fbpx
життєві історії
– Нам же цього ні на цьому, ні на тому світові не пробачать… – шепотів похресниці Петро, а у відповідь від Віри почув: – Не знаю, що там на тому світі чекає, ніхто з-відтіля не повертався і не розказував мені, як воно там… А цей мені без тебе не потрібний… Параска, що випадково підково почула розмову тих двох – доньки і кума – у сінях, ухопилася обома руками за голову.

Петро похрестив Віру у 16 років, покликав його у куми трохи старший од нього 20-річний Василь, з яким жили по-сусідству і товаришували майже змалечку. Батьки Петрові на стали на супротив, тож з’явилася у хлопця хрещена донечка – рожеві щічки, карі оченята, русяве хвилясте волосся.

Виросла Віра ладною і гарненькою, але тихою і спокійною. На гульки вечірні, як подружки, не летіла, любила, як і мама, книжки у вільний час, а так-то допомагала батькам у господарстві, братів близнят малих няньчила, вчилася.

Петро поїхав у 25 на заробітки до Польщі і привіз собі звідтіль дружину, дочку українських емігрантів, що осіли на чужій землі, Софію. І наче й складалося їх подружнє життя добре, та після народження сина Тарасика щось змінилося.

Софія стомлювалася, зрозуміло, з маленькою дитиною, хоч Петрова мати-вдова і допомагала, як могла, але у самої робота і господарство, тож часу багато не мала, а головне – зблизитися з невісткою не вийшло: по-перше, злегка гонориста Софія і трималася зверхньо, а головне дружина сина, яка на крилах любові прилетіла до поліського села, як роздивилася навкруг і побачила буденність, засумувала за батьківською оселею.

Вперше Софія попросилася додому, до батьків, коли малому півроку виповнилося. Петро відвіз, лишив там на місяць.

Так і почалося: кілька тижнів дружина з сином з ним в селі, а потім знову до неньки-тата проситься на місяць-два. Петрові спочатку таке їздове життя не подобалося, але потім зрозумів, що краще так, ніж сварки. Раз їй там добре, то що ж. А час покаже, як воно далі буде. Сина Петро дуже любив, тож про розлучення не хотів і думати. Принаймні, поки що. Друзі й сусіди щось казали спочатку, дивувалися такому сімейному укладу, та скоро звикли і змовкли. Благо, кордон не далеко, машина своя. Що там до того Юзефова…

Звісно, Петро розумів, що родина в них не справжня, що помилився, що дружини гарної з Софії не вийшло, але ні про що не шкодував, бо мав від неї Тарасика.

Десь через пару років такого життя вскочив Петро вперше «у гречку» з однією молодицею, заміжньою, але також недощасливою у шлюбі. Іноді дозволяв для розради собі такі пригоди, але не надто вони його й надихали-влаштовували: хотілося чогось… чогось справжнього… такого, щоб… він і сам не розумів, чого, але не того, що мав з дружиною і з випадковими коханками…

Одного разу, як повернувся від посиденьок у кума, де випили по чарчині, але без перебору, наснилася йому 16-річна похресниця Вірунька. Навіть не вона сама, а її величезні проникливо-карі оченята-очища. Так пронизливо дивилися на нього… І Петро згадав, що вчора так і дивилися-позиркували вони на нього, не так, як на хрещеного батька, чоловік відчуває, як на нього дивить жінка… Злякався. Свого сну, відчуттів, які він викликав… Матюкнувся на себе, пішов з таким завзяттям домашні справи робити, з такою охотою, якої давно в собі не мав. А потім ще матері пішов допомогти по-господарству, хоч і неділя була. Втікав від неприпустимо-неможливих думок, навіяних сном…

Втікала від них і Віра. Не перший вже рік втікала, десь відтоді, як їй 15 виповнилося.

Тому і не цікаві їй були хлопчаки-однолітки, посиденьки вечірні з молоддю.

Вчилася, допомагала батькам, гралася з братами, товаришувала з подругами.

І – кохала тихо.

…Того дня батько попросив її віднести Петру якийсь інструмент.

Віра пішла. На ватних ногах. Мала 17 років, закінчувала останній клас школи.

Повернулася додому через дві години.

Іншою. Дорослою. Вуста горіли. В середині калаталося все.

Страх, щастя, відчуття нереальності – все змішалося в кольоровий тугий клубок-букет…

Петро сам опинився у тому самому, що й Віра, клубку-букеті. Сидів, дивився у вікно і не знав, як жити далі.
Що вони наробили?.. Її очі, тепло, що випромінювало все її єство… Її руки, що потяглися до нього… Слова:
“Я доросла і я вас люблю, мій хрещений батьку…”

Як він міг не зупинитися?!.

Не зупинився.

Минуло кілька місяців їх фатальних відносин. Палкі зустрічі у потаємних схованках, Петра вдома, коли Софія у батьків. Нечасті, але вони без них вжене могли.

Петро підтягнувся, став молодше виглядати, очі запалали вогниками жаги до життя.

Але в той же час не залишала думка, що це їм не зійде, ні перед небом, ні перед людьми…

Став рідше до кумів ходити – важко було Василю і Парасці в очі дивитися.

Та іноді все ж доводилося, щоб підозри не викликати.

Але шило в мішку, як кажуть…

Наступного дня після Віриного випускного запросили його куми повечеряти за закінчення донькою школи.
За кілька днів перед цим Петро з Вірою спробував поговорити про те, що тепер вона має думати про подальше своє навчання, про життя, яке її чекає, що повинна забути його. Але розмова скінчилася тим, що й завжди: гарячими обіймами…

І ось тепер Петро вийшов у сіни, щоб вже йти від кумів додому, А Віра вибігла за ним під якимось приводом.

Через кілька хвилин підійшла Параска, в душі якої давно щось ворушилося тривожне, теж до дверей у сіни.

– Нам же цього ні на цьому, ні на тому світові не пробачать… – шепотів похресниці Петро, а у відповідь від Віри почув:

– Не знаю, що там на тому світі чекає, ніхто з-відтіля не повертався і не розказував мені, як воно там… А цей мені без тебе не потрібний…

Параска, що випадково почула розмову тих двох – доньки і кума – у сінях, ухопилася обома руками за голову.

Та стрималася. Зайшла, біла, як стіна, назад до кімнати.

Наступного дня взяла пляшку самограю і пішла до кума.

Важкою була та розмова, навіть горілка мало допомогла…

Софію з Польщі вже навіть не привозив. Поїхав сам до них, сказав, що подає на розлучення. Пояснив, що таке «родинне життя» його більше не влаштовує.

Розлучення відбулося тихо і за згодою. Перевіз речі дружини і сина, домовилися, що при будь якій нагоді з Тарасом спілкуватиметься, допомагатиме. На тому і зійшлися. Для обох то було полегшення.

В селі Петро продав за півроку дві хати, свою і матері, купив гарну садибу в райцентрі. Влаштувався на базу водієм і таксистом підробляв.

Зробив чесну спробу втечі, таку, про яку домовилися вони з Параскою.

Віра в перший рік після школи нікуди не вступила. Вперлася: не хочу і все.

Схудла, змарніла, очища погасли.

Параска нічого не питала, сподівалася-молилася, що пройде час – і минеться в доньки хвороба.

Не минала.

Параска до церкви бігала щонеділі, а Віра гасла, жовтіла. У розпачі, Параска пішла таки до їх сільської, вже старезної баби-шептухи Килини. Вивалила їй все, як на духу, виплакалася.

Баба, стара і мудра, як світ, погладила її по голові:

– Відпусти її, голубонько. Не житиме вона без нього. Людські язики – то дурня, що вони тобі? А вона твоя дитина.

…Параска сама відвезла Віру до Петра.

П’ять років минуло, живуть вони в райцентрі, підростає в них Богданчик, Віра заочно вчиться.

Василь досі не спілкується з донькою, внука і кума бачити не хоче. Але Парасці провідувати інколи «опальну» рідню не забороняє, слухає розповіді Парасчині про хлопчика.

Важко ще досі всім.

Та в Петра і Віри сяють очі.

Автор – Альона Мірошниченко.

Читайте також: БАБА ЛИШЕ ГЛЯНУЛА ПОХМУРО НА ПОЧОРНІЛУ ДІВЧИНУ. НЕ ВІДМОВЛЯЛА, БО ЗВИКЛА ВИКОНУВАТИ ЗАБАГАНКИ ВІДВІДУВАЧІВ. І ДАВНО НАВЧИЛАСЯ НЕ БРАТИ НА СЕБЕ ЇХ ГРІХИ, ПРОСТО ВИКОНУВАЛА НА СОВІСТЬ СВОЄ ЗЕМНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ. АЛЕ ЧОГОСЬ ЗА КИЛЮ ЩОСЬ СТИСЛОСЯ В ЇЇ ГРУДЯХ, БО ПОБАЧИЛА СВОЇМ ВНУТРІШНІМ ЗОРОМ, ЩО НАМІР, З ЯКИМ ПРИЙШЛА ЖІНКА – ФАТАЛЬНИЙ ДЛЯ НЕЇ.

Фото ілюстративне.

Related Post

facebook