fbpx
життєві історії
Роза одна таке ім’я мала на кілька сіл, одна мала такі очі і таку вроду. Неможливо було відвести очі від її личка. Але захистити себе не вміла: ні від жіночих заздрощів, ні від чоловічої надто палкої уваги. Тільки каліка Степан  зробив її щасливою.

Дівчинка народилася весняного світанку, з першим сонячним промінням. Пологи прийняла сільська бабка-повитуха: у Раїси так стрімко почалися пологи, на кілька тижнів раніше строку, що їхати у райцентр не було коли. Свекруха тільки і встигла, що за бабою Веклою збігати.

– Не звичайна дитинка в тебе, голубонько, разом з сонцем прийшла у світ, – мовила стара Векла, обмиваючи немовля. – Доля в неї не легка, але щаслива.

– Що ви ото вигадуєте, бабо, – махнула рукою на стару свекруха. – Нехай вже відпочивають обидві. А син мій вас завтра віддячить за допомогу.

…Раїса вперлася: назвемо доньку Роза і крапка. Невістку в сім’ї любили, тому погодилися, хоча чоловік Раїн Олексій хотів би якесь звичніше ім’я для дівчинки.

Роза і зростала, як квітка-сонечко: біле личко, завжди злегка рожеві щічки з ямочками, виразні вилиці, темно-карі очі, чіткі й широкі дуги брів над ними, яскраво-червоні пухкі губенята.

Росла Роза єдиною дитиною у Раї й Олексія: скільки не старалися, не давав Господь другу дитинку.

У школі, у той підлітковий період, коли дівчатка й хлопчики розбігаються по різні боки думок і вподобань, по різним “таборам”, які протистоять один одному, – тоді Роза залишилася осторонь від обох.

Дівчата завжди її відверто не любила, а хлопці з раннього дитинства бомбардували увагою. Навіть єдина подруга-сусідка Оленка віддалилася від неї, до інших дівчат перебігала, які проти неї інтриги плели. Хлопці ж суперничали один поперед одним за її увагу, але захищати не бралися.

Роза відчувала себе чужою серед одних і других.

Дівчачої компанії не настільки вона вже й жадала, а хлопці… Для них Розине серце ще було закрите.

Вчилася непогано, допомагала батькам по господарству, любила книжки.

Все почалося, коли їй виповнилося 15-ть, в 9-му класі.

Кожного дня її наполегливо проводжали зі школи до хвіртки дому Сашко й Ілля, два друга.

Роза була рівною з обома: розмовляли, сміялися, а портфеля несли їй по-черзі.

Звідки їй знати було, що за Сашком на той час упадала Оленка, а в Ілька закохалася Тася? Вона вже два роки, як відбилася од дівчачого кола, сиділа за партою з дурнуватою мовчазною Маринкою, а додому ходила з хлопчаками.

Дівчата ж задумали провчити “зірку”, яка перебирала на себе увагу “кавалерів”.

Побили Розу після уроків, у темному шкільному закутку. Били швидко і жорстоко.

Роза ледве долізла потім додому: з розбитим носом, зламаним ребром – так гамселила її ногою в бік цицьката Катря.

Прошмигнула в хату, помилася, як змогла, і сховалася в кімнаті. На ранок не змогла підвестися.

На всі Раїсини допити мовчала як риба. Батько взяв робочу колгоспну машину і звозив дочку до лікаря.

Відлежувалася два тижні, доки ребро не почало зростатися.

Коли повернулася до класу, ще чужішою усім тала. Але дівчат нікому не видала. Хлопцям заборонила себе проводжати, сказала, що не потребує ні їх компанії, ні допомоги.

Дома сказала: до 10-го класу не піду, досить з мене учення. Або в якесь училище, або зразу в колгосп на роботу.

Та батьки наполягли, щоб таки повчилася, тому вступила Роза до педучилища в обласному центрі, оселилася в гуртожитку.

І продовжилося… Залицяльники – як мухи на мед. Погляди дівчат заздрісні… І Роза вирішила.

Вирішила почати зустрічатися з одним, щоб інші не липли і дівчата за інших парубків не переживали.

Обрала найбідовішого, Тимка. Впевнений у собі, трохи, а насправді і не трохи, нахабний, лідер у своїй компанії. Навчався на останньому курсі технічного технікуму, гуртожитки їх недалеко один від одного були, спільний сквер мали, в якому і збиралася студентська молодь.

Стала Тимковою швидко, він чекати і церемонитися не збирався, але таки пишався, що найгарніша дівчина може й на всю область  тепер його, що віддала саме йому перевагу.

Роза не могла собі брехати: не кохала. Хоча вродливим Тимко був, що правда то правда. Та їй не вистачало… Чого? Сама не знала. Але життя стало простіше.

Тимко поруч завжди, нікуди саму не пускав. А ревнивий який виявився! Лише погляд хто на Розу кине – як півень, мало не в бійку.

Розписалися тихенько, без весілля. Зняли квартиру, працювали, почали на свою збирати. Тимко на заводі робив, Роза  в школі, у молодших класах.

І почав їй виказувати знаки уваги молодий фізик…

Тимко як побачив, коли прийшов зустрічати її з роботи, що вона стоїть з вчителем на ганку, тоді і побив дома вперше.

Роза від тих побоїв скинула дитинку, яку вже носила під серцем.

Втратила так само і другу.

Чоловіку тепер і приводів не треба було, щоб бити, чіплявся до всього.

Роза терпіла, терпіла, а потім сказала що поїде на два дні до батьків в село, коли Тимко якраз на зміні у вихідні був, а сама сховалася в готелі з фізиком…  І завагітніла. Втретє.

Лише відчула це, зібрала речі, поки чоловіка вдома не було, і дійсно повернулася в батьківську хату. Все розповіла батькам. Сказала: як виженете, щось зроблю собі.

Батько й мати підтримали: єдина кохана дитина, вони ж і не знали, як воно їй у її ранньому шлюбі, а то б  давно забрали…

Народила Роза Іванка. Розлучилася з Тимком. Фізику таки повідомила, що в них син, що спілкуванню його з дитиною на заваді не буде, але заміж не піде, бо не любить.

Пішов малий у сільський дитсадок, а Розі батько у сільраду допоміг влаштуватися, бо товаришував з головою.

Жонатий, старший набагато голова проходу не давав, інші чоловіки зиркали і відверто залицялися, жінки шипіли в спину…

Ходила як по колу у своїх муках від своєї ж краси. Різні думки, навіть до найстрашніших, в голову лізли. Та Роза їх гнала: заради Іванка.

Вмирала повитуха баба Векла, розмінявши десятий десяток.

Роза пішла попрощатися. Суха, тоненька, як гілочка, але при повній свідомості бабця прошепотіла, коли Роза взяла її за руку: “Скоро, скоро, дитинко… Потерпи ще трохи. Близиться твоє щастячко.”

…Сусіди продали будинок і виїхали, багато хто тікав з села, починалися великі зміни в країні. І через паркан од Розиного подвір’я оселилася дивна родина: чоловік, жінка і їх син, приблизно Розиного віку, в інвалідному візку.

Першим зі Степаном потоваришував Іванко. Почав лазити через паркан у сусідський сад, де любив довго сидіти чоловік, який через автомобільну аварію більше ніколи не буде ходити.

Розі довелося кілька разів шукати малого, і знаходила вона його саме у сусідів біля каліки-Степана. Цікаво було з ним чомусь дитині, якусь спільну мову вони знайшли.

– Присядь біля нас, просто посидь, – попросив якось Степан, коли вона прийшла за Іванком. – Просто відпочинь, послухай з нами пташок, полиши турботи свої, що обсіли тебе, наче хмарки… Я ж бачу, – посміхнувся.

Роза зазирнула у його сині-сині очі. “Дякую, бабцю Векло,” – послала в небо думку.

…Вони старенькі-старенькі зараз, обом далеко за сімдесят. Мають разом з Іванком усього трьох діток, купу онуків і правнуків.

В будь яку пору року викочує Роза Степана у візку в садок, сама сідає на лавку, бо стояти важко. І вони слухають, як співають пташки…

Автор: Альона Мірошниченко.

Читайте також: В “СОВКУ” НЕ ВЧИЛИ, ЩО ПОЗБАВЛЯТИ ДІТЕЙ ЖИТТЯ ЩЕ ДО ЇХ НАРОДЖЕННЯ – ТО ВЕЛИКИЙ ГРІХ. МОЖЕ Й ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ТАКИХ ГРІХІВ В НЕЇ БАГАТО, МОЯ МАМА ЗАРАЗ, НА СТАРІСТЬ, ПОЧУВАЄТЬСЯ ТАК НЕДОБРЕ, ДУЖЕ ХВОРІЄ. Я Ж ЖОДНОГО РАЗУ НЕ ВЧИНИЛА ТАКОГО. Я НАРОДИЛА 5 ДІТОК ВІД РІЗНИХ ЧОЛОВІКІВ. АЛЕ НА ГРІХ НЕ ПІШЛА.

Related Post