись збираєшся? — здивувався він, зупинившись у дверях вітальні.

— Так, іду з Катею. Не чекай мене.

— Уляно, зараз пізно. Давай я тебе підвезу хоча б.

— Не треба. Я сама впораюся. Ти ж впорався зі своїм звітом без мене?

Мирон підійшов ближче. Я відчула запах його парфумів — терпкий, з нотками дерева. Раніше цей запах мене заспокоював, тепер він здавався мені далеким.

— Ти знову починаєш суперечку на порожньому місці. Що не так?

— Усе не так, Мироне! Мені нудно. Мені тісно. Мені здається, що ми просто знайомі, які випадково живуть разом.

— Я працюю для нас. Щоб ти нічого не потребувала.

— А я потребую тебе! Але не такого, як зараз. Ти став занадто серйозним.

Я вийшла з квартири, не дочекавшись відповіді. Вечір у закладі був гучним і безглуздим. Музика заважала думати, навколо було багато людей, але я почувалася ще самотнішою, ніж удома. Я бачила, як інші дивляться на мене, але жоден із цих поглядів не давав мені того тепла, яке я так знецінювала вдома.

Повернулася я за північ. У квартирі було темно, лише в кухні горіла невелика лампа над столом. Мирон не спав. Він сидів у кріслі з книжкою, але вона просто лежала на колінах.

— Ми можемо поговорити? — тихо запитав він.

— Я втомилася. Давай завтра.

— Завтра може не бути часу. Уляно, я бачу, що тобі сумно. Я довго думав. Можливо, нам справді варто пожити окремо?

Ці слова подіяли на мене миттєво. Я чекала чого завгодно: зауважень чи прохань залишитися вдома, але не пропозиції розійтися.

— Ти цього хочеш? — я намагалася, щоб мій голос не тремтів.

— Я хочу, щоб ти була щасливою. Якщо я для цього є перешкодою, я піду. Я зняв номер у готелі на кілька днів. Зберися з думками.

Він підвівся, взяв заздалегідь зібрану валізу, яку я не помітила в темряві, і пішов до виходу.

— Мироне, почекай! — гукнула я, але двері вже зачинилися.

Першу ніч я відчувала дивну легкість. Нарешті ніхто не заважає, ніхто не питає про вечерю, ніхто не займає простір. Я розвалилася на величезному ліжку і дивилася фільми до ранку. Це була воля, про яку я так мріяла.

Але на третій день воля почала обтяжувати. Я зрозуміла, що вдома стало занадто тихо. Не чути було, як він готує каву, не було його записок на холодильнику про те, що потрібно купити хліб. Я раптом згадала, як минулого місяця, коли я погано себе почувала, Мирон посеред нічного часу шукав по всьому місту мої улюблені фрукти, бо мені хотілося чогось особливого. Тоді я навіть не подякувала.

Я почала телефонувати йому, але він не брав слухавку. Писала повідомлення — вони залишалися прочитаними, але без відповіді. Моя впевненість поступово змінювалася тривогою.

Через тиждень я не витримала і поїхала до нього в офіс. Секретарка, молода дівчина, подивилася на мене з розумінням.

— Пана Мирона немає. Він взяв відпустку.

— Як це? Він ніколи не брав відпусток зараз. Куди він поїхав?

— Я не можу розповідати таку інформацію. Вибачте.

Я вийшла на вулицю. Холодний вітер кинув мені в обличчя жменю снігу з дощем. Я стояла посеред гамірного міста і раптом усвідомила: я не знаю, куди він міг піти, коли йому було сумно на душі. Я знала його графік, його вподобання в їжі, його розмір сорочок, але я зовсім не знала його внутрішнього світу. Бо ніколи не питала.

Я повернулася додому і почала шукати бодай якусь зачіпку. У його кабінеті пахло папером. На столі лежав старий блокнот. Я почала гортати сторінки. Там були не звіти і не цифри. Там були мої портрети, намальовані нашвидкуруч олівцем. І одна фраза, написана великими літерами на останній сторінці: Більше немає сил намагатися зберегти те, що нікому не потрібне.

Ці слова стали для мене справжнім відкриттям. Я вважала його байдужим, а він просто вигорав у спробах врятувати те, що я щодня руйнувала своїми претензіями.

Минуло два тижні. Я втратила апетит, погано спала і кожну хвилину чекала на звук ключа в замку. Телефон мовчав. Я обдзвонила всіх спільних знайомих, але ніхто нічого не знав. Батьки Мирона жили далеко, і я не хотіла їх хвилювати.

Одного вечора, коли я вже зовсім втратила надію, пролунав дзвінок. Це був не Мирон. Це був незнайомий голос.

— Ви Уляна? — запитав чоловік на тому кінці.

— Так, це я. Що сталося?

— Ваш чоловік потрапив у складну ситуацію. Він зараз у медичному закладі в сусідній області.

Я не питала подробиць. Я просто схопила ключі від машини і поїхала. Дорога була складною, ожеледиця і туман заважали бачити шлях, але я поспішала. В голові крутилася лише одна думка: тільки б встигнути сказати те, що мовчала роками.

Коли я забігла в будівлю, там було напівтемно. Я знайшла потрібну кімнату.

Мирон лежав на ліжку, дуже блідий. Поруч стояли медичні прилади, які монотонно відраховували час. Я сіла на край стільця і взяла його за руку. Його долоня була прохолодною.

— Пробач мені — прошепотіла я, і сльози нарешті потекли по щоках — Пробач, що я була такою неуважною. Що не цінувала. Що шукала чогось неіснуючого, коли справжнє щастя було поруч.

Я просиділа біля нього всю ніч. Я розповідала йому про все: про наші перші зустрічі, про те, як ми вибирали речі для дому, про те, як я насправді дорожу ним.

На ранок він розплющив очі. Його погляд був слабким, але він впізнав мене.

— Уляно? — ледь чутно промовив він.

— Я тут, я поруч. Більше нікуди не піду.

— Чому ти приїхала? Ти ж хотіла іншого життя.

Ці слова зачепили мене за живе.

— Мені не потрібне життя без тебе. Бути одній у порожній квартирі — це не свобода.

Мирон мовчав довгий час. Він дивився у вікно, і я не знала, про що він думає. Потім він знову подивився на мене.

— Тобі обов’язково було дочекатися цього, щоб зрозуміти?

— Мабуть, я помилялася, Мироне. Я думала, що щастя — це щось велике, яскраве. А виявилося, що щастя — це коли ти просто приходиш додому і піклуєшся про мене.

Він не посміхнувся. Його обличчя залишилося серйозним.

— Я не знаю, чи зможу я повернутися до того, що було — сказав він — Усередині щось змінилося. Знаєш, коли довго намагаєшся щось втримати самотужки, сили закінчуються.

Я привозила йому домашню їжу, книжки, намагалася оточити його теплом, якого він не бачив від мене роками. Він приймав це, але між нами все одно відчувалася відстань. Він став ще мовчазнішим, ніж раніше.

Коли він одужав, ми повернулися до нашої квартири. Все було так само, як і раніше, але атмосфера змінилася. Я намагалася бути уважною дружиною. Готувала сніданки, не сперечалася, питала про його справи. Але він дивився на мене так, ніби бачив перед собою іншу людину.

Одного разу я застала його на балконі. Він дивився на місто, яке вже почали прикрашати до свят.

— Мироне, про що ти думаєш? — обережно підійшла я до нього.

— Думаю про те, як дивно все влаштовано. Ми починаємо цінувати щось, коли воно зникає. Ми починаємо цінувати присутність людини, коли вона вже майже пішла.

— Але ти ж залишився. Ти тут.

— Я тут, Уляно. Але я не впевнений, що мої почуття такі ж міцні.

Я обняла його, але він не обійняв мене у відповідь миттєво. Його руки просто були опущені. Це було складно відчувати. Я зрозуміла, що моє каяття може бути запізнілим. Що деякі речі не можна просто відновити. Навіть якщо намагатися, сліди минулого все одно будуть помітні.

Минуло ще кілька місяців. Ми продовжуємо жити разом. Я вчуся бути іншою. Вчуся слухати, вчуся дякувати за кожну хвилину разом. Мирон став ласкавішим, але в його очах оселився смуток. Він більше не малює мої портрети. Він просто живе поруч.

Інколи я прокидаюся вночі і дивлюся на нього. Його дихання рівне, обличчя спокійне. Я думаю про те, скільки часу ми втратили на непотрібні суперечки та образи. Скільки тепла ми могли б дати одне одному, якби я не була такою зацикленою на собі.

Я знаю, що багато людей почуваються так само, як я колись. Вони вимагають уваги, не даючи нічого натомість. Вони думають, що близька людина — це той, хто ніколи не зміниться. Але почуття теж мають межу. Вони можуть триматися довго, але одного дня просто згасають. І запалити їх знову — це дуже важке завдання.

Сьогодні я знову готую вечерю. Я запалила світло, створила затишок. Я хочу, щоб ми просто поговорили. Коли Мирон заходить у двері, я бачу, як він на мить зупиняється.

— Ти знову намагаєшся щось змінити? — запитує він з ледь помітним сумом.

— Я просто живу для нас, Мироне.

— Це гарні слова. Добре, що вони нарешті звучать у нашому домі.

Він сідає за стіл, і ми починаємо вечеряти. Ця тиша більше не тисне, але вона нагадує мені про те, що ми могли втратити. Ми вчимося жити заново, але це як будувати нову споруду на місці старої. Основа є, але спогади ще довго будуть з нами.

Я дивлюся на нього і думаю: а чи можна взагалі повністю повернути те, що було змінено власноруч? Чи можна змусити людину знову відчути ту радість, яку ти сама ж і затьмарила своєю поведінкою?

Ми часто не помічаємо, як своїми словами чи просто байдужістю ми віддаляємо тих, хто нас любить. Ми вважаємо, що вони завжди будуть поруч. А потім, коли настає порожнеча, ми готові на все, щоб повернути хоча б мить того минулого.

Життя — це моменти, які ми або цінуємо, або втрачаємо. Я свій шанс ледь не втратила. Зараз я дорожу кожним його поглядом. Це довгий шлях. Але це єдине, що зараз для мене важливо.

А як ви вважаєте, чи можливо повністю відновити тепло у стосунках, якщо колись один із партнерів тривалий час проявляв байдужість, чи минуле завжди буде стояти між ними?