На нашому столі лежала квитанція на 2800 за комунальні послуги, за які ми платили навпіл, як і за все інше в цьому сурогатному шлюбі. — Це занадто дорого за таку квартиру, — зауважив він, перевіряючи показники лічильників.

Я стояла біля вікна і дивилася, як вечірні сутінки повільно ковтають обриси сусідніх будинків. У квартирі панувала та особлива тиша, яка буває лише тоді, коли чекаєш на людину, з якою вже давно немає про що говорити. На кухні тихо гудів холодильник, нагадуючи про те, що всередині чекає готова їжа, яку я дбайливо приготувала ще дві години тому.

Вадим запізнювався. Знову. Це стало нормою, частиною нашого спільного побуту, де кожен жив у своєму ритмі, що лише зрідка перетинався за обіднім столом. Я поправила штору і відійшла від вікна. Мої пальці автоматично торкнулися поверхні столу, витираючи неіснуючий пил. Усе мало бути ідеальним, хоча я вже й сама не знала, для кого стараюся.

Почувся поворот ключа у замку. Вадим зайшов важко, кинув сумку на пуф у коридорі й навіть не привітався. Я вийшла йому назустріч, намагаючись знайти у його погляді бодай краплю того тепла, яке колись змушувало мене усміхатися без причини.

— Ти пізно сьогодні, — сказала я, склавши руки на поясі.

Він розв’язував шнурки, не піднімаючи голови.

— Робота, Олю. Ти ж знаєш, зараз такий період, що не до розмов.

— Вечеря вже охолола. Я поставлю розігріти?

— Не треба. Я не голодний.

Він пройшов повз мене, зачепивши плечем, і попрямував до вітальні. Я залишилася стояти в коридорі, відчуваючи, як усередині закипає щось гірке і липке. Це було не вперше. Кожен такий вечір додавав ще одну цеглину у стіну, яку ми будували між собою роками.

Я пішла на кухню і відкрила холодильник. Там стояли тарілки з овочами, запеченим м’ясом, гарніром. Усе виглядало апетитно, але тепер здавалося абсолютно непотрібним. Я просто дивилася на ці продукти, намагаючись зрозуміти, в який момент наше життя перетворилося на цей набір холодної їжі в пластикових контейнерах.

Раптом на кухню зайшов Вадим. Він сів за стіл і почав гортати щось у телефоні.

— Слухай, Вадиме, нам треба поговорити, — почала я, не закриваючи дверцята холодильника.

— Про що знову? Про те, що я мало часу проводжу вдома?

— Про те, що ми перестали помічати одне одного. Ти бачиш мене лише тоді, коли тобі щось потрібно.

Він нарешті відклав телефон і подивився на мене. Його погляд був втомленим і якимось порожнім.

— Олю, я працюю для того, щоб у нас усе було. Хіба цього мало?

— Мені не треба все. Мені треба, щоб ти був тут, зі мною, а не просто присутнім фізично.

— Ти знову починаєш. Тобі вічно щось не подобається.

— Мені не подобається, що я почуваюся самотньою у власній квартирі.

Вадим підвівся і підійшов до холодильника. Він просто взяв з полиці яблуко і почав його гризти, ігноруючи мою вечерю.

— Якщо тобі так погано, то чому ти ще тут? — запитав він з набитим ротом.

Це питання прозвучало як ляпас. Я закрила холодильник і притулилася до нього спиною.

— Ти справді хочеш це знати? Бо я ще пам’ятаю, як ми починали. Як ми могли годинами сидіти на лавці в парку і просто мовчати.

— Це було давно. Люди змінюються, Олю. Припини жити минулим.

— Я не живу минулим. Я намагаюся врятувати наше теперішнє.

— Рятувати тут уже нічого, якщо ти не зрозуміла.

Він розвернувся і вийшов з кухні, залишивши мене наодинці з моїми думками. Я сіла на табуретку і відчула, як по щоках котяться сльози. Вони були не від болю, а від усвідомлення того, що я справді намагаюся достукатися до дверей, які вже давно зачинені з того боку.

Минуло пів години. Я почула, як у вітальні вимкнувся телевізор. Вадим ліг спати. Я ж залишилася на кухні. Мені не хотілося йти до нього в ліжко, яке тепер здавалося територією чужої людини.

Я знову відкрила холодильник. Дістала тарілку з вечерею і почала їсти її холодною. Смак був ніякий. М’ясо здавалося гумовим, овочі — позбавленими будь-якого аромату. Але я продовжувала жувати, дивлячись у темне вікно.

Наступного ранку я встала раніше за нього. Приготувала сніданок, але не накривала на стіл. Просто залишила все на плиті. Коли Вадим з’явився на порозі кухні, я вже збиралася на роботу.

— Сніданок там, — кивнула я на плиту.

— Дякую. Ти сьогодні пізно будеш?

— Не знаю. Можливо, затримаюся у подруги.

Він нічого не відповів, просто почав накладати собі їжу. Я бачила, як він механічно рухається, як не дивиться у мій бік. Це була ідеальна картина сімейної ідилії, за якою ховалася повна порожнеча.

Увечері я не пішла до подруги. Я просто довго гуляла містом, намагаючись знайти відповіді на питання, які ставила собі тисячу разів. Чому ми тримаємося одне за одного? Це звичка? Страх залишитися на самоті? Чи просто лінь щось змінювати?

Коли я повернулася, Вадим вже був удома. Він сидів на кухні й пив чай.

— Де ти була? — запитав він, не піднімаючи очей.

— Гуляла. Хотіла побути наодинці з собою.

— Ти останнім часом якась дивна.

— Я не дивна, Вадиме. Я просто почала розуміти, що ми з тобою як ці контейнери в холодильнику — кожен має своє місце, але ми ніколи не змішуємося.

— Ти знову про своє. Може, досить уже цих метафор?

— А як мені ще до тебе донести те, що я відчуваю?

— Просто живи і не вигадуй проблем там, де їх немає.

Я підійшла до нього ближче і поклала руку на стіл.

— Ти вважаєш, що відсутність спілкування — це не проблема? Що те, що ми не знаємо, чим живе інший — це нормально?

— Ми живемо в одній квартирі. Ми знаємо все одне про одного.

— Ні, Вадиме. Ми знаємо лише графік роботи одне одного. Ми не знаємо, що насправді турбує, що радує, про що ми мріємо.

Він зітхнув і нарешті подивився на мене.

— Добре. Про що ти мрієш, Олю?

Я завагалася. Це питання застало мене зненацька.

— Я мрію про те, щоб ти знову подивився на мене так, як десять років тому. Щоб ти захотів почути мою відповідь не тому, що я про це попросила, а тому, що тобі справді цікаво.

— Я слухаю.

Але в його голосі не було зацікавленості. Там була лише ввічливість, яка межувала з роздратуванням.

— Знаєш, — сказала я тихо, — я зрозуміла одну річ. Ми не можемо змусити іншу людину відчувати те, чого вона більше не відчуває.

— Ти на що натякаєш?

— Я не натякаю. Я кажу прямо. Я більше не хочу так жити. Не хочу бути просто додатком до твого холодильника і пральної машини.

— І що ти пропонуєш? Роз’їхатися?

— Можливо. А ти бачиш інший вихід?

Вадим мовчав довго. Він крутив у руках порожню чашку, ніби намагаючись знайти в ній якусь підказку.

— Я не хочу нічого змінювати, — нарешті сказав він. — Мені так зручно.

— Тобі зручно, а мені холодно. Розумієш різницю?

Я пішла до кімнати і почала збирати речі. Це не було спонтанне рішення. Воно зріло в мені місяцями, кожна холодна вечеря була кроком до цього моменту.

Вадим стояв у дверях і дивився, як я складаю одяг у валізу.

— Ти серйозно зараз? Через якусь дурницю ти руйнуєш усе, що ми будували?

— Я не руйную. Я просто перестаю підтримувати ілюзію того, що тут ще щось є.

— Куди ти підеш?

— До батьків для початку. А там побачимо.

— Олю, повернися. Ти робиш помилку.

— Можливо. Але це буде моя помилка, а не наше спільне повільне згасання.

Я закрила валізу і подивилася на нього. У цей момент мені стало його шкода. Він справді не розумів, що сталося. Для нього все було гаразд, поки працювала побутова техніка і була їжа на плиті.

Я вийшла з квартири, навіть не озирнувшись. На вулиці було прохолодно, але це була приємна прохолода, яка давала відчуття свободи. Я йшла до зупинки, відчуваючи, як з кожним кроком тягар на серці стає легшим.

Увечері я зателефонувала мамі.

— Привіт, я приїду до вас на кілька днів.

— Щось сталося, доню?

— Сталося те, що мало статися вже давно. Я просто пішла.

Мама мовчала хвилину.

— Ти впевнена?

— Більше ніж будь-коли.

Я провела ніч у своїй старій дитячій кімнаті. Там усе пахло спокоєм і минулим, де не було ніяких складних стосунків і холодних вечерь. Я дивилася на стелю і думала про те, що тепер моє життя належить тільки мені.

Наступного дня Вадим надіслав повідомлення: “У холодильнику залишилася твоя вечеря. Що мені з нею робити?”.

Я прочитала і не відповіла. Це було так схоже на нього — турбуватися про їжу, коли людина вже пішла.

Ми зустрілися через тиждень, щоб обговорити формальності. Вадим виглядав трохи розгубленим, але все ще тримався своєї позиції.

— Ти ж розумієш, що сама все зіпсувала? — сказав він, коли ми сиділи в невеликому кафе.

— Якщо те, що ми мали, можна було зіпсувати моїм бажанням поговорити, то воно не вартувало того, щоб його зберігати.

— Я просто хотів спокійного життя.

— Спокій — це не коли люди мовчать, Вадиме. Спокій — це коли людям є про що мовчати разом. У нас цього не було.

Він знизав плечима.

— Ну, як знаєш. Я намагався тебе зупинити.

Після цієї зустрічі я відчула остаточну крапку. Більше не було сумнівів, не було бажання повернутися і все виправити. Виправляти не було чого.

Я почала будувати своє життя з нуля. Знайшла нову роботу, записалася на курси, почала більше подорожувати. Спочатку було важко. Порожнеча, яка залишилася після розриву, іноді лякала. Але поступово вона почала заповнюватися новими людьми, новими враженнями і головне — новим розумінням себе.

Я навчилася готувати тільки для себе. І тепер моя їжа завжди була теплою, бо я їла її відразу, не чекаючи нікого, хто міг би запізнитися на моє життя.

Одного разу я зустріла спільну знайому. Вона розповіла, що Вадим знайшов собі іншу жінку.

— Вона така спокійна, — сказала знайома. — Майже ніколи не сперечається з ним.

Я посміхнулася.

— Це саме те, що йому було потрібно. Тінь, яка не просить уваги.

Я більше не відчувала ні злості, ні образи. Лише легкий смуток за тим часом, який я витратила на те, щоб зігріти те, що вже давно перетворилося на лід.

Тепер, коли я відкриваю свій холодильник, я бачу там не просто їжу. Я бачу там свій вибір. Свій спокій, який справді є спокоєм, а не просто відсутністю звуків.

Життя занадто коротке, щоб витрачати його на очікування того, хто ніколи не прийде вчасно. Занадто дороге, щоб ділити його з тими, хто бачить у тобі лише частину інтер’єру.

Я дивлюся на своє відображення у вікні. Там стоїть жінка, яка більше не боїться самотності. Бо самотність удвох — це набагато страшніше, ніж бути просто одній.

Кожен вечір я тепер проводжу так, як хочу я. Без напруги, без сподівань на чийсь погляд, без спроб догодити тому, хто цього не цінує.

Іноді я згадую ту останню холодну вечерю. Вона була гіркою, але вона стала моїм початком. Моїм шансом на те, щоб нарешті почути себе.

А як часто ви погоджуєтеся на холодну вечерю лише для того, щоб зберегти видимість теплого дому?