iBilingua

На прощальній церемонії мого чоловіка, мене всі шкодували, а після довгий час хтось з родичів залишався зі мною ночувати. Чорний вдовиний колір сукні і хустини ніби вкоренився в мені. Тільки ніхто й гадки не мав і не має досі, що все це – мильна бульбашка. Пів року тому я вирішила познайомити їх з Євгеном. Свекруха відразу ж щось запідозрила.

Мені ще не було 40 років, коли мій чоловік несподівано відійшов у інший світ.

Дорога. Автівка. Не впорався з керуванням.

Велика родина мого чоловіка, рідна сестра Остапа, моя свекруха, куми та багато інших родичів та друзів, плекали мій дух і дуже допомагали мені протягом цього часу, щоб я не впала під тягарем пережитого.

В перші тижні зі мною завжди хтось залишався ночувати. Вони справді хвилювалися за мій стан. Просто вони не знали всієї правди, яку я ховала довгий час десь глибоко в серці.

Насправді, за останні роки ми з чоловіком настільки віддалилися, що я часто приходила додому й гадала, як скажу Остапу те, що хочу з ним розлучитися… Хочу нарешті бути щасливою – без нього!

Насправді в мене було кохання, але воно жило на сусідній вулиці.

З Євгеном я почувалася справжньою жінкою. Ми нікуди не ходили разом, (містечко в нас не велике), але нам не потрібно було нічого. Один для одного ми були цілим світом.

В нас з Остапом не було дітей, але свекруха відносилась до мене досить трепетно, і ніколи не звинувачувала мене в цьому.

Звичайно, любов рідних людей була приємна, і те, що я могла зберегти квартиру, яка була власністю мого чоловіка, також багато чого вартувало.

Члени сім’ї мого ушедшого чоловіка ставилися до мене з такою любов’ю, що моє каяття тільки зростало і зростало…

Роль скорботної вдовички вкорінилась в мені, тож я могла роками носити чорну сукню через чоловіка, якого я вже багато років не кохала.

І ось пів року тому я зважилась познайомити Євгена з родичами чоловіка.

Читайте також: Чоловік каже, що не може маму одну в селі покинути, вона ж його “в люди вивела”. Ці “люди”, щоб ви розуміли – робота на заправці, яка знаходиться в нашому селі. – Де Микола ще таку “лафу” найде? На маршрутку не тратиться, гроші, які не які, а приносить. А дітей, які ростуть в селі, розвивати не потрібно. Он, м’яч є, футбольне поле поруч! Ти тільки б гроші тринькала!

Вони прийняли його дуже добре. І щасливі, що нарешті про мене є кому подбати. Свекруха навіть здивована, що між нами палає іскра, яку видно за кілометр, хоча разом ми не так вже й “давно”.

Нарешті настав той час, коли нам не потрібно переховуватися. Я щаслива, хоча докори сумління все рівно мене не покидають.

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua