На Зелені свята ми спершу сіли за стіл в свекрухи. Там зібралося багато родичів. Мій животик вже добре видніється, тому коли рідна сестра свекрухи підійшла і сказала, що ми геть розуму не маємо, бо треба меншим сином займатися, мені стало не по собі. В кімнаті була і мама Дениса. Я ж думала, вона мене підтримає, але та тільки головою поїитала. Після почутих “рекомендацій” я попросила чоловіка піти до моїх батьків.
Ми живемо з чоловіком і двома дітьми за сто кілометрів від свекрухи і моїх батьків (ми з Денисом родом з одного села на Прикарпатті).
Дома не були вже майже пів року. І з цього часу дуже багато чого змінилося. І якщо для нас з чоловіком ці зміни в позитивну сторону, то для свекрухи її родини ми просто безвідповідальні батьки.
Одружилися ми з Денисом майже десять років тому і переїхали жити спершу в районний центр на орендовану, там і народився наш перший син, а згодом вдалось придбати квартиру у Львові, де на світ з’явився другий синок.
В село приїжджали не часто. Маленькі діти і дорога – складно для батьків, але по великих святах старалися навідувати.
Коли молодшому сину лікарі озвучили діагноз – аутизм, ми не розгубилися, і виконували все що рекомендували спеціалісти. Так, було не легко, але крок за кроком ми з чоловіком дійшли до такого результату, що зараз він навчається в школі, зі всіма іншими дітками. Так, він не відмінник, але ж не всі ними стають.
Ромчик просто більш активний ніж всі дітки його віку, але ми привчилися з цим жити, і до сьогоднішнього дня не перестаємо з ним займатися.
Так сталося, це не заплановано, що чотири місяці тому ми зрозуміли, що в очікуванні третьої дитинки. Чоловік дуже зрадів. До того ж, у нас буде дівчинка, про яку ми так мріяли.
Ми вирішили нічого по телефону рідним не розказувати. Тому ніхто з рідних про наш сюрприз і не здогадувався.
І ось в суботу, перед Зеленими Святами – Трійцею, ми приїхали в село до батьків. Зупиняємося ми завжди в свекрухи, але провідуємо і моїх батьків.
В нас в селі заведена, навіть не знаю, як то правильно сказати – традиція, що в це свято відправляється служба в церкві за всіх ушедших, а потім процесія зі священиком йде на місце спочинку, і молиться та освячує всіх, кого з нами вже немає.
В цей день в село з’їжджаються всі-всі наші родичі. Ну а після всього йдуть до хати “на гостину”.
І ви знаєте, я не думала, що в нашій, а точніше, родині чоловіка, є такі “чорнороті” люди.
Рідна сестра моєї свекрухи не посоромилася мені прямо в обличчя сказати, що я геть розуму не маю, бо не дай Бог і ця дитина здоровою не буде, то ми з двома собі зовсім ради не дамо. Що треба було Ромчика на ноги ставити, а не про третю думати. А свекруха замість того, щоб нас підтримувати, стала ще й підтакувати…
Мені так неприємно стало. Як можна таке говорити людині, яка вже з чималим животиком? Вже нічого не зміниш.
Потім я дізналася і про інших родичів, які також мене засуджують.
Я навіть не могла нормально за столом посидіти. Через дві годинки я попросила чоловіка, щоб ми пішли до моїх батьків. Мама мене заспокоїла, і сказала уваги на таких “персон” не звертати.
Я всю ніч не могла спати. Постійно крутяться в голові ці слова – чим ви тільки думали?…
Люди добрі, що я такого зробила поганого?
Коли народиться дитинка, ми ж не забудемо про двох старших синочків. Як і до цього будемо робити все від нас залежне.
Як навчитися не реагувати на такі “коментарі”?
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
