Наша єдина донька приїхала додому з Іспанії кілька місяців тому, там вона працювала і жила в моєї сестри, яка приглядала за дитиною. Але замість того, щоб допомогти нам, витратила всі зароблені гроші на нісенітницю. Ну це нікуди не налазить!
Минулої весни наша розлучена донька Вікторія виїхала з нашою онучкою в Іспанію. Відправили ми їх до моєї сестри з та зробили це з кількох причин. По-перше, безпека дитини, а ще робота, яку пообіцяла знайти сестра для Віки. І клімат хороший, кухня, нові враження.
Робота з європейськими зарплатами та вивченням мови цікавила віку особливо.
Щовихідних ми спілкувалися по відеозв’язку. Дочка розповідала, як їм з онучкою подобається жити в сонячній країні. Але робота не з надто високою зарплатою. Що, насправді, звучало якось прикро.
Пізніше Віка влаштувалася офіціанткою у невеликому кафе. Оскільки місце було прохідне, туристичне, їй навіть зарплата не була б потрібна – щедрі чайові покривали всі витрати. Як мені ще розповідала дочка, продукти і, взагалі, товари в Іспанії коштують не набагато дорожче, ніж у наших міських магазинах. З селом, ясна річ, не порівняти.
А ми з чоловіком розпочали ремонт. Будинок у нас великий, але всередині все обставлено дуже просто. Що могли, то оновили і залишилася черга за дахом. Там у нас досі було покладено шифер. Уявіть, як на якомусь сараї. Ми його туди постелили ще по молодості, коли вибору особливо й не було. А тепер з’явилася можливість купити черепицю.
Черепиця – чудовий матеріал. Покращує вигляд всього житла. Прямо як нова зачіска у людини. Приїхали в місто, порадилися з продавцями і по картинках вибрали, знаєте, таку добротну. Щоб виглядала, ніби у старовинних замках. Мені дико сподобалася.
Але, порахувавши оплату за бригаду та матеріал, виявилося, що таких грошей ми не маємо. Слава богу, донька з онучкою вже поверталися за кілька днів.
Перед самим її приїздом я натякнула Віці, що нам з батьком буде потрібна деяка матеріальна допомога. Вона відреагувала позитивно, сказала, що допоможе, чим зможе.
Але вдома вони опинилися лише за тиждень після наміченої дати. Приїхавши в Київ, дочка на кілька днів зупинилася у своєї знайомої, у них діти однолітки.
Коли Віка прибула нарешті додому, я спочатку її навіть не впізнала: засмагла, зовсім змінилася. Та ще й з цією нісенітницею – новими, зробленими в Києві, губами! Вона привезла нам із батьком усякої всячини, заморських частування та сувенірів. Довго розповідала про своє життя, знайомство з іспанцем, показувала фотографії.
Через кілька днів, як вони з онучкою відпочили, я покликала Віку на розмову про цей самий дах. Адже черепицю постелити потрібно.
Але коли дочка дізналася, скільки потрібно грошей на все про все, у неї тільки поширилися очі. Сказала, що навіть не думала про таку величезну суму.
Дочка почала виправдовуватися, що витратила більшу частину заощаджень у столиці: на розваги з дитиною, їжу та послуги косметолога – на губи тобто. Уявляєте, молода дівка,а таке зробила. Та й не було в неї із цим жодних проблем, гарні свої були вуста і без сучасних процедур.
Віка почала пхикати, сказала, що подзвонить своєму іспанцю, який їх чекає, попросить у нього грошей у борг.
Та добре, нехай так, проїхали. Але скажіть мені, будь ласка, як можна, будучи вже дорослою людиною, зовсім не знати ціну грошам? Не допомагати батькам, а лише витрачати все на свої ось такі безглузді“хотілки”?
Це таке зараз все покоління чи моя донька? Мені, якщо чесно, прикро. Але що тут вдієш, єдина дочка. А іншої ми не маємо. Але все ж дуже сумно.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, ibilingua.com.