На нашому рахунку було 850000 гривень, які ми збирали довгих вісім років, відмовляючи собі в усьому. Антон примудрився витратити 600000 лише на одну вітальню, залишивши нас з 250 гривнями в кишені та недоробленою кухнею. Коли я запитала, як нам жити далі, він просто зібрав речі.

Ми з Антоном прожили у шлюбі вісім років, і весь цей час я була впевнена, що ми дивимося в одному напрямку. Ми відкладали кожну копійку, відмовляли собі у відпустках, купували дешевший одяг, аби нарешті здійснити спільну мрію про ідеальне житло. Коли ми нарешті назбирали солідну суму, мені здавалося, що попереду лише щастя. Я вже бачила, як ми п’ємо ранкову каву на світлій кухні, де все продумано до дрібниць. Але реальність виявилася значно суворішою, ніж мої фантазії.

Все почалося з демонтажу старої підлоги. Антон наполягав, що ми маємо зробити все за найвищим розрядом. Він найняв бригаду, яка обіцяла золоті гори, але за відповідну ціну. Я намагалася натякнути, що можливо варто обрати простіші матеріали, проте він лише відмахувався.

— Тамаро, ми чекали на це вісім років. Хіба ти хочеш жити серед дешевого пластику? — запитав він, розглядаючи каталоги з італійським мармуром.

— Я просто хочу, щоб нам вистачило грошей на все, а не тільки на вітальню, — відповіла я, відчуваючи перший холодний подих тривоги.

— Не переживай, я все підрахував. Нам вистачить, ще й залишиться на нові меблі.

Але його підрахунки почали тріщати по швах вже за місяць. Виявилося, що стіни в нашій старій квартирі криві настільки, що потребують тонни штукатурки. Потім з’ясувалося, що проводка перебуває в аварійному стані. Кожен візит майстрів закінчувався новими списками витрат. Гроші танули, як сніг на сонці. Я щовечора сідала за стіл з блокнотом, намагаючись звести дебет з кредитом, але цифри невблаганно вели нас до нуля.

Якось увечері, коли я знову підраховувала залишки на рахунку, Антон прийшов з черговою ідеєю.

— Нам потрібна багаторівнева стеля з прихованою підсвіткою у залі. Це зараз дуже актуально.

— Антоне, у нас залишилося зовсім небагато. Нам ще купувати сантехніку і плиту. На чому ми будемо готувати? — я підняла на нього втомлені очі.

— Ти вічно все псуєш своїм реалізмом. Це інвестиція в наш комфорт.

— Це не інвестиція, це самообман. Ми витрачаємо те, чого в нас скоро не буде.

Він грюкнув дверима і пішов на балкон. Наступного дня він все одно замовив ту стелю. Я мовчала, бо не хотіла чергового скандалу. Мені здавалося, що як тільки ремонт закінчиться, напруга зникне. Я помилялася.

Минуло ще два місяці. Вітальня дійсно виглядала як з обкладинки журналу. Дорогий паркет, ідеально виведені кути, та сама підсвітка, яка тепер здавалася мені символом нашої марнотратності. Але решта квартири нагадувала зону бойових дій. У спальні стояли лише голі бетонні стіни, а в кухні замість меблів були розкладені коробки.

Одного ранку я відкрила банківський додаток і побачила, що на нашому спільному рахунку залишилося кілька сотень гривень. Це був кінець. Наші багаторічні заощадження просто випарувалися. Я сиділа на підлозі в тій самій розкішній вітальні і не відчувала нічого, крім порожнечі.

Коли Антон повернувся з роботи, я показала йому екран телефону.

— Ось, дивись. Це все, що в нас є. Чим ми будемо платити майстрам за плитку у ванній?

— Якось вирішимо. Можливо, візьмемо кредит.

— Кредит? Ти серйозно? Ми вісім років збирали, щоб не лізти в борги!

— А що ти пропонуєш? Жити в недобудові?

— Я пропонувала бути скромнішими, але ти мене не слухав. Тобі потрібен був цей фасад, ця картинка для гостей.

— Знаєш що, Тамаро, мені набридло твоє ниття. Я стараюся для сім’ї, а ти тільки рахуєш копійки.

Того вечора він вперше не прийшов ночувати. Я не дзвонила. Я просто лежала на матраці в порожній кімнаті і слухала, як крапає вода з недомонтованого крана. Запахи фарби та пилу змішувалися з холодним повітрям, що тягнуло з відчиненого вікна. Мені здавалося, що ці стіни тиснуть на мене, забираючи залишки повітря.

Через три дні Антон з’явився, щоб забрати свої речі. Він поводився так, ніби це я була винна в тому, що гроші закінчилися.

— Я йду до мами. Мені треба спокій, щоб подумати, як жити далі. Тут я задихаюся від твоїх докорів.

— А як же квартира? Як же я? — я стояла в дверях, не вірячи своїм вухам.

— Квартира твоя, ти ж так хотіла власне житло. А я не можу більше тягнути цей віз самотужки.

Він пішов, залишивши мене з порожнім рахунком, недоробленою кухнею і бездоганно красивою вітальнею, яка тепер не мала жодного сенсу. Я залишилася один на один з боргами перед майстрами, які почали дзвонити щоранку.

Я знайшла другу роботу, почала економити навіть на їжі. Щодня, повертаючись додому, я проходила повз розкішну залу, навіть не вмикаючи там світло. Ця кімната стала для мене нагадуванням про те, як легко можна зруйнувати життя, женучись за зовнішнім блиском.

Минуло пів року. Я потроху почала закривати борги. Одного разу я зустріла нашу спільну знайому, Олену, в магазині.

— Тамаро, як ти? Чула, ви з Антоном розійшлися. Шкода, така була пара.

— Буває, Олено. Життя розставило пріоритети.

— А він, кажуть, вже ремонт у матері робить. Такий активний, знову про якісь італійські шпалери розповідає.

Я лише гірко посміхнулася. Людина не змінюється. Він знову будував декорації, не звертаючи уваги на фундамент.

Тепер я живу в квартирі, де тільки одна кімната виглядає ідеально, а інші — лише нагадують про незавершені справи. Я навчилася клеїти шпалери сама, навчилася фарбувати двері та лагодити дрібниці. Але кожного разу, коли я дивлюся на ту дорогу підсвітку у вітальні, я відчуваю холод.

Гроші можна заробити знову. Можна поклеїти нові шпалери або замінити плитку. Але як повернути довіру до людини, яка залишила тебе в найважчий момент, забравши з собою всі спільні мрії?

Я часто сиджу ввечері на кухні, де замість столу в мене стара тумбочка, і думаю про те, скільки коштує справжнє щастя. Виявляється, воно зовсім не в мармурі чи паркеті. Воно в тому, щоб у порожньому гаманці все одно залишалася надія на двох.

Моя історія — це не про ремонт. Це про те, як легко матеріальні речі стають важливішими за людей. Ми так прагнули створити гарну обгортку, що зовсім забули про те, що всередині. Тепер я маю гарний фасад, але живу в руїнах власної душі.

— Хіба воно того вартувало? — запитую я себе щовечора.

— Ні, не вартувало, — відповідає мені тиша порожньої квартири.

Я дивлюся на свої руки, які тепер знають ціну кожному цвяху в цій оселі. Вони стали грубшими, але я відчуваю себе сильнішою. Хоча ця сила далася мені занадто дорогою ціною. Ціною розчарування в людині, яку я вважала своєю опорою.

Ремонт колись закінчиться. Я дофарбую останній плінтус, куплю нарешті нормальний стіл і покличу друзів. Але я точно знаю, що Антон ніколи не переступить цей поріг. Бо ці стіни побудовані на моєму терпінні та його егоїзмі.

Чи часто ми помічаємо, що за бажанням оточити себе розкішшю ховається звичайна порожнеча, яку неможливо заповнити жодними грошима? І що б обрали ви: ідеальну картинку в повній самотності чи скромний затишок, але з людиною, яка не піде, коли на рахунку не залишиться нічого?