X

На новосілля батьки запросили всіх рідних та знайомих. Щасливий тато кружляв навколо столу, пропонуючи гостям частування. Цей день став для всіх нас незабутнім. А через пару місяців в хаті знову було людно і – непорушна мама. І тато цього разу просив усіх: “Пом’яніть мою дружину Марту. Нехай їй земля буде пухом”

Минуло ще декілька років, і тато одного дня з’явився на порозі їхньої оселі з молодою жінкою

– Мами більше з нами немає, – повідомив молодший брат. – Приїзди, Стефо, будемо хоронити.

Жінка, забувши про котлети на сковороді, притулилася чолом до холодного вікна і заплакала – тихо, беззвучно.

Стефі лише минуло десять років, як пішла з життя її мама – справжня, котра дала життя їм чотирьом і щойно-щойно розвела по кімнатах новозбудованої хати. Із того довгоочікуваного дня дівчинці запам’ятався на все життя свіжий аромат дерев’яних стін, пофарбованих вікон і полакованої підлоги, щаслива усмішка на маминому обличчі, татові щебетання біля численних гостей… А через пару місяців в хаті знову було людно і – непорушна мама. І тато цього разу просив: “Пом’яніть мою дружину Марту, нехай їй земля буде пухом”…

Минуло ще декілька років, і тато одного дня з’явився на порозі їхньої оселі з молодою жінкою.

– Ось, дітки, – звернувся він до Каті, Івана, Стефи й Ігорчика, – тітка Оля житиме тепер з нами. Це ваша друга мама, слухайте її та поважайте.

Троє старшеньких (пам’ятали ж бо ще добре маму Марту) зазирали з-під лоба на чужу тітку, а трирічний Ігорчик, який скучив за теплими обіймами напівзабутої неньки (радий був, здавалося, абикому, лише б можна було назвати когось отим найсолодшим “мама”) кинувся до жінки, зашепелявив їй про якісь свої інтереси, потягнув за сукню до хати. Розгладилось батькове чоло при погляді на малого; гірка складка прорізалася коло вуст, коли поглянув на своїх старших:

– Вибачте, мої хороші, винен я перед вашою матір’ю, але важко мені самому з вами…

Після того дня, через місяць, життя у великій родині сильно змінилося: Катю, Стефу та Івана віддали до інтернату, а найменшого, Ігорчика, таки, напевно, умудрився здобути якусь прихильність мачухи, бо його одного залишили-таки рости у батьківській хаті.

Діти, кажуть, до життєвих перемін звикають швидко, а що їм залишалося ще робити: гуртиком трималися в інтернаті, хоча й по різних класах навчалися. Домашнє завдання ж завжди готували разом – як там, колись, удома…

Додому дітей батько забирав дуже рідко. Випивати почав, та й мачуха не вельми приязно відносилась до дітей. Якось Стефа попросила у неї молока (тримали у господарстві батьківському дві корови). “Нема!” – сердито відповіла тітка Оля. А з-за спини жінки у той час визирала її племінниця з горнятком парного молока… Більше дівчина мачуху нічого не просила.

Діти виросли, кожен із них знайшов свою другу половинку, пішли усі четверо працювати. Проте приїздили до батьків (таки звали Ольгу матір’ю усі четверо), допомагали їм як могли і чим могли. Взамін не просили нічого: чули якось, як мачуха натякнула батькові – мовляв, претендують вони на спільно нажите добро, та й на хату оком накидають…

Та діти виховані змалку, ще рідною мамою, у пошані до старших, не одцуралися батьків і після того випадку. І навіть коли батька не стало навідувалися, мов до рідної, до постарілої мачухи, розуміючи, що важко їй на схилі літ, самотній. Хоча ні теплого слова, ні поради материнської, ні співчуття так і не довелося почути від неї жодному із чотирьох.

Мачухи вже немає. Хата, якої так було їй шкода, хоча й не доклала до неї рук, стала враз нікому не потрібною, а діти, які плекали стільки надій на гарне у ній життя, зазнали там лише прикрощів.

…Стефа витерла від сліз очі і почала збирати чемодан. До краю навантажила його продуктами, захопила всі заощаджені гроші і поїхала прощатись з мамою…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

G Natalya:
Related Post