На вихідні ми знову з чоловіком планували поїздку до Анни Дмитрівни. Я день перед тим їй зателефонувала, спитала, що потрібно докупити в аптеці. Про те, які продукти купляти в супермаркеті я й не питаю, купую на свій розсуд. Допомагаємо чим можемо. Тільки свого слова вона до сьогодні не стримала.
Мене звати Світлана. Я заміжня. У нас із чоловіком є завжди восени привід для сміху. Сміємося ми зі свекрухи, яка щороку протягом останніх п’яти років скаржиться на те, що вона дуже втомлюється на дачі, що в неї немає сил на ній працювати, і що вона подарує свою дачу синові.
Найцікавіше, що ми не просимо подарувати нам дачу. Ми й так допомагаємо свекрусі. Але коли Анна Дмитрівна вперше сказала, що подарує нам дачу, ми їй повірили. Ми обговорили з чоловіком, де ми поставимо нову альтанку, де облаштуємо мангал, де поставимо столик.
Свекрусі це не дуже сподобалося, але вона промовчала. Всю зиму ми з чоловіком будували плани про те, як переобладнаємо дачу. А навесні вона просто сказала, що ще посадить останній рік грядки, поживе там літо, а потім вже подарує нам.
І так відбувається вже упродовж п’яти років. Ми завжди допомагаємо матері мого чоловіка, купуємо їй продукти, допомагаємо грошима, оплачуємо аптеку та завжди допомагаємо їй на дачі. Якби вона просто попросила допомоги, ми б їй завжди допомогли.
Але вона щоразу обіцяє нам, що подарує дачу і робить це котрий рік поспіль.
Востаннє чоловік уже не витримав і сказав:
– Мамо, годі! Віддам – не віддам! Якщо тобі потрібна наша допомога, то просто так і скажи. Досить щось нам обіцяти і нічого не робити.
Цього року історія із дачею знову повторилася. Ми почали вже сміятися просто відкрито. Адже ми ніколи не відмовлялися допомагати на дачі. Навіщо ж Анна Дмитрівна так каже постійно?
Ну реально цирк. Хіба ні?
Фото ілюстративне
