Наш єдиний син, Роман, давно виріс, але фінансово досі сидів у нас на шиї, і я бачила, як Петро від цього згасає. У його кімнаті висіли дизайнерські речі, куплені на нашу пенсію, і це переповнило чашу мого терпіння.

Сім’я Ярмоленків завжди була зразком працьовитості та поміркованості. Петро та Ганна власними силами, крок за кроком, побудували міцне фінансове становище: невеликий, але успішний магазинчик господарчих товарів, затишний дім, виплеканий сад. Усе це вони робили для свого єдиного сина, Романа.

Роман був пізньою і довгоочікуваною дитиною. Батьки не те, що любили, вони обожнювали його. Ганна завжди казала, що в неї один син, і він має отримати все найкраще. Звісно, це призвело до того, що Роман зростав, не знаючи відмови. Його навчання в університеті, який обрали батьки, було оплачено, кишенькові гроші завжди були в надлишку. Петро тихенько сподівався, що коли Роман виросте, він стане опорою і продовжить сімейну справу.

Але Роман виріс. І ось йому вже двадцять п’ять. Диплом отриманий, але за фахом він не пропрацював і дня. Влаштувався “менеджером” у фірму свого університетського товариша. Робота, якщо чесно, була фікцією – ніякої відповідальності, графік вільний. Роман отримував мізерну зарплатню, яка зникала ще до того, як він встигав донести її додому. Не те, щоб він мав намір її туди доносити.

Проблема не в тому, що він не працював. Проблема в тому, на що зникали гроші. Роман не вмів бути сам. Його життя перетворилося на нескінченний парад нових знайомств. Він постійно змінював дівчат, кожну з яких називав “тією єдиною”, поки не з’являлася наступна. І кожна нова пасія вимагала інвестицій: ресторани, поїздки, дорогі подарунки, квіти, сучасні гаджети.

Одного вечора, коли Петро сидів і переглядав щомісячні рахунки, до нього підійшла Ганна. Її обличчя було втомленим і засмученим.

— Петре, ти бачив, скільки ми витратили цього місяця на Ромчика?

— Бачив, Ганнусю, бачив. Знову його автівка потребувала ремонту, і він просив на нові підручники. Казав, що тепер це обов’язково для роботи

— Петре, досить. Я знаю, що автівка була в порядку, він просто купив нові диски, бо його Настя сказала, що старі “немодні”. А підручники – це дорогий парфум для тієї ж Насті. Вона молодша за нього на п’ять років, і він її цілком утримує

Петро насупився. Він не хотів визнавати очевидного, але Ганна була права. Вони, люди, які звикли економити на собі, годували свого двадцятип’ятирічного сина та його безтурботних подружок.

— Я сьогодні з ним говорив. Він виправдовується, що це “важливі інвестиції” в його майбутні стосунки. Що жінку треба завойовувати

— А що, свої гроші йому для цього не підходять? Чому він навіть свій одяг перестав купувати? Я вже мовчу про комуналку чи продукти. Він приходить додому тільки поспати, поїсти і попросити ще. Наша сімейна справа занепадає, бо ми з тобою працюємо, щоб оплачувати життя Романа

Наступного ранку Петро вирішив поставити крапку. Він дочекався, поки Роман спуститься на кухню, і сів навпроти.

— Романе, нам треба поговорити. Сідай

— Тату, я поспішаю, в мене важлива зустріч з потенційними партнерами.

— Сядь.

Роман, здивований таким тоном, нарешті сів. Він виглядав, як завжди, ідеально: нова сорочка, дорогий годинник, легка посмішка переможця.

— Я перевірив твої рахунки і наші. Ти не просто не допомагаєш нам, ти нас виснажуєш. Твоя зарплатня покриває хіба що твої особисті дрібні витрати, але всі твої великі “інвестиції”, як ти це називаєш, оплачуємо ми. Ми не банк, сину, і ти не дитина.

Роман скривився.

— Тату, ну що ти починаєш? Я ж займаюся важливими справами. Я налагоджую контакти, я маю виглядати презентабельно, щоб пробитися в житті.

— Ти маєш працювати, Романе. Ти живеш у нашому домі, їси нашу їжу, користуєшся нашим теплом. Твій вік давно перейшов ту межу, коли ти міг би просто просити.

— Це ти з мамою самі хотіли, щоб я тут жив. У мене все одно більшість часу проходить поза домом. Тим більше, я не збираюся вести тебе до магазину і розповідати, що я купую своїм дівчатам. Я ж чоловік.

— Чоловік сам заробляє собі на життя. Ми більше не дамо тобі грошей. Твоя зарплата – це твій бюджет. Хочеш зустрічатися з Настею, купувати їй сукні? Прекрасно. Заробляй. Якщо ти не почнеш фінансувати своє життя сам, тобі доведеться знайти інше місце для проживання.

Ці слова викликали в Романа таку бурю емоцій, що він аж підскочив.

— Ви що, хочете мене на вулицю вигнати? Я ж ваш син! Це неприпустимо!

— Це відповідальність, Романе. Ми дамо тобі два тижні. Або ти демонструєш нам, що знайшов реальну, гідну роботу, і починаєш сплачувати символічну частину за комуналку, або шукай іншу квартиру. І, звісно, жодних більше прохань на “ремонт авто”

Роман грюкнув дверима і поїхав. Ганна, яка чула всю розмову, зайшла на кухню. Вона була бліда, але рішуча.

— Ти все правильно зробив, Петре. Але боюся, це тільки початок. Він не звик до відмови.

Наступні два тижні перетворилися на щось чорне. Роман не знайшов роботи. Він просто ігнорував батьків, сидів у своїй кімнаті, постійно говорив телефоном. Його “пошук” зводився до того, що він час від часу просиджував у кафе, користуючись їхнім інтернетом, та скаржився друзям на “несправедливість” батьків. Він припинив вітатися і, здавалося, накопичував образу.

Через тиждень до нього приїхала Настя. Молода, ефектна, вона зайшла до будинку, як до готелю. Побачила Ганну і лише кивнула.

— Романа нема вдома, дівчинко. Він на роботі.

— О, він казав, що він вдома. Мені треба забрати мою сукню, яку він мені купив, а то вона тут у шафі висіла.

Ганна застигла. Вона зайшла до кімнати сина, де на видному місці, на вішаку, висіла дорога і красива сукня з яскравим вирізом. Вона зрозуміла, що Роман просто зберігає там подарунки для дівчат. Це була остання крапля.

Коли Роман повернувся, Ганна чекала його біля дверей з цією сукнею в руках.

— Що це, Романе? Тобі не соромно? Це ми купили, це наша праця висить у твоїй шафі для чужої дівчинки. Ти навіть подарунки не можеш сам собі дозволити

Роман вихопив сукню.

— Це моє життя, мамо! Що ти втручаєшся? Я сам вирішу, на що витрачати свої гроші

— Але це не твої гроші! Це наші! А твоє життя – це постійне споживання за наш рахунок!

Сварка переросла у гучний крик. Роман вперше підвищив голос на матір. Він звинуватив її у заздрості, у бажанні контролювати. Він сказав, що вони завжди були “старомодними” і “жадібними” людьми, які не можуть зрозуміти його “сучасних потреб”.

Петро втрутився і рішуче сказав:

— Твій час вийшов, Романе. Завтра зранку ти збираєш речі. Ми допоможемо тобі знайти тимчасове житло, оплатимо перший місяць. Але більше ні копійки. Якщо ти не змінишся, ти втратиш нас назавжди

Роман поїхав. Спочатку він дзвонив, ображався, намагався викликати почуття провини. Але батьки мовчали. Вони розуміли, що це єдиний шлях.

Через місяць вони дізналися, що Роман знайшов справжню роботу. Не престижну, але таку, де треба було працювати руками. Його залицяльницький запал трохи охолов, коли він зрозумів, що на дорогі ресторани та подарунки треба заробляти. Він більше не дзвонив щодня.

Ганна і Петро почувалися спустошеними, але вільними. Вони знали, що вчинили правильно. Вони дали синові не рибу, а вудочку.

Через пів року Роман сам зателефонував батькові.

— Тату. Я хотів сказати. Я влаштувався на ще одну роботу. Мені важко, але я тепер оплачую свою кімнату. Я… мені шкода, що я так поводився. Можна я просто приїду на вихідних, просто додому?

Петро відчув, як у нього перехопило подих.

— Звичайно, сину. Звичайно, приїжджай.

Ярмоленки усвідомили, що іноді найбільша любов проявляється не в безмежній поблажливості, а в твердій вимозі. Вони змусили Романа стати чоловіком, хоча цей процес виявився дуже болісним для всіх.

Чи правильно вчинили Петро і Ганна, вигнавши сина з дому, щоб змусити його стати самостійним? Чи єдиний це був спосіб врятувати його від безвідповідальності?

Поділіться своєю думкою в коментарях, друзі. Ваші історії та поради дуже важливі! І якщо вам сподобалася ця історія, поставте свою вподобайку, щоб її прочитало якомога більше людей!