— Нам потрібен окремий вхід, мамо. Ми тут як квартиранти, а не господарі — сказав мені Антон. У той момент я зрозуміла, що мій великий будинок став для мене самої найтіснішою пасткою

Настала осінь. Для Олени Іванівни вона завжди була особливим часом. Це була пора, коли після літньої метушні вся родина збиралася разом, готуючись до довгих зимових вечорів. Жінка жила у великому двоповерховому будинку на околиці міста, який вони з чоловіком будували все життя. Після того, як не стало її коханого Петра, будинок став для Олени Іванівни не просто стінами, а мовчазним свідком їхньої історії.

Одного вересневого дня, коли сонце ще лагідно гріло, а листя тільки починало вбиратися в золоті шати, до неї несподівано приїхав син Антон. Він був її єдиною дитиною, її світлом і гордістю. З ним приїхала і його дружина Катерина, та їхні двоє дітей – маленька Софійка і школяр Тарасик.

— Мамо, візьміть нас до себе на деякий час — голос Антона звучав втомлено, а в очах була незвична тривога.

— Наша квартира потребує термінового ремонту, там прорвало трубу — Катерина швидко пояснила причину, поки чоловік допомагав їй вивантажувати валізи з машини.

Олена Іванівна, звичайно ж, радо погодилася. Для неї це була чудова нагода побути з онуками, яких вона так рідко бачила. Вона віддала їм увесь другий поверх – три просторі кімнати і окрему ванну.

— Радійте, діти — промовила вона, показуючи Катерині, де що лежить.

— Це ж ваш дім тепер, почувайтеся як вдома.

Катерина посміхнулася, але посмішка ця була якоюсь холодною. Вона завжди була стриманою жінкою, трималася відчужено. Але зараз, здавалося, у її поведінці з’явилося щось нове, щось насторожуюче.

Перші тижні минули досить спокійно, хоча Олена Іванівна швидко помітила, як змінився її син. Антон став мовчазним, уникав розмов наодинці, а будь-яке її запитання про ремонт у їхній квартирі чи про його роботу він зводив нанівець якимось дивним жартом.

Справжні зміни почалися, коли Катерина повністю освоїлася в будинку. Вона почала з того, що переставила меблі на другому поверсі без узгодження, але це була лише дрібниця. Згодом її дії стали більш сміливими і, як відчувала Олена Іванівна, спрямованими безпосередньо проти неї.

Якось вранці Олена Іванівна зайшла на кухню, де Катерина готувала сніданок для дітей.

— Катрусю, ти б могла сьогодні прибрати в коридорі, там пил вже зібрався — обережно попросила свекруха

Катерина різко обернулася.

— Чому я? — її очі блиснули недобрим вогнем

— У цьому домі ви маєте більше часу, ніж я. Ви й прибирайте. Я працюю, Антон працює. Ми вас тут утримуємо, поки наш дім ремонтується. А ви просто насолоджуєтеся життям.

Ці слова боляче поділи на Олену Іванівну. Вона, котра все життя допомагала синові, котра віддала йому найкращі роки, раптом виявилася утриманкою у власному домі.

— Але ж це мій дім, Катрусю — ледь чутно прошепотіла Олена Іванівна

— Так, був ваш — Катерина зверхньо посміхнулася

— Але зараз тут живуть ваші онуки, і ви маєте їх підтримувати, а не командувати дорослими людьми.

З того дня Катерина почала відкрито демонструвати свою владу. Вона запровадила нові правила. Заборонила онукам відвідувати кімнату бабусі, називаючи її стару кімнату — музеєм. Софійка і Тарасик, які раніше із задоволенням слухали бабусині казки, тепер уникали її погляду.

Одного вечора, коли вся родина зібралася за столом, Катерина почала розмову, яка остаточно розколола сім’ю.

— Антоне, ти знаєш, я розмовляла з нашим адвокатом — вона подивилася на чоловіка, а потім перевела погляд на Олену Іванівну

— Він сказав, що можна оформити заповіт на дітей, щоб будинок точно залишився в родині. Інакше, якщо з вами щось трапиться, тут почнуться проблеми з оформленням. А нам же ще ремонт закінчувати.

Антон не підняв погляду. Він мовчки їв, ніби не помічаючи, що відбувається.

— Але ж я вже зробила заповіт на Антона — відповіла Олена Іванівна, її голос тремтів.

— А він потім, може, і не захоче дітям залишати. Або, не приведи Господи, знайде собі іншу — Катерина говорила це з такою легкістю, ніби обговорювала погоду.

— Мамо, може, Катя і права — Антон нарешті заговорив.

— Це для нашого ж блага. Для дітей.

У цей момент Олена Іванівна відчула, як її серце стискається від болю. Вона зрозуміла, що Катерина не просто зайняла її будинок, вона налаштувала її власного сина проти неї.

Згодом Катерина почала переконувати Антона, що другий поверх, де вони живуть, потребує повної ізоляції від першого.

— Ми не можемо постійно залежати від графіку мами — говорила вона чоловікові, так, щоб Олена Іванівна чула

— Нам потрібен окремий вхід, окрема кухня. Ми ж тут як квартиранти, а не господарі.

Через кілька тижнів найняті Антоном робітники почали зводити фанерну стіну біля сходів, що вели на другий поверх. Олена Іванівна спостерігала за цим із важким серцем. Це була не просто стіна, це був кордон, який відрізав її від сина і онуків.

Коли роботи було завершено, Катерина особисто прийшла до Олени Іванівни.

— Олено Іванівно, ми тепер живемо повністю окремо — в її очах не було жодної поваги, лише тріумф.

— Нам не потрібні ваші послуги. І, до речі, ми купили новий холодильник на другий поверх. Ваш старий займає багато місця. Тому ми переставимо його в комірку. А вам тут буде стояти невеличкий, лише для ваших продуктів. Так буде краще для всіх, не буде плутанини —

Олена Іванівна подивилася на неї.

— Катрусю, що ж ти робиш? Ти ж руйнуєш нашу сім’ю.

— Ні, я створюю нашу сім’ю, окремо від вас — холодно відповіла невістка і пішла на свій уже повністю відокремлений другий поверх.

Олена Іванівна залишилася сама. У великому, але тепер чужому будинку. Антон майже не спускався вниз. Онуки, яких вона так любила, тепер проходили повз, ніби її не існувало. Вона готувала собі прості обіди, сиділа у своїй кімнаті і згадувала минулі, теплі часи. Їй доводилося щоразу просити Антона дати їй трохи грошей на комунальні послуги, хоча до ремонту в їхній квартирі вона завжди мала власні кошти. Тепер її пенсія йшла на потреби родини, а вона не могла навіть вільно користуватися власним холодильником.

Одного разу вона знайшла у своєму поштовому ящику лист від адвоката. У ньому йшлося про переоформлення заповіту на онуків, як цього вимагала Катерина, з детальною вказівкою, що Олені Іванівні залишається право довічного проживання лише на першому поверсі. Вона зрозуміла, що її син був повністю під впливом дружини.

Олена Іванівна тримала цей лист у руках і відчувала нестерпний біль. Вона втратила не просто свій дім. Вона втратила сина. Вона втратила свою сім’ю.

Вона довго думала, що їй робити. Звернутися до суду? Але це означало б повністю зруйнувати стосунки із сином, навіть ті, що лишилися. Вона вирішила поговорити з Антоном востаннє, але вже не про дім, а про їхні стосунки.

Коли вона піднялася на другий поверх, Антон сидів у вітальні, дивився телевізор. Катерини не було.

— Антоне, синку — почала вона

— Я знаю, що Катя… що вона керує всім. Але я твоя мати. Ти забув, що ми пережили разом?

Антон вимкнув телевізор.

— Мамо, не починайте знову — його голос був втомленим, без емоцій.

— Катя дбає про майбутнє наших дітей. Це її право. І я її підтримую. А ви… ви просто не хочете зрозуміти, що часи змінилися. Всі мають жити своїм життям.

— Але ж ти живеш моїм життям, синку. У моєму домі.

— Нашому, мамо. Це тепер наш дім. І ми тут встановлюємо правила. А якщо вам не подобається, ви завжди можете знайти собі інше місце. Наприклад, поїхати до тітки Наді, вона ж вас завжди запрошувала.

Олена Іванівна мовчки повернулася і спустилася на перший поверх. Вона зрозуміла, що її боротьба закінчилася. Вона стала бранкою у власній оселі.

Якою може бути кінцівка цієї історії? Чи варто Олені Іванівні змиритися зі своєю долею, чи вона має боротися за свій дім, навіть якщо це призведе до повного розриву стосунків із сином?

Напишіть свою думку в коментарях. Для мене і для інших читачів дуже важливо дізнатися вашу позицію.

Не забудьте поставити вподобайку, якщо історія вас зачепила.