Нас трьох тато виховував сам: мене, сестру і брата. Бабуся теж у міру можливостей допомагала зі своєї пенсії. Жили ми в маминій квартирі.
Коли мені було 17 років, не стало бабусі, і вона за заповітом залишила мені квартиру, а батько думав, що квартира буде його. І він поставив умову – або я пишу відмовну на його ім’я, або щоб пішла з дому. Я подумала, що якщо зараз віддам квартиру, то де я буду жити з майбутньою сім’єю? Я пішла, в чому була.
Мені не було, що їсти. Потім жила на дачі у свекрухи, працювала там з ранку до ночі, потім знайшла роботу в кондитерській. Тато зі мною навіть не вітався. Мене підтримували, як могли, сестра з братом.
Через 3 роки тато сам прийшов миритися. Як виявилося, потім сестра подала в суд на його виселення з квартири і йому потрібна була моя допомога, бо брат був ще неповнолітній на той момент. Я допомогла йому в суді. Сестра програла. Потім було ще кілька таких судів. У підсумку я його забрала до себе.
Через якийсь час батько знайшов жінку, зійшовся з нею жити. Він нам ніяк не допомагає, навіть онукам подарунки ніколи не дарує і всім каже, що я йому винна квартиру. Але коли його періодично виганяє та жінка, він живе у мене. Я мовчки приймаю, а самій прикро. Я ж нічого поганого йому не зробила і не просила бабусю залишати квартиру мені. Це було її рішення.
Я не знаю, як пробачити його. Коли намагаюся з ним поговорити, він робить вигляд, що не чує або змінює тему. Я знаю, що в старості він буде жити з нами і не хочу цього. Зараз мені 35 років, і як бути далі, я не знаю.
Соромно сказати, але я не хочу доглядати у старості свого батька і не відчуваю за це провини.
Автор: Анастасія
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
