На нашому весіллі свекруха, пані Галина, вручила нам конверт із 50 000 гривень. Через два місяці вона прийшла з проханням повернути частину суми, посилаючись на власні потреби.

Десь у глибині душі загорівся тривожний вогник. Я знала пані Галину. Її вчинки рідко були безкорисливими. Вона була жінкою, яка завжди тримала все під контролем. Їй подобалося бути в центрі уваги, вирішувати, як мають складатися справи, спрямовувати інших за своїм баченням. Такий щедрий подарунок… Чи був він виявом доброти, чи лише способом укріпити її вплив?

Ще недавно я відчувала себе на порозі нового, щасливого життя. Ми з Тарасом, моїм чоловіком, щойно одружилися. Наше весілля в невеличкому містечку на Черкащині було скромним, але сповненим тепла. Гості гуділи, як бджоли, ділячись жартами й побажаннями, а ми з Тарасом сміялися й танцювали до півночі. Кожен піднятий келих здавався обіцянкою світлого майбутнього.

Пам’ятаю, як пані Галина, одягнена в елегантну бордову сукню, підійшла до нас із широкою усмішкою. Вона простягнула конверт і сказала: «Це вам на нове життя». Я розгорнула його — 50 000 гривень. Сума, яка могла стати початком для наших мрій: власного житла, невеличкої подорожі чи просто фінансової подушки. Я обійняла її, відчуваючи тепло вдячності, хоча десь у куточку свідомості промайнула тінь сумніву.

Але я відмахнулася від тих думок. Переконала себе, що це лише мої страхи. «Може, вона справді хоче нам добра? Може, тепер я стану для неї не просто невісткою, а частиною сім’ї?» — думала я, намагаючись вірити в краще.

Я й уявити не могла, що цей подарунок стане початком випробувань, які похитнуть не лише мою довіру, а й наше подружнє життя.

Через два місяці після весілля пані Галина з’явилася в нашій орендованій квартирі в Умані. Без дзвінка, без попередження. Вона увійшла, зняла черевики, оглянула кімнату, наче перевіряла, чи достатньо я стараюся як господиня. Сіла на диван, поправила хустинку на шиї й одразу перейшла до справи.

«Олено, я переборщила з подарунком. Треба повернути мені 25 000. Мені зараз потрібні ці гроші», — сказала вона спокійно, ніби просила передати їй сіль за обідом.

Я застигла. Думала, що не так почула. «Як це повернути? Це ж був подарунок», — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним.

Вона змахнула рукою, наче відганяла докучливу муху. «Подарунок, подарунок… Але ж це мої заощадження. Я не можу собі дозволити так розкидатися. Повернеш половину, і все буде гаразд».

«Але ж ми вже планували, як використаємо ці гроші», — спробувала я заперечити. — «Ми хочемо внести завдаток за квартиру. Це ж для нашого майбутнього».

Пані Галина примружила очі. «Олено, не ускладнюй. Я дала вам ці гроші, але це не означає, що ви можете їх просто так витрачати. Я маю право вирішувати, як ними розпоряджатися».

Я відчула, як у середині стискається. Вдячність, яку я відчувала на весіллі, розтанула, поступившись місцем образі. Це був не просто подарунок — це була мотузка, якою вона прив’язувала нас до себе.

Коли вона пішла, я сиділа на кухні, вдивляючись у холодну каву. Мої думки гуділи. Якщо ми повернемо гроші, чи не означатиме це, що вона завжди матиме над нами владу? Я чекала Тараса з роботи, щоб усе обговорити, але в глибині душі боялася його реакції.

Тарас повернувся ввечері, втомлений після зміни на заводі. Я одразу почала: «Твоя мама була тут. Знаєш, що вона сказала?»

Він зітхнув, скидаючи куртку. «Щось знову вигадала?»

«Просить повернути половину грошей із весілля. Каже, що дала забагато».

Тарас сів за стіл і потер скроні. «Олено, ти ж знаєш, яка вона. Давай не будемо через це сваритися. Віддамо, і все».

«Віддамо? Тарасе, це був подарунок! Ми вже планували, що з ними робити. Це наші гроші».

Він глянув на мене, але в його очах не було підтримки. «Вона моя мама. Якщо їй потрібні гроші, краще віддати. Інакше вона не дасть нам спокою».

«Ти серйозно?» — мій голос затремтів. — «Ти дозволяєш їй вирішувати за нас? Це ж наше життя, Тарасе!»

Він знизав плечима. «Олено, не драматизуй. Це просто гроші».

Я дивилася на нього, ніби бачила вперше. Мій чоловік, людина, з якою я обіцяла ділити все, здавався мені чужим. Замість того, щоб стати на мій бік, він обрав спокій за рахунок моєї гідності. Я відчула, як між нами тріснула тонка нитка довіри.

Наступні тижні лише погіршили ситуацію. Пані Галина почала телефонувати частіше, цікавлячись, коли ми повернемо гроші. Я намагалася уникати розмов, але вона знаходила способи нагадати про себе. Одного разу запросила нас на сімейний обід до її будинку в селі неподалік Умані. Я не хотіла їхати, але Тарас наполіг: «Це ж родина. Треба підтримувати стосунки».

На обіді зібралися її сестри, брат із дружиною та кілька двоюрідних родичів. Я намагалася триматися привітно, але відчувала себе чужою. Поки я допомагала на кухні, почула, як пані Галина говорить із сестрою: «Олена думає, що може розпоряджатися моїми грошима. Але я вже вирішила: Тарас отримає все, що треба, а вона хай не сподівається».

Хтось засміявся. «Правильно, Галино, не давай їй забагато волі», — додала її сестра.

Я стояла за дверима, відчуваючи, як обличчя палає від сорому. Вони говорили про мене, наче я була наймичкою, а не частиною сім’ї. Я вийшла до них, намагаючись зберегти обличчя, але їхні погляди — поблажливі, насмішкуваті — кололи глибше, ніж слова.

Того вечора я сказала Тарасові: «Твоя мама так чинить перед усією родиною. А ти мовчиш».

Він зітхнув. «Олено, не бери до серця. Вона просто любить поговорити. Давай не псувати стосунки».

«Стосунки? Які стосунки, Тарасе? Вони сміються з мене, а ти робиш вигляд, що цього не помічаєш!»

Він відвів погляд. «Родина — це важливо. Не можна проти них іти».

Я відчула себе самотньою, як ніколи. Мій чоловік, якого я любила, не бачив проблеми в тому, що його мати топталася по моїй гідності. Я почала сумніватися, чи є в нас спільне майбутнє.

Я вирішила поговорити з пані Галиною сам на сам. Подзвонила їй і попросила про зустріч. Ми зустрілися в її будинку. Вона запросила мене до вітальні, але атмосфера була холодною, як зимовий вітер.

«Пані Галино, те, що ви робите, — це тиск. Ви не можете дарувати щось, а потім вимагати назад», — сказала я, намагаючись звучати впевнено.

Вона підняла брову. «Тиск? Олено, ти не розумієш, як працює сім’я. Я дбаю про Тараса, а ти — лише його дружина. Я краще знаю, що йому потрібно».

«Я не просто дружина, я його партнерка. Ми разом приймаємо рішення», — відповіла я, відчуваючи, як голос тремтить.

«Партнерка?» — вона всміхнулася, але в її очах не було тепла. — «Дитино, не переоцінюй себе. Тарас — мій син, і я завжди буду на першому місці».

Ці слова подіяли, як холодна вода. Я зрозуміла, що в її світі я ніколи не буду рівною. Я — лише додаток до її сина, річ, яку можна відсунути, коли вона заважає.

Після розмови я довго гуляла містом. Умань гуділа своїм життям: студенти поспішали на пари, торговці на ринку гукали покупців, а я відчувала себе втраченою. Чи варто боротися за шлюб, де мене не поважають? Чи зможу я жити, постійно відчуваючи себе чужою?

Повернувшись додому, я спробувала ще раз поговорити з Тарасом. «Твоя мама поводиться так, наче я ніхто. А ти дозволяєш їй це», — сказала я.

Він знизав плечима. «Вона така, яка є. Я не хочу псувати з нею стосунки. Ти ж знаєш, як важко з нею сперечатися».

«А зі мною легко?» — мій голос зірвався. — «Ти обираєш її, а не мене. Як ти думаєш, що я відчуваю, коли ти мовчиш?»

Тарас глянув на мене, але в його очах не було відповіді. Лише втома й бажання уникнути конфлікту. «Олено, давай просто жити далі. Не треба все ускладнювати».

Я відчула, як усе всередині стискається. Мій чоловік не був готовий стати на мій бік. Він обрав спокій, а не мене. У ту мить я зрозуміла, що наша любов, яка здавалася такою міцною на весіллі, тріщить по швах.

Тепер я сиджу в нашій маленькій квартирі, дивлюся на стіл, де колись лежав той конверт із 50 000 гривень. Гроші, які мали стати початком нашого спільного життя, зникли, бо Тарас віддав їх матері без моєї згоди. Але втрата грошей — це найменше, що мене турбує. Я втратила віру в те, що ми з Тарасом — команда.

Я намагалася боротися, пояснювати, просити, але щоразу залишалася сама. Пані Галина не відступає, її родина сприймає мене як чужу, а мій чоловік стоїть осторонь, ніби це не його справа. Я відчуваю себе загнаною в кут, де кожен мій крок сприймається як помилка.

Чи варто залишатися в шлюбі, де мене не цінують? Чи зможу я знайти в собі сили протистояти пані Галині й змусити Тараса обрати мене? А може, я маю піти, щоб повернути собі гідність? Я не знаю відповідей. Єдине, що я знаю точно, — я не хочу більше відчувати себе невидимкою у власному житті.

Скільки ще я зможу терпіти? Чи є шанс урятувати наш шлюб, чи він уже приречений? І головне — чи готова я пожертвувати собою заради миру, якого, можливо, ніколи не буде?