На роботі у мене зав’язався роман з одруженим начальником. Мені він щиро подобався, але я розуміла, що наші відносини – це болото. І тут грім серед ясного неба – він показує заяву на розлучення. Я не могла бути причиною цього, крім вечері в ресторані, між нами нічого не було.
Значить, мені посміхається доля? Відкриває переді мною двері в щасливе життя?
З цього моменту починається казка. Ми їдемо на курорт, а після Влад заявляє всім нашим колегам, що ми – пара. Я перебуваю в стані ейфорії, тому, коли Влад робить мені пропозицію, я відповідаю позитивно. Ми стали жити в його квартирі.
Я підозрювала, що щастя не може тривати вічно. Є такий вислів «Гарного – потрошку». Наша ідилія закінчилася, коли я дізналася, що молода дівчина народила дитину від мого чоловіка.
Випадкова зв’язок, нічого особливого, як він висловився. Молода матуся виховувати дитя не побажала. А Влад з радістю прийняв сина, привіз його додому.
Якби це не сталося зі мною, ні за що б не повірила, що так буває. Чоловік категоричним тоном заявив, що відтепер дитина живе з нами. Я буду сидіти з ним самостійно, або при бажанні, він найме няню мені на допомогу.
– А як же робота? – запитала я.
– Не хвилюйся. Ти так само числишся в нашій компанії. Стаж йде, зарплата на картку. Але вдома ти потрібна більше!
Все сталося так швидко, що я ледве схаменулася. Якось раз запитала, а чи будуть у нас спільні діти. Влад відповів розмито:
– Звичайно. Через пару років. Треба Артемка на ноги поставити. Цю квартиру продамо. Будинок купимо. Всім місця вистачить.
Але я розумію, що на здійснення цих планів можуть піти роки. Та й син у нього вже є, а ось у мене – ні. Хоч я і проводжу кожен день з немовлям на руках. А тій дівчині, чоловік ще й приплачує, щоб вона своїх прав на дитину не заявляла.
Тепер мені стало зрозуміло, чому Влад розлучився з дружиною. Вона про все дізналася. А мене, лагідну і скромну, він в курс справи не поставив. Нянькою зробив.
Подруги кажуть: «Тобі несказанно повезло. Сиди з малюком в шикарній квартирі, гуляй з ним в парку, зарплату отримуй!»
Але мені такий розклад не подобається. Я фахівець з вищою освітою. Я взагалі не хочу сидіти вдома безвилазно. Без вихідних. Втрачати свої професійні навички.
І сторонньої людини, няню, бачити вдома теж не хочу. Стати мамою – перспектива туманна.
І у всій цій чехарді подій я стала сумніватися чи правильно я зробила, що вийшла заміж за Влада. Ми занадто різні. Він – авторитарна особистість, а я – не звикла підкорятися.
Скільки мені доведеться виховувати чужу дитину? Років 15? Поки він не стане самостійним? Чоловік дивиться на немовля і розчулюється. А в мене ревнощі встромляє свої гострі голки.
Та й які ще сюрпризи мені піднесе мій чоловік? Може, ще пару дітей підкине на виховання. Відчуваю себе заручницею ситуації. Мені в цьому році 30 років.
Чи знайду я чоловіка, краще ніж Влад? Чи не звільнить він мене з роботи, якщо я наважуся від нього піти?
Чи зможу я жити роки з чужою дитиною, виховувати його, як рідна мати?
Багато питань у голові, боюся зробити невірний вибір. Але малюкові всього кілька місяців, а я вже шалено втомилася від догляду за ним. Треба щось вирішувати. Так далі тривати не може.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
