— Наша донька і так росте в нормальній родині, а тій дитині не пощастило з мамою, тому я буду там — сказав Стас, зачиняючи за собою двері нашої квартири. Ці слова стали початком кінця нашого шлюбу, бо я нарешті зрозуміла, яку ціну плачу за свою силу.

Чоловік глянув на мене так, ніби я попросила його про щось неможливе, хоча мова йшла лише про елементарну справедливість та спокій у нашому домі. Я стояла посеред вітальні, тримаючи в руках телефон із черговим повідомленням від його колишньої дружини, і відчувала, як всередині все закипає від безсилля.

Стас навіть не намагався зрозуміти мої почуття, він просто відмахнувся, вважаючи, що його обов’язки перед минулим життям стоять вище за наш теперішній комфорт. Моє прохання було простим — встановити чіткі межі, щоб сторонні люди не втручалися в наш простір кожного вихідного дня, але відповідь була різкою і холодною. Він заявив, що наша донька і так росте в повній родині з дорослими людьми, тому вона нібито нічого не втрачає, а та дитина змушена терпіти маму інфантилку, тому він має компенсувати це своєю постійною присутністю там.

Ми зі Стасом побралися кілька років тому. Тоді мені, Яні, здавалося, що я зустріла найнадійнішу людину у світі. Стас підкорив мене своєю розважливістю та тим, як він впевнено тримав слово. Я знала, що в нього є минуле — перший шлюб і маленька донька від тих стосунків. Тоді я вважала, що це добрий знак. Якщо чоловік не зник після розлучення, а продовжує дбати про дитину, значить, він відповідальний. Хто ж знав, що ця відповідальність перетвориться на інструмент для маніпуляцій з боку його колишньої дружини Олени.

Олена була з тих жінок, які роблять вигляд, що не можуть відкрити пляшку води без сторонньої допомоги. Вона постійно телефонувала Стасу. То в неї заклинило замок на балконі, то вона не знає, як заповнити квитанцію, то їй здається, що в квартирі дивно пахне. І Стас, наче лицар на білому коні, мчав рятувати її від цих вигаданих небезпек.

Коли в нас народилася Марійка, я сподівалася, що ситуація зміниться. Я була втомлена, мені хотілося, щоб чоловік був поруч, щоб він бачив перші кроки нашої доньки, а не допомагав Олені обирати колір штор для її спальні. Але Стас стояв на своєму.

— Яно, ти маєш бути мудрішою. Олена зовсім не пристосована до побуту. Вона губиться, коли виникають проблеми.

— Але чому ці проблеми маєш вирішувати саме ти, Стасе? У неї є батьки, є друзі, врешті-решт, є сервісні служби.

— Тому що там моя дитина. Якщо в квартирі щось зламано, це впливає на комфорт моєї доньки. Ти ж розумна жінка, ти сама з усім справляєшся. Ти сильна. А Олена — як підліток, вона інфантильна.

— Тобі не здається, що ти сам заохочуєш цю інфантильність?

— Я просто виконую свій обов’язок. Наша Марійка живе в ідеальній родині. У неї є ти — спокійна і впевнена мама. А там дитина бачить лише розгублену жінку. Я маю бути там часто, щоб донька відчувала опору.

Я мовчала, але в душі росла образа. Виходило так, що моя самостійність стала моїм прокляттям. Оскільки я не влаштовувала істерик через перегорілу лампочку, Стас вважав, що мені його допомога не потрібна.

Одного разу ми планували сімейну поїздку за місто. Марійка дуже чекала цього дня, я зібрала кошик для пікніка, ми вже були взуті біля порогу. Раптом пролунав дзвінок.

— Стасе, тут таке сталося! — голос Олени було чути навіть мені. — У мене на кухні щось клацнуло, і тепер немає світла. Я боюся торкатися щитка, раптом там щось вибухне! Дитина плаче, вона боїться темряви!

— Заспокойся, Олено. Я зараз приїду.

Стас почав знімати куртку. Я дивилася на нього і не вірила своїм очам.

— Стасе, ми ж виходимо. Просто скажи їй зателефонувати електрику. Це питання десяти хвилин.

— Яна, вона боїться. Ти ж чула. Я швидко з’їжджу, подивлюся, що там, і повернуся.

— Ти ж розумієш, що це триватиме не десять хвилин. Ми втратимо весь світловий день. Марійка засмучена.

— Марійка ще маленька, вона забуде. А там реальна проблема. Будь вище цього.

Він пішов. Ми з донькою залишилися в коридорі серед зібраних речей. Весь той день я провела, намагаючись відволікти дитину, але настрій був безнадійно зіпсований. Стас повернувся пізно ввечері. Виявилося, що він не лише полагодив світло, а й поїхав з ними в магазин за новими лампочками, а потім допомагав доньці з уроками, бо Олена розхвилювалася і не могла зосередитися.

Таких випадків ставало все більше. Стас почав витрачати на ту родину значну частину нашого бюджету. На мої запитання він відповідав просто.

— Олена знову не розрахувала витрати. Вона купила якесь дороге плаття, і тепер їм немає за що купити продукти до кінця місяця. Я ж не можу залишити дитину голодною.

— Стасе, це вже занадто. Вона доросла жінка, вона отримує аліменти, вона працює. Чому ми маємо оплачувати її легковажність?

— Тому що ми — благополучна родина. У нас усе добре. А вона — нещасна жінка, яка не вміє жити. Тобі шкода грошей для моєї дитини?

— Мені не шкода для дитини. Мені прикро, що ти дозволяєш себе використовувати.

Конфлікт загострився, коли наближалося велике свято. Я хотіла провести його в колі моїх батьків, ми давно не бачилися. Стас спочатку погодився, але за день до виїзду заявив, що він повинен бути у Олени.

— Чому знову там?

— У Олени зламався кран, вона затоплює сусідів. Вона в паніці, не може знайти вентиль, щоб перекрити воду.

— Стасе, це вже навіть не смішно. Це звучить як поганий сценарій. Нехай викличе аварійну службу!

— Вона не може знайти номер. Яна, я не можу ігнорувати такі прохання. Наша донька буде рости в цілій родині, де все стабільно, а її дитинство мине серед таких ситуацій. Я маю допомогти.

Я зрозуміла, що це ніколи не скінчиться. Олена завжди буде знаходити причини, а Стас завжди буде бігти на перший клич. Я вирішила діяти інакше. Наступного дня я без попередження поїхала до Олени.

Двері мені відчинила жінка, яка зовсім не була схожа на залякану чи безпорадну. Олена була у шовковому халаті, з ідеальним макіяжем. У квартирі було сухо, ніяких ознак затоплення.

— О, Яно. Яка несподіванка. А Стас тільки пішов у магазин за продуктами для нас.

— Я бачу, у вас усе чудово. І кран працює?

Олена хитро посміхнулася.

— Працює. Просто іноді мені потрібно, щоб він прийшов. Знаєш, чоловіки люблять почуватися героями. Ти йому цього не даєш, бо ти занадто ідеальна. Ти все сама — і побут, і дитина, і робота. А зі мною він відчуває себе справжнім чоловіком, від якого залежить життя жінки.

— Ти просто маніпулюєш ним.

— Можливо. Але це працює. Він тут проводить більше часу, ніж з тобою. Може, справа не в мені, а в тому, що з тобою йому нудно?

Я вийшла від неї з холодним серцем. Я зрозуміла, що Стас не просто допомагає дитині. Йому подобається ця гра. Йому подобається бути потрібним саме в такому спотвореному форматі. Моя сила і надійність його не захоплювали, вони його обтяжували обов’язками, а тут він був рятівником.

Коли я повернулася додому, Стас уже був там. Він виглядав задоволеним собою.

— Я все владнав. Олена була така вдячна.

— Стасе, я була в неї. Кран не ламався.

Він на мить зніяковів, але швидко повернув собі впевнений вигляд.

— Ну, можливо, вона перебільшила. Вона ж вразлива. Побачила краплю і злякалася.

— Вона не злякалася. Вона сміялася мені в обличчя. Вона сказала, що тобі просто подобається бути там героєм.

— Ти все перекручуєш через свої ревнощі. Я вже казав — наша донька росте з нами, у неї є все. А тій дитині важко з такою мамою. Я маю бути поруч.

— Тоді будь поруч із ними постійно.

Я пішла в спальню і почала збирати його речі. Це не було миттєвим рішенням, це було те, що зріло в мені місяцями.

— Що ти робиш? — Стас стояв у дверях.

— Я звільняю тебе від обов’язку розриватися між двома домами. Ти так сильно переживаєш за ту дитину і її інфантильну маму, що зовсім забув про нас. Іди до них. Ставай там повноцінним господарем, чини крани, купуй продукти, живи цим хаосом.

— Ти руйнуєш сім’ю через дрібниці! Подумай про Марійку! Ти хочеш, щоб вона росла без батька?

— Вона і так росте без тебе, Стасе. Ти приходиш сюди лише переночувати, а всі твої думки і турботи — там. Я не хочу, щоб вона бачила модель стосунків, де жінка має прикидатися дурною, щоб отримати увагу чоловіка. Або де нормальна жінка має терпіти зневагу.

— Ти пошкодуєш про це. Ти не знайдеш нікого кращого за мене. Я забезпечую вас, я не п’ю, я не гуляю. Я просто допомагаю дитині!

— Ти гуляєш емоційно. Це гірше. Іди, Стасе. Сумки біля дверей.

Він пішов, переконаний, що я скоро зателефоную і буду благати його повернутися. Але я не зателефонувала.

Перші місяці були важкими. Мені довелося вчитися бути і мамою, і татом, вирішувати всі питання самостійно — тепер уже офіційно. Стас спочатку намагався тиснути на жалість, розповідав, як йому важко жити з Оленою, бо вона тепер вимагає від нього уваги двадцять чотири години на добу. Виявилося, що бути героєм на годину — це одне, а жити з інфантильною жінкою постійно — це зовсім інше.

Він намагався повернутися. Приходив з квітами, обіцяв, що все зміниться.

— Яно, я зрозумів. Вона справді нестерпна. Я хочу додому, до тебе, де все зрозуміло і спокійно.

— Ні, Стасе. Ти зробив свій вибір тоді, коли вважав мою силу приводом для того, щоб мене ігнорувати. Я не хочу бути зручним варіантом.

Ми розлучилися. Це не була красива історія з щасливим кінцем для всіх. Стас залишився з Оленою, бо йому просто не було куди йти, а вона швидко взяла його в оборот, використовуючи вже не тільки дитину, а й власну безпорадність у квадраті. Він виглядає згаслим і втомленим. Наша Марійка бачить батька раз на два тижні на пару годин. Вона запитує, чому тато не живе з нами, і кожен раз моє серце крається, але я знаю, що вчинила правильно для свого душевного здоров’я.

Тепер я точно знаю — не можна будувати щастя там, де тебе не цінують за твою спроможність бути дорослою. Чоловіки, які шукають нещасних, часто самі стають нещасними, втрачаючи тих, хто дійсно міг би зробити їхнє життя стабільним.

Чи правильно вчинила Яна, виставивши чоловіка за двері, чи варто було спробувати ще раз достукатися до нього заради дитини? Чи зустрічали ви у житті таких жінок, як Олена, які своєю слабкістю руйнують чужі родини? Нам дуже важливо почути вашу думку, тому напишіть про це в коментарях і поставте свою вподобайку, якщо ця історія вас зачепила.