— Надійко, у цьому домі світло після сьомої вечора — це розкіш, яку ти не заслуговуєш, — кинула Тетяна Степанівна, залишаючи мене в повній темряві. Я зрозуміла, що вона вимикає не просто лампу, а моє право на існування в цій квартирі, і це був лише початок її плану.

Тільки-но Надійка почала нарізати овочі для вечері, як на порозі кухні з’явилася Тетяна Степанівна. Вона була одягнена у свій незмінний темно-синій велюровий костюм, який завжди шелестів при кожному кроці. Свекруха впевненим рухом підійшла до вимикача, клацнула ним, зануривши приміщення в напівтемряву, і, не вимовивши жодного слова, розвернулася та пішла до своєї кімнати. Надійка отетеріла, дивлячись у спину жінці, яка щойно продемонструвала свою повну владу над простором.

Життя в одній квартирі з мамою чоловіка спочатку здавалося Надійці цілком прийнятним варіантом. Андрій переконував, що це тимчасово, поки вони збирають на перший внесок за власне житло. Тетяна Степанівна при перших зустрічах здавалася спокійною жінкою, яка любить порядок. Але вже через місяць спільного побуту цей порядок став нагадувати суворий статут, де кожен крок невістки оцінювався холодним поглядом.

Того вечора Надійка повернулася з роботи пізніше, ніж зазвичай. Вона сподівалася швидко приготувати легку вечерю, але цей жест із вимкненим світлом вибив її з колії. Вона знову увімкнула лампу, намагаючись не шуміти. За кілька хвилин Тетяна Степанівна знову вийшла з кімнати.

— Надійко, ти хіба не бачиш, що я вже відпочиваю? — тихо, але сталевим голосом запитала вона.

— Але я тільки почала готувати вечерю, Тетяно Степанівно. Мені потрібно хоча б пів години.

— Можна було подумати про це раніше. Зайві витрати на електрику нам ні до чого, та й цей шум від дошки мене втомлює.

— Я намагаюся робити все дуже тихо. Андрій скоро повернеться, він буде голодний.

— Андрій звик до того, що в цьому домі панує тиша після сьомої вечора. Могла б підлаштуватися.

Свекруха знову вимкнула світло і пішла. Надійка залишилася стояти в темряві, відчуваючи, як клубок підкочується до горла. Вона не хотіла сваритися, тому просто залишила все на столі і пішла у свою кімнату. Коли повернувся чоловік, він застав дружину в сльозах.

— Що сталося, сонечко? — Андрій обійняв її, намагаючись заспокоїти.

— Твоя мама не дає мені навіть вечерю приготувати. Вона просто вимикає світло і каже, що я їй заважаю.

— Ну, ти ж знаєш, у неї свій режим. Може, варто готувати вранці?

— Вранці я поспішаю на роботу. Чому я повинна почуватися гостем у домі, де ми теж платимо за рахунками?

— Давай я з нею поговорю завтра. Зараз просто відпочинь.

Розмова Андрія з матір’ю наступного дня нічого не змінила. Тетяна Степанівна лише підібгала губи і сказала, що в її віці спокій дорожчий за будь-які розмови. З того дня ситуація почала загострюватися. Кожного разу, коли Надійка намагалася проявити ініціативу в господарстві, вона наштовхувалася на стіну ігнорування або дрібних капостей.

Одного разу Надійка вирішила спекти пиріг. Вона ретельно підготувала форму, замісила тісто, але коли прийшов час ставити його в духовку, виявилося, що Тетяна Степанівна вже зайняла її своїми сухарями, які мали сохнути там кілька годин при мінімальній температурі.

— Тетяно Степанівно, я ж казала, що буду пекти сьогодні.

— А я згадала, що хліб може зіпсуватися. Сухарі важливіші за твої солодощі.

— Але моє тісто осяде!

— Значить, воно було погано замішане.

Надійка бачила, як свекруха ледь помітно посміхається. Це не було питанням економії чи порядку, це була боротьба за територію. Кожна каструля, кожна серветка ставали приводом для мовчазного протистояння.

Через тиждень ситуація повторилася з пранням. Надійка завантажила машину, але коли повернулася, щоб розвісити речі, побачила, що вони лежать у тазу мокрі, а в машинці крутяться рушники Тетяни Степанівни.

— Чому ви витягли мої речі? Цикл ще не закінчився.

— Мені терміново знадобилося випрати рушники. Твої почекають.

— Вони ж зімнуться і будуть мати неприємний запах!

— Не перебільшуй, нічого з ними не станеться.

Андрій все частіше намагався затримуватися на роботі, щоб не ставати свідком цих суперечок. Він відчував провину перед дружиною, але й матір образити не міг. Тетяна Степанівна після того, як її чоловіка не стало кілька років тому, зосередила всю свою увагу на синові. Надійка була для неї лише перешкодою.

Конфлікти ставали все більш абсурдними. Свекруха могла переставити квіти Надійки на балкон, де було занадто холодно, або випадково вилити воду, якою Надійка збиралася мити підлогу. Кожен такий випадок супроводжувався кам’яним обличчям і відсутністю будь-яких пояснень.

Надійка почала відчувати, що її енергія вичерпується. Вона стала дратівливою, часто замикалася в собі. Одного разу, коли вони вечеряли втрьох, Надійка спробувала завести розмову про переїзд на орендовану квартиру.

— Андрію, я бачила гарний варіант неподалік від моєї роботи. Ціна цілком прийнятна.

Тетяна Степанівна миттєво відклала виделку.

— Навіщо викидати гроші на чужих людей? У вас є де жити. Чи тобі тут так погано, Надійко?

— Справа не в тому, що погано. Просто нам як молодій родині потрібен свій простір.

— Свій простір можна знайти і тут, якщо мати трохи поваги до старших. Але, мабуть, сучасної молоді цього не вчать.

— Мамо, ну навіщо ти так? — втрутився Андрій. — Надійка просто хоче спробувати пожити самостійно.

— Самостійно? А хто за тобою доглядатиме, коли вона знову затримається на роботі? Хто тобі приготує нормальну їжу, а не ці напівфабрикати?

Надійка зрозуміла, що цей діалог нікуди не веде. Свекруха майстерно маніпулювала почуттями сина, виставляючи себе жертвою, яку хочуть покинути на самоті.

Зима видалася холодною. У квартирі було не надто тепло, і Надійка придбала невеликий обігрівач для їхньої кімнати. Проте Тетяна Степанівна категорично заборонила його вмикати.

— Це пожежонебезпечно. І лічильник крутиться як божевільний.

— Але в кімнаті дуже холодно, я постійно мерзну.

— Одягни теплий халат і шкарпетки. Я ж не користуюся такими приладами.

Надійка підкорилася, але наступного дня побачила, що свекруха сама сидить у вітальні з увімкненим обігрівачем, який дістала з комори. На запитання, чому їй можна, а Надійці ні, відповідь була простою.

— Мені потрібно прогріти кімнату, бо я відчуваю протяг. А ти молода.

Це була остання крапля. Надійка зібрала частину речей і поїхала до своїх батьків на кілька днів, щоб просто видихнути. Андрій дзвонив кожного вечора, просив повернутися, обіцяв, що все владнає. Тетяна Степанівна ж у цей час розказувала сусідам, яка невістка їй дісталася нетерпляча та примхлива.

Коли Надійка повернулася, вона побачила, що її кімната перетворена на склад якихось старих коробок і непотребу, який свекруха вирішила перебрати саме зараз.

— Що це тут робить? — запитала Надійка, ледь стримуючи гнів.

— Я вирішила звільнити місце в шафах у коридорі. Поки тебе не було, я подумала, що ти все одно не скоро повернешся.

— Я повернулася сьогодні. Приберіть це негайно.

— Не вказуй мені, що робити в моєму домі. Якщо тобі щось не подобається, двері завжди відчинені.

Ці слова прозвучали як фінальний акорд. Надійка зрозуміла, що в цьому домі вона ніколи не буде своєю. Навіть Андрій, який намагався бути між двох вогнів, поступово почав схилятися до думки, що дружині треба бути терплячішою.

Одного разу Надійка випадково почула розмову Тетяни Степанівни з подругою по телефону.

— Та нічого, Галю, я її потроху виживаю. Андрійко вже починає розуміти, що вона йому не пара. Надто багато від неї шуму та проблем. Скоро знову будемо жити вдвох, як раніше.

Надійка не стала влаштовувати сцену. Вона мовчки дочекалася вечора, коли Андрій повернувся додому, і поставила його перед фактом.

— Ми або їдемо завтра, або я їду сама і назавжди. Твоя мати свідомо руйнує нашу сім’ю.

— Надійко, ти перебільшуєш. Вона просто складна людина.

— Я чула її розмову. Вона хоче, щоб мене тут не було. Вибирай.

Андрій довго мовчав. Він дивився на дружину, потім на зачинені двері материної кімнати. У той вечір він так і не дав остаточної відповіді. Наступного ранку, коли Надійка вийшла на кухню, Тетяна Степанівна знову була там. Вона знову демонстративно вимкнула світло, хоча на вулиці було ще сіро і похмуро.

— Знову ти за своє? — втомлено запитала Надійка.

— Порядок понад усе, — відрізала свекруха.

Надійка більше нічого не питала. Вона пішла в кімнату, доскладала решту речей у валізу. Андрій спостерігав за цим із порога, але не зробив жодного кроку, щоб її зупинити. Він лише промовив.

— Може, ти ще подумаєш? Мама просто звикне до тебе з часом.

— Вона не звикне, Андрію. Вона витісняє мене. І ти їй у цьому допомагаєш своїм мовчанням.

Коли Надійка виходила з квартири, вона востаннє поглянула на Тетяну Степанівну. Та сиділа в кріслі, пила чай і навіть не підвела голови. В її очах читалася перемога. Вона отримала те, чого хотіла — тишу у своєму домі.

Минуло кілька місяців. Надійка жила окремо, працювала і намагалася почати все спочатку. Андрій іноді дзвонив, але розмови були короткими і незручними. Він так і залишився з матір’ю, не наважившись змінити звичний уклад життя. Тетяна Степанівна продовжувала вимикати світло рівно о сьомій вечора, насолоджуючись абсолютною владою над квартирою, де більше не було нікого зайвого.

Але чи була ця перемога справжньою? Чи принесла вона щастя її синові, який став похмурим і мовчазним? Чи відчувала вона спокій у тій порожнечі, яку сама ж і створила?

Історія залишилася без щасливого завершення. Кожен залишився при своєму — хтось із незалежністю, а хтось із холодним порядком, який більше нікому не приносив радості.

Як ви вважаєте, чи варто було Надійці боротися за ці стосунки далі, чи вона вчинила правильно, пішовши з дому, де її не чекали? Чи може чоловік бути щасливим під повним контролем матері, не маючи власного життя?

Напишіть свою думку в коментарях, для нас це дуже важливо. Ваша підтримка допомагає нам створювати нові історії. Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця розповідь торкнулася вашої душі.