— Нам і вдвох непогано, нащо тобі той, хто нас покинув? — мама різко поставила тарілку на стіл, від чого та ледь не тріснула. — Ти кажеш “покинув”, але ніколи не кажеш “чому”, — я дивилася на її тремтячі пальці. Ця розмова була нашою щомісячною традицією, яка завжди закінчувалася її відходом у глуху оборону, але після її відходу у вічність порожня графа в документах раптом заговорила голосом незнайомого чоловіка.

Ми з мамою жили вдвох стільки, скільки я себе пам’ятаю. Наша квартира на околиці міста завжди пахла сушеною м’ятою та старими книжками. Мама, Руслана, була жінкою мовчазною, стриманою, ніби вона постійно носила в собі якусь невидиму скляну вазу, яку боялася розбити одним зайвим словом. Щоразу, коли я, ще малою дівчиною, запитувала про батька, вона просто відводила погляд у бік вікна, де гойталися гілки старої акації. Мама підходила до підвіконня, її тонкі пальці нервово перебирали край фіранки, а спина ставала такою прямою, ніби вона готувалася до оборони.

— Твого батька немає в нашому житті, Оксано, — казала вона рівним голосом, що не терпів заперечень. — Це все, що тобі варто знати. Нам і вдвох добре.

Я виросла з цим знанням, звикла до порожньої графи в документах і до того, що на батьківські збори мама завжди ходила сама, міцно стискаючи ремінець своєї старої сумки. Я ніколи не бачила фотографій чоловіків у нашому домі. Мама ретельно оберігала свій простір від будь-яких згадок про минуле. Кожна спроба заговорити про це закінчувалася довгим, гнітючим мовчанням. Коли її не стало, у квартирі запала тиша, яка тиснула на вуха сильніше за будь-який шум.

Мені довелося розбирати речі, сортувати її акуратно складений одяг, переглядати стоси квитанцій та старих листів. Кімната здавалася чужою, хоча я знала тут кожну тріщину на стелі.

На дні дубової комоди, під шаром білої постільної білизни, яка пахла лавандою та холодним пилом, я знайшла коробку з-під взуття. Вона була обклеєна шпалерами, що залишилися ще після нашого останнього ремонту. Мої руки затремтіли, коли я потягнула за краї кришки. Всередині лежали не прикраси чи гроші, а один-єдиний конверт, пожовклий від часу, і стара дерев’яна фігурка коника з відбитим вухом.

Я відкрила конверт. Там був лист, датований серпнем дев’яносто п’ятого року, і свідоцтво про право власності на будинок у далекому селищі. У листі не було звернення “мамо” чи “люба Руслано”. Там було лише декілька речень, написаних розмашистим, важким почерком, який врізався в папір так сильно, що літери можна було відчути на дотик із зворотного боку.

Я вирішила поїхати за адресою, вказаною в документах. Це було невелике село за триста кілометрів від столиці. Дорога здавалася нескінченною, сіре небо низько нависало над полем, а вітер бився у скло машини, нагадуючи мені про всі ті роки, коли я почувалася неповною. Чим ближче я під’їжджала, тим сильніше стискало в горлі. Коли я нарешті дісталася місця, сонце вже сідало, фарбуючи небо у тривожний багряний колір. Будинок стояв на самому краю, біля лісу.

Він виглядав покинутим, але доглянутим: вікна вимиті, а старий паркан підпертий свіжими дошками. Хвіртка скрипнула, пропускаючи мене у двір, зарослий високою травою. На ганку сидів літній чоловік у теплій жилетці. Його обличчя було помережане глибокими зморшками, а очі мали той самий колір, що і мої, — пронизливо сірий.

— Ви до кого, дівчино? — запитав він, не підводячись. Його голос був хрипким, ніби він довго не розмовляв.

Я мовчки простягнула йому лист. Чоловік довго дивився на папір, потім перевів погляд на мене. Його руки почали помітно тремтіти, і він сховав їх у кишені жилетки.

— Руслана… — прошепотів він так тихо, що я ледь почула. — Ти так схожа на неї, коли вона вперше сюди прийшла. Тільки погляд у тебе інший, твердіший. У неї очі завжди були наче в тумані, а в тебе — як скло.

— Мене звати Оксана. Я її донька. Мами більше немає.

Він повільно кивнув, ніби чекав на цю звістку вже багато років, і цей кивок був сповнений такої втоми, що мені захотілося відвернутися.

— Заходь у хату. Холодно вже, вечірній туман швидко забирає тепло.

Всередині пахло деревиною та холодним попелом. Чоловік представився Анатолієм. Він не поспішав починати розмову, спочатку поставив чайник на плиту, довго порався з чашками, витираючи їх старий рушником. Я сиділа на краєчку дивана і розглядала кімнату. На стіні висів годинник з маятником, який відбивав кожну секунду. На полиці стояла ще одна дерев’яна фігурка — такий самий коник, як у мене в сумці, тільки цілий.

— Ви знали мою маму? — нарешті не витримала я, відчуваючи, як напруга всередині стає нестерпною.

— Я знав її краще за всіх. Ми жили тут, у цьому самому домі. Це було давно, ще до твого народження. Тут було багато сміху, Оксано. Руслана любила виходити на ганок босоніж, навіть коли роса ще не зійшла.

— Тоді чому я ніколи про вас не чула? Чому мама втекла і ніколи не згадувала ваше ім’я? Чому вона зробила все, щоб я навіть не здогадувалася про ваше існування?

Анатолій зітхнув, важко опустившись на стілець навпроти мене. Він дивився на свої вузлуваті пальці.

— Руслана була гордою. Дуже гордою. Ми посварилися через дурницю. Я тоді хотів усе покинути, поїхати на велике будівництво, заробляти, будувати якусь химерну кар’єру. А вона хотіла цього дому, спокою, хотіла, щоб я був поруч. Сказав їй тоді слова, які не мав казати. Сказав, що вона тягне мене на дно, що з нею я нічого не досягну. А вона… вона просто зібрала речі посеред ночі. Не кричала, не била посуд. Просто зникла.

— Ви не знали про мене?

— Не знав. Вона нічого не сказала. Лише через десять років я отримав від неї короткого листа, де було написано, що в неї все добре і вона має доньку. Але вона заборонила мені з’являтися. Написала, що якщо я хоч раз наближуся до вашого порогу, вона зникне знову, і я більше ніколи про вас не почую. Вона вміла тримати слово, я це знав.

Я слухала його і відчувала, як усередині все закипає. Мама все життя мовчала, прирікаючи себе на самотність, а мене — на вічне запитання без відповіді. Вона створила навколо нас вакуум, ілюзію того, що ми самі по собі у цьому світі.

— Ви батько? — мій голос зірвався, став чужим.

Анатолій підвівся, підійшов до полиці й дістав невеликий альбом. Він відкрив його на середині. Там була фотографія моєї мами, зовсім юної. Вона посміхалася так, як ніколи не посміхалася при мені. Поруч із нею стояв він, молодий Анатолій, обіймаючи її за плечі. Його очі світилися.

— Я хотів бути ним, Оксано. Але твоя мати вирішила, що одна моя помилка вартує більше, ніж все наше життя. Вона була переконана, що я ніколи не зможу стати надійним, що я буду вічно шукати кращої долі деінде.

— Але ви залишилися тут. Чому ви не поїхали тоді?

— Бо коли вона пішла, я зрозумів, що те будівництво мені не потрібне. Я залишився чекати. Щодня виходив на ганок, дивився на дорогу. Думав, що от-от побачу її силует. А потім прийшов лист. І я зрозумів, що вона мене не просто покинула — вона мене викреслила. Повністю.

Ми розмовляли до самого ранку. Анатолій розповідав про те, як вони разом садили той сад, який тепер заріс травою. Розповідав, як мама любила грози і як вона завжди ховала голову йому під руку, коли гуркотіло занадто сильно. Я дивилася на нього і бачила свої риси обличчя, свою вперту лінію підборіддя. Це було дивне відчуття — знайти частину себе в людині, яку я все життя вважала неіснуючою.

— Чому вона залишила цей документ на будинок у комоді? — запитала я під ранок, коли перші промені сонця почали пробиватися крізь фіранки.

— Бо цей будинок завжди належав їй. Я переписав його на Руслану ще тоді, коли ми були разом, хотів довести, що серйозно налаштований. Вона ніколи його не продала, хоча ми жили бідно. Мабуть, знала, що колись ти сюди прийдеш. Це була її остання воля. Вона не могла сказати це вголос, боялася визнати, що я існую.

Я вийшла на ганок. Туман огортав дерева, роблячи світ навколо розмитим. Я відчувала порожнечу. Мама все життя ховала від мене людину, яка, можливо, могла б змінити все. Вона сама несла цей тягар і змусила мене нести його частину.

— Ви не тримаєте на неї зла за ці роки? — запитала я, стоячи біля машини.

Анатолій стояв у дверях, темна постать на тлі світлої кімнати. Він похитав головою.

— Зло забирає занадто багато сил, Оксано. Я просто сумую за тим часом, який ми втратили через гордість. Вона думала, що рятує тебе від мене, а насправді просто позбавила нас обох можливості знати одне одного.

Я сіла в машину і завела двигун. Попереду була дорога назад, у квартиру, де більше не було маминих таємниць, але з’явилося відчуття великої втрати. Я дивилася в дзеркало заднього виду на Анатолія, який продовжував стояти на ганку. Він підняв руку, прощаючись, і в цьому жесті було стільки болю, скільки я не бачила за все своє життя.

Мама мовчала, щоб захистити мене від його можливої нестабільності, чи щоб покарати його за ті слова, сказані в пориві гніву? Вона хотіла мені кращої долі чи просто була настільки ображена, що зробила свою образу вищою за правду?

Як ви вважаєте, чи має право жінка одноосібно вирішувати долю батька і дитини, керуючись лише власним болем, чи правда завжди має бути розказана, якою б вона не була?