Не розумію, як таким можна бути?
Я з “судової” сім’ї – мама Олена, тато Андрій. Разом батьки у щасливому шлюбі вже багато років. За цей час в них народилося дві дитини: я і мій молодший брат Роман.
Коли я була маленькою, завжди наслідувала батьків. А як виросла, то захотілося побудувати сім’ю, яка схожа на нашу…
Мені дуже подобалося, як мій батько ставився до мами, завжди звертався лагідними словами, допомагав. Тато не боявся роботи на кухні міг і приготувати і прибрати, і дуже допомагав мамі, особливо, коли Ромчик був малим.
Коли я виросла, то мене навіть дивували історія, коли жінки розказують, ніби чоловіки можуть зовсім не допомагати по дому, можуть і дітям уваги не приділяти… Я щиро тому дивувалася, адже мала зовсім інший приклад.
Тому коли шукала собі хлопця, то намагалася знайти дуже схожого на мого батька. Можливо і через це я доволі довгий час залишалася самотньою…
Вже в більш старшому віці мені зустрівся хлопець Антон. Доволі хороший, навіть зовнішньо чимось схожий на батька.
Характер хороший, і на словах він обіцяв чуть не золоті гори.
Довго ми не зустрічалися і трьох місяців не минуло, як Антон зробив мені пропозицію. Звісно, мені б хотілося пожити разом з ним ще до весілля, але Антон казав, що немає в цьому потреби.
За його словами, після весілля в нас буде дуже багато часу пожити разом.
Моя мама теж хотіла пришвидшити цей процес, адже немає чого вже стільки в дівках сидіти…
Ось так я і вийшла заміж за Антона… Звісно, ми обговорювали питання, де ми будемо жити. Дійшли до висновку, що краще скромне, але своє орендоване житло.
На початку життя все було не погано. Мене трохи насторожували відмінності між Антоном і моїм татом, але я наполегливо себе заспокоювала, що не може бути двох однакових людей, і все в нас буде добре.
Найбільшим розчаруванням для мене стало те, що Антон по хаті майже мені не допомагав і мені прийшлося потратити дуже багато часу і нервів, щоб його хоч трішки привчити до порядку.
Я раз за разом нагадувала йому класти все на свої місця, було таке відчуття, ніби в мене не чоловік, а дитина.
І десь в цей момент і почалися розмови про те, щоб стати батьками. Антон говорив, що вже готовий, але я бачила іншу сторону медалі
Після кожної такої розмови я лила сльози. Мій чоловік не розуміє, що перше ніж стати батьками і взяти відповідальність за дитину, він і сам має подорослішати.
Але замість того, щоб зрозуміти мене, Антон тільки і докоряє, що я його не кохаю, або взагалі наголошує, що піде до іншої.
Не знаю, що робити…
Я поки не готова до дітей, але втрачати чоловіка теж не хочеться…
Можливо, народити йому дитину на радість? Чи краще будь-що відстоювати свою думку?
Автор – “АанГа”
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!