Я виросла в багатодітній сім’ї і не можу сказати, що це була велика та дружня сім’я. Нас у сім’ї п’ятеро і я найстарша, може тому у мене склалося таке враження. Принаймні, справжнього дитинства в мене не було.

Коли після мене народилася сестра, мені вже було п’ять років. Часто сусідські дівчатка приходили до мене, щоб погратия разом, але мама завжди говорила, що я зайнята і наглядатиму за сестрою.

З того часу так і повелося, тим більше, що народилися й інші діти, майже один за одним. Мама не встигала сама скрізь, а батько був щодня на роботі. І мені доводилося, як найстаршій, їй допомагати.

У нашому селі мешкала і моя бабуся, мамина мама, яка до нас рідко приходила. З мамою вони постійно сперечалися через те, що бабуся була проти того, що мама народжувала, як вона говорила, стільки дітей. Звичайно, якби у них були нормальні стосунки, то з бабусиною допомогою було б набагато легше.

Іноді я брала молодших дітей, і, щоб хоч трохи відпочити і піти на річку з подружками, йшла до бабусі. Вона завжди мені допомагала і відпускала погуляти, а коли я поверталася, то ще й годувала нас чимось смачненьким.

З дитинства в мене залишився приємний спогад про бабусиний будинок і великий алое на підвіконні, листям якого вона обробляла наші обдерті коліна.

Поки ми були малі, мама не встигала з нами спілкуватися або розповісти казку на ніч. А коли ми вже підросли, і народилася наймолодша сестра, то їй уже приділялося набагато більше батьківської уваги та ласки.

Улянці все було дозволено, і вона могла нам і не допомагати, бо весь час вважалася маленькою. Коли я вже вийшла заміж і поїхала жити до свекрухи, то відчула, що таке справжня сім’я. Мама приїжджала до мене лише раз і то, коли в мене народився син.

Зате коли вийшла заміж наша молодша сестра Улянка, вся допомога батьків була спрямована тільки їй. І гроші, і дитину забрати на місяць, щоб вона відпочила, поїхала з чоловіком на море чи в Карпати, замість того, щоб допомогти на городі.

У моїх решти братів і сестер склалося враження, що батьки по-справжньому побачили лише молодшу дитину, почали турбуватися про неї. А коли ми росли, вони були настільки зайняті, що було не до нас. Тоді постає питання, навіщо стільки дітей у сім’ї, якщо на них немає ні сил, ні часу?

А тепер ще цікавіше: батьки на Харківщині, забрати їх, крім Уляни, їх до себе ніхто не може, бо житлова площа не дозволяє. Уляна ж з чоловіком у великому заміському будинку мешкають. Але Уля з дитиною сидить вже 8 місяців в Нідерландах, і навіть далеко не щодня дзвонить батькам, не кажучи вже про якусь фінансову допомогу. Ось така “вдячність”.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.