Свекруха Катерина Максимівна влаштувала справжню бурю через те, що я наважилася приготувати на вечерю в п’ятницю домашні котлети, бо я не збираюся примушувати своїх дітей їсти лише сочевицю чи рибу тільки тому, що так велить чиясь давня звичка.

Ми з Владом живемо разом уже вісім років. У нас двоє синів, активних, постійно в русі, яким потрібно нормально харчуватися, щоб мати сили на школу та тренування. Моя свекруха, Катерина Максимівна, жінка консервативних поглядів, яка вважає, що її порядок денний — це закон для всіх навколо. Вона часто заходить до нас без попередження, приносячи з собою запах старої пудри та повчальний тон, від якого хочеться відчинити всі вікна в домі.

Того дня була п’ятниця. Надворі стояв сірий, вогкий березень, вітер стукав у шибки, і мені хотілося створити вдома затишок. Я прийшла з роботи втомлена, але знала, що хлопці чекають на щось смачне. Дістала фарш, додала спецій, цибулі, почала смажити котлети. Аромат розійшовся по всій квартирі. Саме в цей момент ключ у замку повернувся — у Катерини Максимівни є дублікат, який вона відмовилася віддавати ще після новосілля.

Вона зайшла до кухні, навіть не знявши пальта. Її ніздрі затремтіли, а погляд став таким гострим, ніби вона побачила щось недозволене.

— Ірино, чим це тут пахне на всю під’їзну клітку? — запитала вона замість вітання.

Я перевернула чергову порцію м’яса на пательні, намагаючись зберігати спокій.

— Добрий вечір, Катерино Максимівно. Це котлети. Хлопці просили, вони сьогодні на футболі були, зголодніли страшно.

Вона сплеснула руками, і її сумка важко гупнула на стілець.

— Котлети? У п’ятницю? Ти взагалі пам’ятаєш, який сьогодні день? Ти хоч трохи поважаєш сімейні традиції, які я роками плекала?

— Я поважаю апетит своїх дітей, — відповіла я, не повертаючи голови. — У нас вдома немає правила щодо пісних днів. Ми їмо те, що дає нам енергію.

— Це не просто правило, це виховання духу! — майже вигукнула вона. — Мій Влад виріс на рибних юшках та овочевих рагу щоп’ятниці. Він знав ціну стриманості. А ти ростиш із моїх онуків егоїстів, які не знають жодних обмежень.

Я відчула, як всередині починає закипати роздратування. Скільки можна вислуховувати ці нотації про правильне життя, коли людина навіть не запитала, як пройшов мій день.

— Влад зараз дорослий чоловік, і він із задоволенням їсть ці котлети, — зауважила я.

— Бо ти його розпестила! — вона підійшла ближче до плити. — Викинь це негайно або сховай у холодильник до завтра. Я принесла запечений короп, якраз для вечері.

— Я не буду нічого викидати. Діти не люблять коропа, там багато дрібних кісток, і вони просто залишаться голодними. Сідайте пити чай, якщо хочете, але вечеря буде такою, яку я приготувала.

У цей момент до кухні забігли діти. Молодший одразу потягнувся до тарілки.

— О, котлетки! Мам, ти найкраща! — вигукнув він, не помічаючи напруженої атмосфери.

Катерина Максимівна подивилася на онука так, ніби він тримав у руках щось заборонене.

— Максимку, поклади це. Бабуся принесла рибку, вона корисна для розуму.

Хлопчик скривився і подивився на мене, шукаючи підтримки.

— Бабусю, я не хочу рибу, вона несмачна. Можна мені котлету?

— Бачиш, що ти зробила? — свекруха знову повернулася до мене. — Ти навчила їх зневажати те, що дають старші. Ти руйнуєш підвалини сім’ї через власні примхи.

— Це не примхи, це нормальне життя, — я нарешті вимкнула плиту і повернулася до неї обличчям. — Моя кухня — це моя територія. Я вирішую, чим годувати свою сім’ю. Якщо ви хочете постити — це ваше право, я його не заперечую. Але не треба нав’язувати це нам.

— Я бажаю вам тільки добра! — її голос затремтів. — Коли ви почнете стикатися з труднощами, згадаєте мої слова. Стриманість починається з малого, з тарілки на столі.

Влад повернувся з роботи пізніше, коли Катерина Максимівна вже сиділа у вітальні з виглядом великої мучениці. Вона не роздягалася, ніби демонструвала, що в цьому домі вона лише гість, якого не чекали.

— О, привіт усім. Чого так тихо? — Влад заглянув у кухню.

— Твоя дружина вирішила, що мої поради більше нічого не варті, — почала свекруха, виходячи в коридор. — Вона смажить м’ясо в день, коли треба подумати про щось вище, ніж повний шлунок.

Влад подивився на мене, потім на матір. Він завжди намагався бути між двох вогнів, але сьогодні я не збиралася відступати.

— Мамо, ну справді, — тихо сказав він. — Це просто вечеря. Іра втомилася, вона готувала для дітей. Давай не будемо робити з цього проблему.

— Просто вечеря? — вона сплеснула руками. — Сьогодні вечеря, завтра ви забудете дорогу до мого дому, а післязавтра почнете ігнорувати все, на чому тримається наш рід. Я не можу на це дивитися.

Вона схопила свою сумку і попрямувала до дверей.

— Навіть не скуштуєте чаю? — запитала я навздогін, хоча знала відповідь.

— Їжте свої котлети, — кинула вона через плече. — Тільки не дивуйтеся потім, чому у вашому домі немає спокою.

Двері захлопнулися з таким гуркотом, що у вітальні задзвенів посуд у серванті. Влад зітхнув і сів за стіл, підперши голову руками.

— Іро, ну могла б просто промовчати, — сказав він стомлено. — Ти ж знаєш, яка вона. Тепер буде тиждень дзвонити і плакати в слухавку.

— А чому я маю мовчати у власній квартирі? — я відчувала, як образа тисне на горло. — Чому я повинна підлаштовувати меню під її переконання? Це наше життя, Владе. Якщо ми зараз дозволимо їй контролювати навіть те, що лежить у нас на тарілці, то що буде далі?

— Вона просто стара людина, вона так звикла.

— Мене не цікавить, як вона звикла. Мене цікавить, щоб мої діти не відчували провини за те, що вони просто хочуть їсти. Вона прийшла і зіпсувала нам вечір.

Ми вечеряли в напруженій тиші. Навіть діти, які зазвичай весело розповідали про свої справи, зараз мовчки жували, поглядаючи на нас із Владом. Котлети, які так смачно пахли, здавалися тепер якимись прісними. Настрій був зіпсований остаточно.

Увечері я довго не могла заснути. Я думала про те, як часто близькі люди використовують традиції чи турботу як інструмент для тиску. Катерина Максимівна переконана, що вона діє з любові, але в цій любові занадто багато диктатури. Вона не бачить у мені особистість, вона бачить лише виконавицю своїх волевиявлень.

Наступного дня телефон Влада не замовкав. Вона дзвонила кожну годину, розповідаючи, як їй стало зле після вчорашнього інциденту. Вона не вживала назв ліків, але детально описувала, як у неї тремтять руки і як вона не могла заснути через неповагу невістки.

— Вона хоче, щоб ти вибачилася, — сказав мені Влад після чергової розмови.

— За що? За те, що я приготувала вечерю? — я засміялася, але це був гіркий сміх.

— За тон. За те, що не виявила поваги до її віку.

— Повага — це взаємний процес, — відповіла я. — Вона ввійшла в мій дім і почала розпоряджатися моїми продуктами та моїм часом. Я не буду вибачатися за те, що захищаю наші кордони.

Ситуація загострилася, коли на вихідних до нас завітала сестра Влада. Вона теж почала здалеку, мовляв, мама дуже засмучена, у неї такий складний період, а ми проявляємо таку твердість там, де можна було б промовчати.

— Іро, це ж просто риба, — казала вона, розглядаючи свої нігті. — Могла б зробити вигляд, що згодна, а потім робити по-своєму. Навіщо йти на відкритий конфлікт?

— Бо я втомилася робити вигляд, — відрізала я. — Чому всі навколо вважають, що я маю бути гнучкою, а Катерина Максимівна може залишатися незламною скелею, яка крушить усе на своєму шляху?

Я бачила, як Влад відводить погляд. Йому було зручніше, щоб я поступилася. Але для мене це вже було не про їжу. Це було про те, чи маю я право голосу у власній родині.

Минув тиждень. Свекруха так і не з’являлася, але її присутність відчувалася в кожному нашому діалозі з чоловіком. Він став мовчазним, частіше затримувався на роботі. Атмосфера в домі стала важкою, як повітря перед грозою.

Я почала помічати, що навіть старі речі в квартирі нагадують мені про її візити. Ось ця скатертина, яку вона подарувала і яка мені ніколи не подобалася, але я застеляла її, щоб не образити. Ось ваза, яку вона поставила на чільне місце. Я раптом зрозуміла, скільки всього в нашому житті було зроблено лише для того, щоб вона була задоволена.

П’ятниця знову наблизилася. Я знову стояла на кухні. Цього разу я нічого не смажила. Я просто сиділа і дивилася у вікно на голі гілки дерев, які дряпали небо. Чи варта ця боротьба того миру, який зараз зруйновано? Чи справді шматок м’яса може стати причиною розколу в сім’ї?

Але з іншого боку, якщо я сьогодні поступлюся і приготую ту кляту рибу, чи не означатиме це, що я здаюся назавжди? Що кожного разу, коли вона захоче продиктувати свою волю, я буду слухняно схиляти голову?

У двері знову повернувся ключ. Я знала цей звук. Вона знову прийшла. Цього разу вона не кричала. Вона просто сіла в коридорі на пуф і почала розв’язувати шнурки на своїх черевиках.

— Я принесла продукти на вінегрет, — тихо сказала вона з іншої кімнати. — Сподіваюся, сьогодні ми обійдемося без скандалів.

Я вийшла до неї. Вона виглядала старшою, ніж зазвичай. Її обличчя було блідим, а губи стиснуті в тонку лінію.

— Катерино Максимівно, я вже вирішила, що ми будемо їсти, — сказала я максимально спокійно. — Я ціную вашу турботу, але залиште продукти собі. У нас свій план.

Вона підвела на мене очі. У них не було гніву, там була якась дивна порожнеча, яка лякала більше, ніж будь-яка істерика.

— Ти дуже вперта, Ірино. Ти навіть не розумієш, що ця впертість робить із моїм сином. Він розривається між нами. Тобі приносить задоволення бачити його таким?

Це був удар нижче пояса. Вона знала, куди бити.

— Він розривається не через мене, — відповіла я, відчуваючи, як тремтять пальці. — А через те, що ви не можете відпустити його і дозволити йому жити своїм життям. Навіть у дрібницях.

Вона піднялася, так і не знявши одного черевика.

— Колись ти теж станеш свекрухою. І твої невістки будуть так само виштовхувати тебе за двері, зневажаючи все, що ти любиш. Тоді ти згадаєш цей вечір і ці котлети.

Вона пішла, залишивши пакет із буряком та картоплею прямо на підлозі. Я стояла посеред коридору і відчувала, як у квартирі стає холодно. Влад зайшов через десять хвилин. Він побачив пакет, подивився на мене, і в його очах я прочитала втому, яка межувала з байдужістю.

— Знову? — запитав він коротко.

— Знову, — відповіла я.

Він нічого не сказав. Просто пройшов у кімнату і зачинив за собою двері. Я залишилася на кухні одна. Вечеря так і не була приготовлена. Діти гралися в дитячій, не підозрюючи, що їхній звичний світ тріщить по швах через таку нісенітницю, як меню на п’ятницю.

Я дивилася на той пакет на підлозі. Буряк викотився і лежав на світлому ламінаті, як темна пляма. Мені хотілося плакати, але сліз не було. Було лише відчуття величезної, глухої стіни, яку ми всі разом збудували навколо себе.

Чи справді дотримання традицій варте того, щоб руйнувати стосунки з найріднішими, чи, можливо, проблема зовсім не в їжі, а в бажанні кожної сторони бути головною за будь-яку ціну?

А як би ви вчинили на моєму місці — пішли б на поступки заради спокою в домі чи продовжували б відстоювати своє право на власні правила у власному домі?