Нам з подругою Стефою по 27 було. У мене чоловік у відрядження поїхав, вона зі своїм чоловіком тільки-тільки розлучилася. Зрозуміло, їй не солодко: ні сім’ї, ні дітей, ні майбутнього. Подивилася на Стефу і вирішила з дому витягти. Купили по гамбургеру і каві, сидимо на лавці в парку, розмовляємо.
У якийсь момент вона як заплаче! Мовляв, «немає мені життя, нікому я не потрібна».
Обняла я її, втішаю, реву теж. І тут дивлюся, якесь мелькання за її спиною. Підняла погляд, а там пацан якийсь років шести безпритульного вигляду Стефин гамбургер з лавки тягне!
Я як закричу: «Стій! Швидко поклав на місце!»
Хлопець до кущів, але я його в три стрибки наздогнала і за комір схопила. Таке зло мене розібрало – подруга реве, а цей ще хотів її обікрасти! У повітря підняла, трушу і кричу: «Веди мене, ледацюго, додому, все про тебе батькам розповім!».
Подруга мене заспокоює, а я ні в яку – підемо і все. Пацан знітився і поплентався. Я його тримаю за комір, крокую, Стефа заплакана ззаду тягнеться. З-за рогу вивернули, тут злодюжка пальцем тицяє, каже: «Прийшли»… і ми зі Стефою на всю вулицю ойкаємо. Палець хлопця впирається чітко в підвальне віконце якогось покинутого будинку, а в ньому – замурзане обличчя дитини років двох-трьох видно. Побачивши пацана, дівчинка розпливається в усмішці і тонким голосочком тягне: «Сяся, мій Сяся прийшов!».
Від несподіванки я відпустила злодюжку, він тут же як заєць кинувся до віконця, простягнув гамбургер малій, а та, як голодне кошеня, моментально вп’ялася зубками в ту надкушену булку…
Виявилося, наш злодюжка Сашко вже кілька тижнів разом з сестричкою Оксанкою жив в підвалі. Батька посадили, мати непутяще кудись заподілася, закривши на замок кімнату у комуналці, де вони жили.
Хлопчисько намагався проситися до сусідів, але ті не схотіли ділитися з діточками дахом і їжею. А люди пристойного вигляду просто проганяли дітлахів з очей геть. Ось і знайшов Сашко притулок в підвалі. Здобував їжу, як умів – підбирав недоїдки, іноді крав. І все краще ніс сестрі – вона ж маленька.
Як же мені було погано і соромно! А подруга моя якось несподівано повеселішала, почала розмовляти з маленькою, а потім потягла їх до себе. Кілька місяців ми шукали матусю Оксанки і Сашка, потім довелося заплатити їй неабияку суму за відмову від дітей. Після цього вони остаточно стали Стефиними.
А ще через рік подруга вийшла заміж. І у дітлахів з’явився батько. А потім братик Іванко. Зараз Сашко і Оксанка вже майже дорослі. Хлопчисько – військовий, як тато, дівчинка – закінчує університет за спеціальністю дизайнер. А Стефа каже, що вона найщасливіша мати в світі. І життя у неї склалася. Ось так буває. А дуже рада за подругу і вдячна долі, що ми в той далекий день вийшли зі Стефою на прогулянку.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
