— Надь, ну не бери в голову! — обіймав мене Руслан після чергового візиту його матері, яка знайшла «розводи» на ідеально чистих вікнах. Я втомилася вдавати, що все добре, і тепер готуюся до єдиної розмови, яка визначить, чи матиму я дім, чи лише постійний контроль.

Надя завжди мріяла про велику, дружну родину, про теплий, затишний дім, де панує мир та любов. І ось, її мрія, здавалося б, здійснилася. Вона вийшла заміж за Руслана, чоловіка, якого кохала з юності, і вони почали будувати своє гніздечко.

Руслан був єдиним сином у матері, Лариси Іванівни, жінки владної та, як виявилося, не готової відпустити свого сина в самостійне плавання. Вони купили будинок, просторий, світлий, але розташований не в місті, а в передмісті. Це було свідоме рішення Руслана: він хотів, щоб його діти дихали свіжим повітрям.

Перші місяці були схожі на медовий місяць. Надя натхненно облаштовувала їхній дім, готувала смачні вечері, насолоджуючись кожною хвилиною поруч із Русланом. Вона вірила, що вони зможуть створити свою ідеальну фортецю.

Однак, ідилія почала руйнуватися з першими візитами Лариси Іванівни. Спочатку це були просто часті приїзди «в гості», але з часом вони стали затяжними та непроханими.

— Здрастуй, Надійко, ти чого це в суботу ще в піжамі? — зустрічала свекруха незмінним питанням, приїхавши о сьомій ранку.

— Русланчик ще спить? Я вже поснідала, не переймайся.

Вона заходила, як до себе додому, і одразу ж починала «інспекцію». Наче не вірила, що Надя здатна підтримувати лад.

— А чого це ти вікна так погано витерла, Надійко? Дивись, ось тут розводи! — казала вона, проводячи пальцем по склу.

— У моїй молодості ми такі засоби для миття використовували, що блищало все, як діамант. А ти, мабуть, новеньке купила, а воно неякісне!

Або ж пробиралася на кухню, де Надя тільки-но закінчила прибирання.

— Ой, Надійко, ти хіба так сковорідку миєш? — питала вона, беручи в руки ідеально чистий посуд.

— Ану дай-но я тобі покажу, як треба. Русланчик брудного не любить.

Надя відчувала, як її внутрішній спокій тане, як весняний сніг. Вона намагалася говорити про це з Русланом, але він завжди м’яко відмахувався.

— Надь, вона ж не зі зла! — казав він.

— Це ж моя мама, вона любить нас, просто вона така хазяйновита людина. Ти ж знаєш, вона все життя мені присвятила, тепер турбується.

— Але ж вона не дає мені бути господинею у своєму домі, Руслане! — гаряче відповідала Надя.

— Вона приходить і переробляє все по-своєму, наче я нездара! Я стараюся, Руслане, я дуже стараюся!

— Надь, ну не бери в голову, — заспокоював він, обіймаючи її.

— Посміхнися! Ну що ти, хіба ти не знаєш мою маму? Вона ж золота людина.

Але для Наді це було нестерпно. Вона почувалася гостею у власному домі, а Лариса Іванівна поводилася як повноправна власниця.

Одного разу, Надя вирішила посадити нові квіти на клумбі перед будинком. Вона довго обирала, купувала насіння, готувала ґрунт.

— Ой, Надійко, а що це ти садиш? — з’явилася Лариса Іванівна, як завжди, раптово.

— Фу, якісь дрібні квіточки. Ось я тобі свої привезла! Півонії! Ось це квіти! А твої… несерйозно!

І вона, не питаючи дозволу, почала виривати Надине насіння та саджати свої півонії. Надя заціпеніла від обурення.

— Ларисо Іванівно, я сама хотіла тут посадити! — ледве стримуючи сльози, промовила Надя.

— Дурниці, Надійко! — відмахнулася свекруха.

— Я краще знаю, що підходить до цього будинку! Довірся моєму досвіду! Це ж будинок Русланчика, він має красиво виглядати!

Цей епізод став останньою краплею. Надя відчула себе безсилою та ображеною. Вона зрозуміла, що мовчати більше не можна.

Того вечора, коли Лариса Іванівна поїхала, Надя вирішила відверто поговорити з Русланом.

— Руслане, нам треба поговорити про твою маму, — почала Надя рішуче.

— Знову? Надь, ну що цього разу? — зітхнув Руслан.

— Цього разу вона вирвала мої квіти і посадила свої! — майже крикнула Надя.

— Свої, Руслане! Це наш будинок, наша клумба! Я відчуваю себе зайвою! Вона мене не поважає!

Руслан здригнувся від її тону.

— Надь, заспокойся! Вона просто допомогла! Ти ж знаєш, вона любить займатися садом.

— Вона не допомогла, Руслане, вона вчинила самовільно!

— Я не можу так жити! Я хочу бути господинею у своєму домі! А вона цього не дає! Вона постійно втручається!

— Надь, вона ж моя мати! Я не можу її виставити! — Руслан підвищив голос.

— А я твоя дружина! — відповіла Надя, в її очах стояли сльози.

— Ти маєш захищати мене, Руслане! Захищати наш простір!

Руслан помовчав, дивлячись на дружину. Він любив Надю і розумів, що вона страждає.

— Добре, Надь, — сказав він тихо.

— Я поговорю з нею. Обіцяю!

Але розмова з матір’ю не дала результату. Лариса Іванівна лише ображено надула губи.

— Що, Надійка налаштовує тебе проти власної матері? — запитала вона драматично.

— Я ж тільки добра вам бажаю! Я ж допомагаю! А вона невдячна!

І вона продовжувала приїжджати, продовжувала «допомагати», продовжувала повчати Надю, як треба жити.

Надя почала в’янути. Її усмішка стала рідкістю, очі засмутилися. Вона старалася з усіх сил, щоб задовольнити свекруху, але це було неможливо. Що б вона не робила, завжди було погано.

Одного разу, Надя вирішила змінити меблі у вітальні. Вона довго обирала диван, крісла, радилася з Русланом. Вони купили сучасний, стильний комплект.

Коли Лариса Іванівна приїхала, вона ахнула.

— Що це таке? — запитала вона.

— Де наші старі меблі? Вони ж були такі міцні! А це що? Якась тканина незрозуміла! Це дорого коштувало? Русланчику, ти дозволив їй таке купити? Вона ж нічого не розуміє у справжніх меблях!

Надя закипіла. Вона зрозуміла, що просто говорити вже недостатньо.

— Ларисо Іванівно, — голосно і різко промовила Надя.

— Це наш будинок! Мій і Руслана! І я тут господиня! Мені подобаються ці меблі! І я прошу вас не критикувати мій вибір! Якщо вам не подобається, ви можете сидіти у своїй кімнаті, коли приїжджаєте!

Лариса Іванівна зблідла. Ніхто ніколи не говорив з нею таким тоном.

— Як ти смієш! — ображено вигукнула вона.

— Ти мене повчаєш? Я тебе виростила!

— Ви виростили Руслана, Ларисо Іванівно, а мене — мої батьки! — відповіла Надя.

— І я поважаю вас, як матір мого чоловіка! Але поважайте і мене, як його дружину! І наш простір!

Напруга в кімнаті була неймовірною. Руслан сторонився розмови, відчуваючи себе між двома вогнями.

Лариса Іванівна незабаром поїхала, ображена до глибини душі. Вона перестала дзвонити Руслану щодня і не приїжджала цілий тиждень.

Надя відчула полегшення, але й тривогу. Вона знала, що це не кінець, а лише перерва у війні за право бути господинею у власному домі.

Вона дивилася на Руслана, який мовчав і читав газету.

— Ти злишся на мене? — тихо запитала вона.

— Ні, Надь, — відповів він, ховаючи обличчя.

— Я просто не знаю, що робити. Я люблю вас обох.

— А я люблю тебе, Руслане, — сказала Надя, підходячи до нього.

— Але так більше не може продовжуватися. Ми маємо жити своїм життям. І я маю бути господинею у своєму домі. Чи це так багато?

Руслан підвів очі, в яких була втома та сумніви.

— Я розумію, Надь, — сказав він.

— Я справді розумію. Спробуємо ще раз поговорити разом. Тільки без криків.

Надя згодилася. Вона розуміла, що легко не буде. Але вона не збиралася здаватися. Вона була готова боротися за своє право на спокій і щастя у власному домі. Вона хотіла зберегти сім’ю, але не ціною свого самоповаги.

Чим закінчиться ця непроста ситуація? Чи зможе Надя встановити свої правила назавжди, зберігши мир з матір’ю чоловіка? Чи наважиться Руслан остаточно захистити дружину та їхній простір?

А як ви вважаєте, хто правий у цій ситуації? Чи варто було Наді мовчати? Або вона зробила правильно, поставивши крапку?

Напишіть свою думку в коментарях! Для нас дуже важлива ваша підтримка та ваші історії! Не забудьте поставити вподобайку і поділитися цією історією з друзями! Це допоможе нам зрозуміти, що ми не самотні у своїх проблемах!