fbpx
життєві історії
Нарешті пішов – бо обоє замучились, і Ніна навіть вдячна була вже майже колишньому чоловікові за рішучий крок, на який сама не зважалася. Не проганяла його. Не кидала, терпіла, мовчала заради «цілої» родини, дітей. Діти виросли. Мама відлетіла на хмарку. Дмитро пішов. Їй 42.

І ось Ніна залишилася зовсім сама. Син з дружиною і малесеньким онучком в іншому місті. Дочка поїхала з коханим зустрічати всі зимові свята у гори. Мама, до якої їздила всі останні роки, відлетіла півроку тому. І ось нарешті пішов від неї і Дмитро до своєї багаторічної коханки.

Нарешті пішов – бо обоє замучились, і Ніна навіть вдячна була вже майже колишньому чоловікові за рішучий крок, на який сама не зважалася. Не проганяла його. Не кидала, терпіла, мовчала заради «цілої» родини, дітей.

Діти виросли. Мама відлетіла на хмарку. Дмитро пішов. Їй 42.

«Як кругом порожньо, – думала Ніна. Думала якось на диво спокійно і байдуже. – Світ порожній. Люди порожні, я порожня, повітря навколо порожнє… Нічого немає, все щезло, як і не було ніколи».

І як їй жити тепер в цій порожнечі?.. А якось же треба.

Вона її дивувала, ця новоутворена пустота навколо і в ній самій.

Зустріла Новий рік у сина й невістки, побавилася з малесеньким онуком. Й про Дмитра майже не думала.

Повернулася додому – а тут нічого немає. Навіть подруги й інші люди не рятують, бо враз всі теж спорожніли.

Найгостріше Ніна зараз відчувала не самотність, не розпач, не образу, а якесь відсторонене здивування, і наче спостерігала за цим своїм станом.

Сліз не було, виплакалися всі за мамою, мабуть. Та і тоді, коли лише починала підозрювати Дмитра у зраді, пролила їх чимало.

А тепер… Як заніміло все.

Через три дні Різдво.

І що? Воно теж тепер порожнє…

Та і по-справжньому особливе значення це свято мало для неї лиш в ранньому дитинстві, коли ще жива була бабуся.

Вона брала її на службу до церкви, в якій співала у хорі, готувала вдома на Святвечір 12 страв пісних, але таких смачних!

Мостила на покуті запашне “гніздечко” із сіна, куди ставила кутю і свічечку.

Бабуся говорила, що оце і є справжній новий рік, бо приходить він, коли Христос роджається, коли зірочка у небі перша починає дарувати землі і людям своє чарівне сяйво…

А ще, пригадалося Ніні, бабуся говорила: якщо на дворі почекати появи тієї зірочки, і як тільки вона зблисне – загадати найзаповітніше бажання, то воно обов’язково здійсниться…

Ніна того жодного разу не перевіряла. Та і Різдво скоро втратило для неї магію, бо бабусі не стало, а мама й тато, виховані вже “партією”, не надавали святу того сенсу, який воно мало для них з бабусею.

Пізніше вони його і не відзначали майже. Мама й тато працювали, віддаючись роботам, тато рано хворіти почав, не до свят їм стало. Потім мама кілька років доглядала чоловіка, всім було тяжко.

А там і виросла вона, і свою сім’ю створила, але повернути в неї Різдво зі свого дитинства так і не змогла. Святкували, дарували дітям подарунки, але все так, для “галочки” скоріше.

…Пуста ніч пройшла, Ніна одяглася і пішла пройтися. Хотіла спочатку до церкви, та не пішла чомусь, ноги у парк понесли.

Гарно тут. Гілки дерев в інії, поскрипують щось сріблястими голосами. Сонячно. Тоненький шар снігу на землі, пухкий і легкий, виграє-виблискує.

Сидіти на лавці холодно, тому Ніна ходить алеями, дивиться на матусь з дітками. Вона їх і бачить, і одчасно – ні, в голові – так само порожньо, аж звикається…

Підняла очі до неба.

“Бабусю, бабуню… Помолися там, як вмієш тільки ти одна!.. Дай сил вижити, не збожеволіти у цій порожнечі, у цьому світі, де нікого й нічого…” – подумала-прошепотіла.

Вночі бабуся їй наснилася.

І сказала всього одне речення, а потім вийшла у якісь золоті двері, що висіли прямо у повітрі:

“Наповни свій світ сама”.

Ніна відкрила вранці очі і тихо відповіла: “Дякую, дякую, тобі!..”

Чого я хочу? – спитала себе Ніна. – Не взагалі, а от зараз, саме зараз? Я хочу млинців на сніданок і чаю малинового, – відповіла.

Встала, вмилася, подивилася у вікно.

Так, саме млинців з малиновим чаєм!

Снідаючи, відкрила електронну пошту, подивитися, чи не надійшло щось важливе. Ніна у відпустці зараз, але все одно з роботою зв’язок відрубати повністю не можна.

Після перевірки пошти Ніну чомусь потягло заглянути у Фейсбук, хоча була вона там не частим гостем, якось не вабив її світ соцмереж, завжди сміялася з себе, що старомодна.

Гортаючи стрічку, натрапила на публікацію однокласника, Михайла, якого років зо три тому, коли створювала сторінку у соцмережі, додала у віртуальні «друзі».

Він поділився у своїй стрічці дописом-цитатою: «Найсильніші люди — найбільш самотні. Генріх Ібсен».

Перечитала вислів кілька разів. То я – сильна?.. Подивилася на обличчя чоловіка на «аватарці»: пронизливий погляд синіх очей – такі самі лишилися, як і були у Михайлика-школяра, але не веселі, – темні дуги брів над ними, волосся, сивиною злегка прошите… Сильний?..

«А я не хочу бути сильною!.. – написала-прокричала у приватні повідомлення. – НЕ ХОЧУ!.. З наступаючим Різдвом тебе, Михайле-однокласнику…»

…Наступного дня Ніна замість традиційних 12 страв приготувала лише кутю і узвар зварила. Навіть схожий на бабусин вийшов. Сіна не знайшла – поставила на вишитий рушничок, колись з мамою вишивали вечорами.

Коли вечір ледь почав накривати місто рушником святвечірніх сутінок, вийшла надвір.

Відчувала на душі якийсь спокій, дивний, більше не порожній спокій, що оселився в ній після того сну.

Роздивлялася світ круг себе, він їй подобався, бо перестав здаватися порожнім, був новонародженим, тобто ще тільки мав скоро народитися, разом з маленьким хлопчиком, який відкриє людству дорогу до Світла…

Ніна підняла голову і стала дивитися на небо. Уважно, повільно пливла по ньому поглядом…

І вловила! Найперший зблиск найпершої зірки, різдвяної, чарівної, казкової…

І Ніна подарувала тому відблиску своє найзаповітніше в ту мить бажання-молитву. Молитву – тому що всі думки в цей вечір – знову для неї особливий Вечір, Святвечір! – повинні бути молитвами.

А потім пішла до хати. Повечеряла приготованим, трошки посиділа, почитала, телевізор вирішивши сьогодні не включати, передзвонилася-привіталася з дітьми і лягла спати.

…Ніну розбудив дзвінок, що був обладнаний на хвіртці, і гавкіт рудої Дзиги. Виглянула у вікно.

Пішла в халаті і капцях до дверей, потім стежкою до хвіртки.

– Не став дзвонити… Щоб не сполохати. Сам поки не знаю, що не сполохати… – промовив Михайло. – З Різдвом і тебе, Ніно!..

З неба сипав-мерехтів сніжок, огортаючи їх і весь світ казковим сяйвом.

Автор: Альона Мірошниченко

Читайте також: РОЗІ ДОВЕЛОСЯ КІЛЬКА РАЗІВ ШУКАТИ МАЛОГО, І ЗНАХОДИЛА ВОНА ЙОГО САМЕ У СУСІДІВ БІЛЯ КАЛІКИ-СТЕПАНА. ЦІКАВО БУЛО З НИМ ЧОМУСЬ ДИТИНІ, ЯКУСЬ СПІЛЬНУ МОВУ ВОНИ ЗНАЙШЛИ. – ПРИСЯДЬ БІЛЯ НАС, ПРОСТО ПОСИДЬ, – ПОПРОСИВ ЯКОСЬ СТЕПАН, КОЛИ ВОНА ПРИЙШЛА ЗА ІВАНКОМ. – ПРОСТО ВІДПОЧИНЬ, ПОСЛУХАЙ З НАМИ ПТАШОК, ПОЛИШИ ТУРБОТИ СВОЇ, ЩО ОБСІЛИ ТЕБЕ, НАЧЕ ХМАРКИ… Я Ж БАЧУ, – ПОСМІХНУВСЯ.

facebook