На ювілей дружині я планував перекинути їй гарну суму на картку, і думав, що цього більш ніж достатньо — аж доки я не зустрів у магазині незнайомця, який купував лише три фіолетові іриси і одним питанням повністю зруйнував мою самовпевненість

Мені вже тридцять п’ять, і я вважав себе доволі успішним чоловіком. У мене є власна невелика будівельна компанія, яка стабільно приносить дохід. Є дружина Ілона, з якою ми разом уже майже десять років. І, на мій превеликий сором, я тільки нещодавно усвідомив, наскільки поверхнево я ставився до нашого шлюбу, особливо до неї.

Мені завжди здавалося, що досить забезпечити родину фінансово, і цього цілком досить для щастя. Але всього один випадок у звичайному квітковому магазині змусив мене подивитися на себе збоку і зрозуміти, що я давно перетворився на байдужого і бездушного егоїста.

То був один вересневий вівторок. Я мав відносно спокійний день, навіть вдалося трохи раніше покинути офіс. Річ у тім, що наступного дня моя дружина Ілона святкувала свій тридцятий день народження. Кругла дата, яку, звісно, треба відзначити. Я заздалегідь замовив столик у нашому улюбленому ресторані на вечір. Подарунок, чесно кажучи, я навіть не думав купувати. Мені здавалося, що грошовий переказ на її картку буде більш практичним і доречним. Мовляв, сама собі купить, що захоче, а не черговий непотріб.

— Що ти їй подаруєш? — запитав мене мій бізнес-партнер Кирило, коли ми пили каву ввечері напередодні свята.

— Та перекину їй пристойну суму на картку, — відповів я, знизуючи плечима. — Не люблю я ці пошуки подарунків, зазвичай купуєш щось, а воно потім припадає пилом. А так — сама обере.

Кирило подивився на мене з таким здивуванням, ніби я щойно повідомив йому про свій намір пограбувати банк.

— Серйозно? У твій день народження вона тобі теж гроші переказує? — запитав він.

— Ні, вона завжди щось купує. Цього року новенький спінінг для риболовлі, — уточнив я, трохи роздратовано.

— І тобі не здається, що твої фінанси — це не подарунок, а просто забезпечення життя? — його тон був абсолютно спокійний, але його слова різали гірше за скло. — Чоловік, який не докладає жодних зусиль, щоб знайти щось, що потішить його дружину, просто ледачий. Це показує, що тобі байдуже, що вона відчує, розгортаючи подарунок.

Його слова зачепили мене. Я відчув якесь гостре невдоволення, навіть обурення, але водночас зрозумів, що Кирило має рацію. Я справді був ледарем у цьому плані. Мій раціоналізм прикривав звичайну байдужість.

— Добре, ти мене переконав, — сказав я. — Поїду зараз і куплю хоча б букет. І щось швидко знайду.

Вирішив я спершу заїхати по квіти. Поруч із нашим будинком є невелика, але дуже затишна квіткова крамничка Лесі. Зазвичай я тут нічого не купував, бо Ілона сама вирощує квіти на нашому подвір’ї і вважає, що покупні букети — це марна трата грошей. Але сьогодні мені була потрібна саме покупка.

Коли я зайшов, усередині панував приємний аромат свіжої зелені та троянд. За прилавком стояла молода дівчина, і ще один чоловік років сорока, одягнений у доволі простий, але охайний одяг, стояв біля холодильника з квітами.

— Добрий вечір, — сказав я, звертаючись до продавчині. — Мені потрібен букет. Для дружини, у неї завтра ювілей.

— Дуже приємно, — усміхнулася вона. — Які квіти вона любить? Чи, може, якісь особливі кольори?

Я розгубився. Які квіти любить Ілона? Вона любить ті, які ростуть у нас, але назви я ніколи не запам’ятовував.

— Ну, вона любить… різні, — промимрив я, почуваючись дуже незграбно. — Щось таке… елегантне. Якісь троянди?

— Звичайно, троянди — це завжди гарний вибір. Якого кольору?

Я знову подивився на холодильник. Там були червоні, білі, рожеві, кремові. Я згадав, що минулої осені Ілона раділа жовтим хризантемам, але троянд жовтого кольору я не бачив.

— Червоні, мабуть. Вони ж класика, — сказав я, намагаючись зберегти діловий тон.

— Скільки? Дев’ять? Одинадцять? — уточнила продавчиня.

— Та… п’ятнадцять, нехай буде, — сказав я, махнувши рукою.

В цей момент чоловік, який досі мовчки стояв біля квітів, обернувся до мене. Він тримав у руках кілька ніжних, майже прозорих, фіолетових ірисів.

— Вибачте, що втручаюся, — сказав він тихим, але впевненим голосом. — Ви так легко кажете про п’ятнадцять троянд, ніби купуєте хліб. А ви знаєте, що ці троянди означатимуть для вашої дружини?

Я відчув, як у мене на обличчі з’явилося здивування. Він говорив, ніби засуджував мене.

— Перепрошую, яке це має до вас відношення? — запитав я трохи різко.

— Пряме, — відповів він, підходячи ближче. Його очі були напрочуд щирими. — Я чую, що ви не знаєте, які квіти любить ваша дружина, хоча у неї ювілей. Ви купуєте багато, щоб компенсувати свою неуважність. Я теж тут, щоб купити квіти. Моя дружина Марія дуже любить іриси. Я знаю, що саме фіолетові, бо вона якось сказала, що вони нагадують їй про наше перше побачення біля озера. Сьогодні не наш день, але я просто хочу принести їй радість.

Він підняв іриси, які тримав. Вони були справді гарні.

— Я купую лише три квітки, — продовжив він, — бо це її улюблене число. Це не дорого, але це покаже їй, що я пам’ятаю деталі. Я бачу, що ви гарно одягнені, тож ви, мабуть, забезпечений. Але гроші не куплять уваги.

Я стояв, як укопаний. Мені здалося, що всі мої успіхи, всі мої фінанси, уся моя впевненість раптово зникли. Цей незнайомий чоловік, який не мав дорогого годинника чи брендового одягу, всього кількома фразами показав мені моє справжнє обличчя. Я — той, хто вирішив обійтися грошовим переказом, а тепер купував букет, як відписку.

— Ви… маєте рацію, — тихо промовив я. Мені було соромно.

— А чому б вам не запитати її, які квіти вона любить? — запропонувала продавчиня Леся, обережно. — Ви могли б написати їй повідомлення з питанням про завтрашнє меню для свята, а потім ніби між іншим запитати про квіти, які вона хотіла б бачити на столі.

— Це гарна думка, — сказав я, дістаючи телефон.

Я написав Ілоні: — Що ти хочеш на вечерю завтра? Я вже все замовив у ресторані, але хотів би, щоб наш стіл був ідеальний. Які квіти ти б хотіла, щоб там стояли?

Відповідь прийшла майже миттєво.

— Які милі! Мені подобаються лілії. Мені подобається їхній аромат, і вони такі урочисті!

Лілії. Я ніколи б не здогадався. Я подивився на Лесю, продавчиню.

— У вас є лілії?

— Звичайно! Ось, — вона показала на високі, білосніжні квіти. Вони здавалися справді урочистими. — Скільки вам?

— Дев’ять. Білих. І, будь ласка, зробіть їх… особливими, — сказав я.

— Добре, — усміхнулася вона. — А щодо подарунка? Ви все ще плануєте гроші?

— Ні, — швидко відповів я. — Гроші — це просто функціонально. Я хочу, щоб це був справжній подарунок.

— Що вона любить робити, коли у неї є вільна хвилинка? — запитав мене чоловік, який стояв поруч.

— Вона… вона дуже любить фотографувати. У неї старий плівковий фотоапарат. Вона постійно бігає з ним, а потім витрачає багато часу на проявлення плівки у своїй маленькій лабораторії у підвалі, — сказав я. Яка ж дивна річ. Я знав це, але ніколи не надавав значення.

— Чудово! — вигукнула Леся. — У нас на сусідній вулиці є антикварна крамниця. У них є колекційні плівкові фотоапарати. Це був би ідеальний подарунок.

Я подякував їм обом. Оплатив лілії, які Леся гарно запакувала, а потім, із новим відчуттям мети, вирушив до антикварної крамниці. Я купив старовинний, але доглянутий фотоапарат 70-х років, про який я колись чув, що Ілона мріє.

Коли я повернувся додому, Ілона сиділа у вітальні. Я поставив букет біля вхідних дверей і підійшов до неї.

— Я заїхав у квіткову крамницю, — сказав я. — Леся передала привіт.

— Ти купив квіти? — вона була здивована.

— Так, — я посміхнувся. — Лілії. Ті, які нагадують тобі про нашу першу спільну виставку.

На її обличчі з’явилася така щира радість, якої я не бачив уже давно.

— Ти пам’ятаєш! — її очі засяяли. — О, Даниле, це так мило!

Наступного дня, коли я вручив їй фотоапарат, її радість була ще більшою. Це був подарунок, в який я вклав частинку себе, натхненний випадковою розмовою в квітковому магазині.

Ця ситуація змусила мене задуматися. Мені тридцять п’ять, у мене є все, щоб бути уважним чоловіком, але я ледь не провалив найважливіше — показати Ілоні, що вона для мене не просто функціональна частина життя, а найдорожча людина, деталі життя якої я повинен пам’ятати. Я зрозумів, що моя фінансова щедрість була лише ширмою, за якою ховалася моя справжня байдужість. Я вирішив, що тепер буду більш уважним до Ілони, до наших стосунків, до її маленьких бажань.

Чи вдасться мені змінити цю ситуацію і стати тим чоловіком, якого вона заслуговує? Чи зможу я надолужити втрачений час і показати їй, що я ціную не тільки свої успіхи, а й наші стосунки?

А ви, дорогі читачі, що думаєте? Як ви вважаєте, чи варто починати з маленьких кроків, чи потрібна була якась більш радикальна зміна, щоб усвідомити свою неправоту?