— Нам із Сашком потрібна тепла курточка, а це дві тисячі гривень, — сказала я Денису, але почула у відповідь: — У тебе ж є дитячі гроші. Він віддає своїй матері п’ятнадцять тисяч щомісяця, а нам із сином залишає на підгузки й надію, що колись ця ситуація зміниться.

Мій шлюб, який мав стати світлою і надійною фортецею, перетворився на вузьку, задушливу кімнату, з якої я не бачу виходу. Коли ми з Денисом одружувалися, я була впевнена в його почуттях і надійності, знала, що він дбайливий син, але ніколи не думала, що його синівська любов повністю замінить відповідальність чоловіка і батька. Минуло майже три роки, а я досі живу в цьому тривожному передчутті біди, що ось-ось насунеться. Ми переїхали до його мами, Марії Іванівни, коли нашому синочку, Сашкові, було лише три місяці. Я тоді втратила роботу, а Денис наполягав, що так буде легше економити, поки я не вийду з декрету. Він обіцяв, що це тимчасово, що ми накопичимо на власне житло швидко, а я зможу бути спокійною, адже не треба буде думати про оренду.

Я вірила. Я покинула своє затишне, хоч і невеличке, життя, залишила подруг і звичний ритм, щоб підтримати чоловіка. Але тепер я бачу, що ця тимчасова обставина влаштовує його цілком і повністю. Йому зручно. Поруч мама, яка про все подбає, усе вирішить, усе контролює. А його роль зводиться лише до однієї функції — приносити заробітну плату.

Денис працює інженером, має дуже пристойний, як для нашого міста, дохід. Він отримує близько сімнадцяти тисяч гривень щомісяця. А я? Я отримую лише дитячі виплати. І ось тут починається моя велика печаль, що затьмарює кожен день. У перший день після авансу чи зарплати Денис, не роздумуючи, віддає п’ятнадцять тисяч гривень Марії Іванівні.

— Мамо, тримай, це на комуналку, на продукти, ти ж знаєш, тобі видніше, — каже він їй щоразу, з посмішкою відмінника, який виконав домашнє завдання.

Марія Іванівна бере гроші з гідністю, перераховує їх і кладе в окрему шухляду у своїй кімнаті, навіть не приховуючи цього.

— Ну, добре, синочку, я покладу, не хвилюйся. Все в дім, все на нашу спільну користь, — відповідає вона, а потім повертається до мене і додає вже іншим тоном. — Соломіє, ти ж розумієш, що гроші мають працювати, а не розлітатися на всілякі дрібниці, як у тебе це часто буває. Я контролюю ваші фінанси, щоб ви могли мріяти про власну квартиру, а не про чергову іграшку для Сашка.

Із його зарплати нам із сином залишається дві тисячі гривень. Дві тисячі. Для дитини, якій потрібні підгузки, спеціальне харчування, нові речі, бо він росте не щодня, а щогодини. Денис вважає, що дві тисячі цілком вистачить.

— Соломіє, у тебе ж є ще твої дитячі гроші. Плюс я залишаю тобі цих дві тисячі. Це ж на памперси та якісь твої потреби. Що тобі ще треба? Тут тебе годують, одяг для дитини тобі рідня віддала. Куди ти витрачаєш решту?

Я ледве стримувала сльози, коли спробувала пояснити йому, що підгузки йдуть дуже швидко, що навіть найпростіша суміш коштує великих грошей, що я вже не кажу про те, що мені потрібно хоча б купити собі елементарну річ чи засоби гігієни.

— Денисе, ти розумієш, що Сашко вже виріс із зимового комбінезона? Потрібен новий. Скільки це коштує, ти бачив?

— Тисячу гривень, — перебиває він мене. — Це не так багато. Ти можеш взяти з тих грошей, що я тобі даю. Я ж тобі їх даю.

— Але ж я їх віддаю на підгузки! Тисяча гривень — це половина всього, що в нас є на місяць! А ще ти хочеш, щоб я сама собі щось купила. А як щодо твого внеску? Пйятнадцять тисяч лежать у мами, вона ними користується, а ми з твоїм сином зводимо кінці з кінцями.

— Гроші лежать не просто так, — обурено відповідав він, встаючи з дивана. — Мама їх відкладає на перший внесок за нашу квартиру. Вона досвідчена, вона знає, як правильно розпоряджатися фінансами. Це її допомога нам. Ти повинна цінувати це, а не влаштовувати скандали на порожньому місці.

Я спробувала поговорити з Марією Іванівною. Це була моя найбільша помилка.

— Маріє Іванівно, я розумію, що ви допомагаєте нам, але Сашкові потрібно багато. Підгузки, пюре, одяг… Може, ви могли б віддавати нам хоча б чотири тисячі з Денисової зарплати, а не дві? Нам цього реально не вистачає.

Вона навіть не підняла на мене погляду, продовжуючи щось вишивати.

— Соломіє, доню, ти ж розумієш, ми тут усі разом живемо. Ми їмо одні й ті ж продукти, користуємося однією водою і світлом. Скільки б ви платили за оренду і комуналку в місті? Тисяч п’ятнадцять! А Денис віддає мені стільки ж. І я їх не витрачаю, я їх відкладаю. Для вас же! А щодо одягу, то я поговорю з сусідкою, у неї онук трохи старший. Віддасть щось, навіщо витрачати цінні гроші? А пюре можеш і сама робити, купи картоплі й гарбуза, це ж дешево. Нащо купувати в баночках ту хімію?

Вона завжди знайшла спосіб, щоб я відчула свою провину за те, що я прошу. Здавалося, що моя дитина — це якась непотрібна стаття витрат, а її син — це лише банкомат, яким вона керує. Якось мені довелося купити Сашкові нові черевички, бо старі стали йому малі, а на вулиці вже похолодало. Черевики коштували дорого, тисячу двісті гривень. Я витратила всі свої залишки й залишок дитячих грошей, залишившись майже без копійки.

Коли Марія Іванівна побачила нові черевички, вона влаштувала справжній допит.

— Соломіє, ти купила ці черевички? — запитала вона різким голосом.

— Так, Маріє Іванівно. Вони теплі, вже пора.

— За скільки?

— Тисяча двісті.

— Тисяча двісті! Ти витрачаєш гроші, які можна було відкласти на ремонт у нашій майбутній квартирі! Це просто безвідповідальність! Денис працює, старається, а ти не цінуєш цього! Ти ж знаєш, що ці гроші повинні бути у мене!

— Але ж дитині треба ходити! — спробувала виправдатися я.

— Треба, так, але треба було пошукати на розпродажі чи попросити в когось. Я не розумію такої недбалості! Денис, ти бачиш, що вона робить?

І тоді Денис, мій чоловік, мій захисник, ставав на бік матері. Завжди.

— Соломіє, ти могла б і почекати. Нам важливіше мати житло, ніж щомісяця купувати нові речі, — говорив він, навіть не поцікавившись, чи дійсно дитині потрібні ці черевики.

Ця постійна підзвітність, ці розмови про кожну гривню, ці погляди Марії Іванівни, сповнені презирства до моїх витрат, змушують мене почуватися просто прислугою, що живе на її території, і ще й винною в цьому. Я почала таємно продавати свої старі речі через інтернет, щоб мати хоч якісь особисті кошти, які не контролюватимуться. Навіть на каву з подругою мені доводиться збирати копійки, щоб Денис і його мама не дорікнули мені за марнотратство.

Якось я не витримала і спробувала поговорити з Денисом серйозно, коли Марії Іванівни не було вдома.

— Денисе, ми так більше не можемо. Ми ж родина. Ти — батько нашому сину. Ми повинні мати свої власні фінанси, свій власний простір.

Він сидів, дивився футбол і ледь відволікся.

— Що ти знову починаєш, Соломіє?

— Я не починаю, я намагаюся врятувати наш шлюб! Ти віддаєш матері майже всю свою зарплату, а ми з Сашком ледве виживаємо. Ти бачив, як я одягнена? У мене немає навіть пристойної сукні, щоб вийти на люди!

— А ти сидиш вдома, навіщо тобі сукні?

— Я відчуваю себе ніким. Я відчуваю, що ти цінуєш думку і гроші матері більше, ніж потреби свого сина і своєї дружини!

— Це не так, — він підвищив голос, що завжди бувало, коли його мати була поруч, але й зараз це відбувалося. — Я дбаю про наше майбутнє! Мама нам допомагає!

— Допомагає? Вона контролює кожен наш крок, контролює твої гроші! Ти тридцятирічний чоловік, але досі не можеш сам розпоряджатися своєю зарплатою!

— Вона просто хоче нам добра! Ти не розумієш, як важко їй було нас виховувати!

— А мені не важко виховувати твого сина в цих умовах? Коли я не можу купити йому новий підручник, бо кожна копійка на рахунку у Марії Іванівни?

— Досить! Я втомився від твоїх претензій. Якщо тобі щось треба, візьми з тих грошей, що я тобі даю. Не вистачає? Візьми з дитячих. Але не чіпай мамині заощадження.

Він знову повернувся до телевізора, поставивши крапку в нашій розмові. Для нього ця ситуація нормальна, комфортна і не вимагає змін. Усі його друзі, як він каже, живуть із батьками. А те, що його мати використовує фінансовий контроль, щоб тримати його біля себе, він не бачить. Вона не відпускає його ні на крок. Навіть коли він у нас у кімнаті, вона знайде причину покликати його до себе — то лампочка перегоріла, то інтернет треба налаштувати, хоча це може почекати. Якось він затримався з друзями, хоча вона дозволила, то вона телефонувала йому щопівгодини, доки він не повернувся додому.

Я дивлюся на Сашка, який швидко росте, і моє серце стискається. Я хочу дати йому більше, забезпечити йому нормальне дитинство, де його потреби не будуть приводом для сварки. Я втомилася жити в цій атмосфері постійного напруження і фінансової залежності, де я відчуваю себе гірше, ніж найманий працівник. Я втомилася бути ніким у власному домі, бути людиною, якій щомісяця видають дві тисячі гривень на виживання, тоді як пйятнадцять тисяч зникають у шухляді свекрухи під гаслом турботи про наше майбутнє.

Я знаю, що мені потрібно щось змінювати. Але як? Як переконати чоловіка, який тридцять років прожив під диктатом матері? Як вирватися з цього кола, коли ти майже без грошей, без роботи, з маленькою дитиною на руках? Я боюся, що якщо я поставлю питання руба — або ми знімаємо квартиру, або я йду, — він вибере матір. І тоді я залишуся зовсім сама, але хоча б із гордістю і без необхідності виправдовуватися за кожну покупку. Я на роздоріжжі, і мій страх перед невідомим майбутнім паралізує мене.

Я подивилася на Марію Іванівну, яка цього вечора сиділа у вітальні і вголос розповідала Денису, скільки вона вже відклала на їхній спільний рахунок. А потім вона додала:

— Я така рада, що ти виріс таким відповідальним сином, Денисе. Ти розумієш, що сім’я — це найголовніше.

Я пройшла повз, несучи сплячого Сашка до кімнати, і подумала: чи розуміє він, що сім’я — це також і ми, я і його син, а не лише він і його мати?

Що мені робити в цій ситуації? Як змусити чоловіка побачити, що його фінансова залежність від матері руйнує нашу сім’ю? Чи варто мені ризикнути і піти, щоб знайти своє власне щастя і спокій?

Друзі, чи траплялися з вами подібні ситуації? Як ви змогли вирішити конфлікт з фінансами у відносинах? Чи зможе моя історія мати щасливий кінець? Будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб цю історію побачило якомога більше людей, і обов’язково напишіть свій коментар, мені це дуже важливо.