Наша Катя – просто прекрасна невістка. По-перше, ми добре її виховали, вона в нас розумниця. По-друге, дали хорошу освіту, вона закінчила виш із червоним дипломом. По-третє, вона чудова дружина, яка все встигає. А от про зятя нашого Вадика такого не скажеш.
Ми поважаємо вибір своєї дочки, але хлопець їй попався, м’яко кажучи, зовсім не відповідний нашим очікуванням. Абсолютно безініціативний та позбавлений будь-яких амбіцій. Так, доньку любить, це видно, але, по суті, це його стеля, на більше він не здатен. Вище злетіти йому не виходить. Ми навіть влаштували його на хорошу посаду.
За сім років Вадик ніяк себе не виявив. Як був на тій самій посаді, так і продовжує там сидіти. Інші, які, вважай, з вулиці прийшли набагато пізніше за нього, вже в начальники пробилися, піднялися кар’єрними сходами. А він якась мямля, їй богу. Незрозуміло, як вийшло, що чоловік нашої доньки-красунечки і розумниці – абсолютна посередність.
Звісно, їм постійно бракує грошей. Що сказати? Вони зараз залежать від нас, бо донька не працює, виховує онука. Гроші на весілля теж здебільшого були наші. Словом допомагаємо їм, даємо гроші. І тут новина – дочка знову при надії. Це означає, що скоро дітей у них буде двійко.
Тут якраз і про своє житло подумати б пора. Досить скитатися по орендованих квартирах, настав час заїжджати в свою і побільше. У них, звісно, грошей немає. З боку чоловіка лише мама, яка не особливо за сина переживає. Займається своїми справами і не вникає в суть того, що відбувається. Хоч би з онуком раз-другий допомогла. Нема цього.
Одним словом, знову гроші дали ми. Продали щось цінне, нерухомість була у передмісті, якою ми не користувалися, теж продали. Вийшло десь 80% наших грошей, решту вони самі наскребли. Здебільшого, з допомогою кредитів. Так ось, взяли їм квартиру. І ось що трапилося на новосілля. Мабуть, донька наша теж від такого стану речей притомилася.
Свекруха Катіна так раділа цій квартирі, наче це вона її купила. Не зрозуміло в який момент, але її гарна невістка, тобто наша донечка, раптом почала вимовляти все, як є. Якби, мовляв, не мої батьки, сказала Катерина, не сиділи б ви зараз, Тамаро Костянтинівно, за цим святковим столом. Тому що ні ви, ні син ваш руку до цього взагалі не приклали.
– Ми сім років разом живемо, – говорила Катя, – Вадим навіть диван не зміг свій купити, не кажучи вже про стиралку або автомобіль. Все, що є тут, мої батьки купили. Облаштували наше гніздечко. Якби не вони, ми б, напевно, на вокзалі з дітьми жили, а не у цій новій квартирі! Дякую, що вітаєте нас, але краще привітайте моїх тата та маму!
Таке послухати за святковим столом, мабуть, не дуже й приємно. Мама зятя, звичайно ж, скривилася, пішла одразу. А наступного дня за нею і син вирушив. Заявив, що нічого йому не потрібно, і він повертається жити до мами. Що сказати, молодець Вадик. Мабуть, лишиться наша донька з двома дітьми сама.
Нічого, витягнемо. Краще так, ніж із таким ніяким разом! А ми Катю не залишимо, у всьму допоможемо. Її доля ще зустрінеться.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com