На зустрічі однокласників ніхто мене не помітив, мені було прикро і гірко від цього.
Я була звичайною дівчинкою з провінції. Як і всі мої однокласниці, мріяла поїхати до великого міста, вийти заміж за принца і жити в комфортабельному замку з видом на галасливий проспект. Однак, склалося не зовсім так, як хотілося…
Я вступила в один з кращих університетів у Києві. Навчалася добре, йшла на червоний диплом. На п’ятому курсі почала зустрічатися з хлопчиком-киянином. Але зрозуміла, що він – зовсім не моє.. А як жити з нелюбом?! Я трохи посумувала, потім розірвала стосунки і повернулася назад до рідного містечка на Полтавщині.
З червоним дипломом я без проблем влаштувалася бухгалтером на цукровий завод. Справи йшли повільно, але впевнено. Через рік я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою. Він теж працював на тому ж заводі, тільки на посаді інженера.
Розписалися скромно і без гучних гулянок. Практично відразу ж я пішла в декрет і народила сина. Потім у нас з’явилася донька. Коля старався з усіх сил, щоб ми ні в чому не відмовляли собі. Часом бувало дуже складно…
Раптом мені подзвонила однокласниця Світлана. Виявилося, що в цьому році десять років з дня закінчення школи. Готувалася грандіозна зустріч однокласників. Я щиро зраділа. Так хотілося побачити рідних людей і вирватися з безодні декретів!
Я одягла на себе найкращі речі, взяла фото дітей, навіть зайшла в перукарню зробити укладку. Я відчувала себе чудово, поки не переступила поріг класу. Там зібралися «вершки суспільства» з нарощеними віями, четвертими розмірами і дорогими шубами.
Більшість колишніх однокласників приїхали на крутих іномарках. Я постояла в сторонці, а потім підсіла до своєї колишньої сусідки по парті. З Лізою ми тільки і поспілкувалися. Але через кілька годин вона поспішила додому до діток. Решта однокласників мене навіть не помітили. було прикро і сумно від цього.
Це не дивно. Я дуже програшно виглядала в своєму простенькому платті в порівнянні з розфуфиреними столичними модницями. Мені було дуже прикро, але нічого не поробиш…
Але протягом наступних років в нашій родині сталися незвичайні зміни. Миколу підвищили по службі, а наш цукровий завод викупили італійці. Дуже скоро на Миколу звернули увагу, і він почав реалізовувати свої проекти закордон. На роботу я так і не вийшла. Вклалася в приватний дитячий садок, який відкрила з подругою, і почала навчати малюків. наш заклад – єдиний у місті такого типу і користується неабияким попитом.
Справи нашої родини пішли в гору. Тепер ми могли дозволити собі і відпустку в теплих країнах, і одяг з бутиків, і додаткову нерухомість. Я навіть трохи зраділа, коли знову отримала дзвінок від Світлани…
До цієї зустрічі випускників я готувалася дуже старанно. Купила сукню в Парижі, доповнила дорогими італійськими туфлями, покликала візажиста додому і освіжила стрижку. Доповнила свій образ легкими полуничними духами і, стрибнувши в свою “іномарку”, помчала до рідної школи.
Я відразу ж підійшла до компанії тих, хто «багатший». Хлопці тріщали без угаву про абсолютно далекі від мене речах. Я постояла з ними хвилин двадцять і тихесенько пересіла до більш простих людей. Там мені щиро зраділи. Розпитували про те, як я всього досягла. Розповідали і свої історії…
Я вийшла в туалет і почула, як мене обговорюють наші «вершки».
– І що це Олена хоче з себе показати. Як була простачкою, так і залишилася! Купила сукню поношену та туфлі на розпродажу. Краще б навіть не намагалася справити враження! Все одно видно за версту, хто вона насправді. Пам’ятайте, якою вона прийшла минулого разу…
Мені стало дуже прикро. Я мужньо висиділа весь вечір і вирушила додому пішки. Біля самого під’їзду я зламала каблук. Від розчарування і образи я просто розридалася. Прийшла додому вся в сльозах.
– Ти чого? – здивувався Коля, коли дізнався справжню причину моїх сліз. – Хочеш, я тебе завтра на Мальдіви відвезу! Розвієшся!
– Та при чому тут Мальдіви… Хоча хочу, – схлипнула я, а потім подивилася в очі свого Миколи і раптом чітко зрозуміла, що все, що відбувається – дрібниці життя. Яка взагалі різниця, що думають про мене оточуючі?
Головне, щоб мені було комфортно! У мене люблячий чоловік, чудові діти і улюблена справа, а доводити комусь, що я чогось варта – це вже нижче моєї гідності. Після цього усвідомлення жити стало набагато легше! Адже я дійсно щаслива жінка!
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
