Я ж добре пам’ятаю той сімейний обід. З усіх присутніх тільки мені не було так весело, як решті. Але я і не була, власне, прямою родичкою. Та ту поїздку вилазку до рідні чоловіка за 400 кілометрів я запам’ятаю надовго! І як мене там зустріли.

І як багато про мене знають – дякую чоловіку. І як усі були раді, що я отримала від двоюрідної тітки квартиру у великому місті у спадок.

Коли увага гостей переключилася з мене на когось іншого, я штовхнула чоловіка в бік:

– Богдане, що це було? А ти, виявляється, артист розмовного жанру! Все розповів – і про квартиру, і про нову роботу, і про відрядження, яке мені гарно оплатили.

– Оленко, ти чого? Я просто розповів. Без жодних задніх думок.

— Це тому, що в тебе немає жодних думок. Навіть задніх.

Чоловік сором’язливо відвів очі. А я тільки у той момент зрозуміла, що розмова за столом знову повернулася до мене. Сестра чоловіка Оксана радісно ділилася планами на життя:

— Мій Артем ось школу закінчить і поїде до вас в Київ вчитися. Добре, що у нього буде, де пожити під час вступу, а може й потім!

Я натягнуто посміхнулася і знову гнівно подивилася на чоловіка.

Минув рік. Я швидко пакувала сумки на дачу — дочкам та батькам свіжі продукти та подарунки.

Чоловік мив руки.

— Богдане, ти в квартиру відвіз дошку прасувальну? А то квартиранти просили.

– Відвіз.

— А подивився, що там із порожками у ванній?

— Що дивитись, відвалилися. Твої робітники ті ще майстри.

– Зробиш?

– Вже зробив.

— Добре, тоді давай обідати та поїдемо на дачу.

Дорогою ми з чоловіком обговорювали, в які секції та гуртки треба влаштувати доньку.

— А ти не багато запланувала? Дитині 10 років, а ти з неї вундеркінда робиш.

— Дитині розвиток потрібний. Англійська точно не завадить, та й гімнастикою хай продовжує займатися.

— Хто б сумнівався, — буркнув Богдан.

Коли о 9-й вечора пролунав дзвінок від орендарів квартири, я відчула — щось скоїлося.

— Пані Олено, добрий вечір. Вибачте, що потурбували. Але у нас дивна ситуація. Якісь люди з валізами стоять під дверима і запевняють, що вони житимуть тут. Вже 10 хвилин стоять, дзвонять та вимагають їх впустити.

— Що? Які люди?

— Ми не стали з’ясовувати.

Я прибрала телефон від вуха і подивилася на екран.

— Почекайте хвилину, маю другу лінію.

– Олено, що відбувається?! Ми приїхали, а нас не пускають у квартиру.

– А ви хто?

Запанувала мовчанка.

– Як хто? Оксана і Артем. Сестра чоловіка твого та твій племінник. Ми ж домовилися, що Артем житиме у твоїй квартирі, доки вступить. Забула? Надворі ніч, ми втомилися. Хіба так зустрічають гостей?

Тепер вже я втратила дар мови.

Лише за хвилину я прокричала в трубку:

— Нікуди не йдіть. Ми приїдемо за годину.

У дорозі я встигла виговоритись. Богдан по телефону почу все, що я думала про нього, його балакучість і його родичів, які вирішили задарма пожити у великому місті.

Коли я вийшла на поверсі своєї квартири, я була вже більш менш спокійна.

– Олено, добрий вечір. Що ви так довго? Мій Артем уже втомився.

— Значить так, — я дивився прямо в очі Оксані — Квартира здається, і там мешкають люди. Тож вам доведеться самим шукати житло.

– Як шукати? Як живе? Але ж ти обіцяла!

– Нічого я не обіцяла! Квартира здається давно і вам треба було уточнювати перед приїздом.

— Але що нам тепер робити?

Я не відповіла, але запитала:

– А як ви адресу квартири дізналися?

– Твій Богдан сказав, а що? А до під’їзду нас пустили сусіди.

– Зрозуміло. Тож збирайтеся. Сусідам не треба заважати.

– І куди нам тепер? — жалібно простогнала родичка.

— Далі від моєї квартири. Усі!

Минув ще рік. Я з Богданом розлучена, він платить на доньок аліменти, я також отримую дохід від оренди квартири. Я любила чоловіка, але йому його рідня виявилася важливішою.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.