На прощальній церемонії мого чоловіка, мене всі шкодували, а після довгий час хтось з родичів залишався зі мною ночувати. Чорний вдовиний колір сукні і хустини ніби вкоренився в мені. Тільки ніхто й гадки не мав і не має досі, що все це – мильна бульбашка. Пів року тому я вирішила познайомити їх з Євгеном. Свекруха відразу ж щось запідозрила.
Мені ще не було 40 років, коли мій чоловік несподівано відійшов у інший світ.
Дорога. Автівка. Не впорався з керуванням.
Велика родина мого чоловіка, рідна сестра Остапа, моя свекруха, куми та багато інших родичів та друзів, плекали мій дух і дуже допомагали мені протягом цього часу, щоб я не впала під тягарем пережитого.
В перші тижні зі мною завжди хтось залишався ночувати. Вони справді хвилювалися за мій стан. Просто вони не знали всієї правди, яку я ховала довгий час десь глибоко в серці.
Насправді, за останні роки ми з чоловіком настільки віддалилися, що я часто приходила додому й гадала, як скажу Остапу те, що хочу з ним розлучитися… Хочу нарешті бути щасливою – без нього!
Насправді в мене було кохання, але воно жило на сусідній вулиці.
З Євгеном я почувалася справжньою жінкою. Ми нікуди не ходили разом, (містечко в нас не велике), але нам не потрібно було нічого. Один для одного ми були цілим світом.
В нас з Остапом не було дітей, але свекруха відносилась до мене досить трепетно, і ніколи не звинувачувала мене в цьому.
Звичайно, любов рідних людей була приємна, і те, що я могла зберегти квартиру, яка була власністю мого чоловіка, також багато чого вартувало.
Члени сім’ї мого ушедшого чоловіка ставилися до мене з такою любов’ю, що моє каяття тільки зростало і зростало…
Роль скорботної вдовички вкорінилась в мені, тож я могла роками носити чорну сукню через чоловіка, якого я вже багато років не кохала.
І ось пів року тому я зважилась познайомити Євгена з родичами чоловіка.
Вони прийняли його дуже добре. І щасливі, що нарешті про мене є кому подбати. Свекруха навіть здивована, що між нами палає іскра, яку видно за кілометр, хоча разом ми не так вже й “давно”.
Нарешті настав той час, коли нам не потрібно переховуватися. Я щаслива, хоча докори сумління все рівно мене не покидають.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
