Наше розлучення з Вікторією коштувало мені квартири та 20000 заощаджень, але її повернення забрало в мене набагато більше — Олену. Я знову почав вкладатися в жінку, яка не цінувала нічого, крім власного комфорту, забувши про ту, що була поруч у скруті. Тепер я залишився з порожнім гаманцем і порожньою душею в квартирі, де більше ніхто не чекає.

Я стояв у черзі, розглядаючи вицвілу плитку на підлозі, коли відчув знайомий аромат польових квітів та дорогого мила. Цей запах колись заповнював кожен куток мого дому, а потім став причиною безсонних ночей. Я повільно підняв очі й побачив її. Вікторія стояла лише за два метри від мене, зосереджено вибираючи фрукти. Ті самі тонкі пальці, той самий нахил голови, коли вона чимось незадоволена. Минуло п’ять років з мого розлучення, і я був упевнений, що нарешті побудував свій новий світ, де немає місця для старих образ.

— Борисе? Це ти? — вона обернулася, і її голос прозвучав так природно, ніби ми розійшлися лише вчора.

— Вікторіє. Не сподівався тебе тут зустріти, — відповів я, намагаючись тримати голос рівним.

— Світ тісний. Я повернулася в місто місяць тому. Вирішила, що досить ховатися від спогадів.

— Сподіваюся, у тебе все добре, — кивнув я, забираючи свій пакет із покупками.

— Можна і так сказати. А ти як? Виглядаєш… інакше. Більш спокійним.

— Життя навчило спокою. Мені пора, Вікторіє. Бажаю успіхів.

Я майже вибіг із супермаркету. Холодне осіннє повітря вдарило в обличчя, але воно не могло остудити те роздратування, що раптом прокинулося всередині. Я вже два роки жив із Оленою. Вона була повною протилежністю Вікторії — тиха, домашня, без оцих вічних драм і претензій на винятковість. Ми планували свято на наступних вихідних, звичайний сімейний вечір, і я не хотів, щоб тінь минулого псувала моє теперішнє.

Вдома Олена вже готувала вечерю. На кухні пахло смаженою картоплею та свіжою зеленню.

— Ти довго сьогодні, — посміхнулася вона, навіть не обертаючись.

— Черги великі. Затримався, — я підійшов і поклав руку їй на плече.

— Щось сталося? У тебе голос якийсь напружений.

— Просто втомився. День був важкий на роботі.

Я збрехав. Вперше за весь час наших стосунків я приховав правду. Чомусь мені здалося, що згадка про Вікторію образить Олену, або, що гірше, вона побачить у моїх очах те, чого я сам ще не хотів визнавати.

Наступного ранку телефон розірвався від повідомлення з незнайомого номера.

— Нам треба поговорити. По-дорослому, без втеч. Зайди сьогодні в кафе біля твоєї роботи о першій. В.

Я видалив повідомлення, але номер запам’ятав. Весь ранок документи валилися з рук. Колеги щось запитували, я відповідав невпопад. У голові крутилися кадри з нашого спільного життя з Вікторією. Як ми купували перші меблі, як сперечалися через колір стін, як вона зрештою зібрала речі й пішла, сказавши, що я занадто передбачуваний і нудний.

О першій я був у кафе. Вона вже чекала, тримаючи в руках чашку чаю.

— Ти прийшов. Значить, я все ще маю на тебе вплив, — вона ледь помітно посміхнулася.

— Не переоцінюй себе. Я прийшов сказати, щоб ти не писала мені. У мене нове життя.

— Нове життя? З тією жінкою, яка виглядає як тінь? Борисе, я бачила вас разом у парку минулого тижня. Ти ж просто ховаєшся від справжніх почуттів.

— Ти нічого не знаєш про мої почуття. Ти пішла, коли мені була потрібна підтримка.

— Я пішла, бо ми обидва задихалися. Але тепер я інша. Я зрозуміла, що втратила.

— Пізно розуміти. П’ять років минуло.

— Для справжнього це не термін. Ти ж пам’ятаєш, як нам було добре на початку?

— Я пам’ятаю, як це закінчилося. Більше не хочу про це згадувати.

— Ти брешеш собі. Подивися мені в очі й скажи, що нічого не відчуваєш.

Я мовчав. Сказати це було важко, бо всередині все здригнулося. Це не було кохання, швидше якась стара хвороблива звичка реагувати на її виклики.

— Мені треба йти, — я підвівся з-за столу.

— Борисе, просто подумай. Я не прошу тебе кидати все зараз. Просто дай нам шанс поговорити не на бігу.

Весь вечір я намагався бути ідеальним чоловіком для Олени. Допомагав прибирати, слухав її розповіді про роботу, але думками був далеко. Перед очима стояла Вікторія. Її впевненість, її натиск. Вона завжди вміла перетворювати моє життя на бурю, і, як виявилося, я сумував за цим відчуттям польоту, навіть якщо він закінчувався падінням.

Через три дні ми зустрілися знову. Потім ще раз. Це стало схоже на якусь залежність. Я брехав Олені, що залишаюся на наради, а сам сидів у машині з Вікторією, і ми розмовляли годинами. Вона розповідала про свої подорожі, про невдалий досвід за кордоном, про те, як самотньо їй було в чужому місті.

— Чому ти повернулася саме зараз? — запитав я одного разу, дивлячись на дощ за вікном авто.

— Бо зрозуміла, що ніхто не знає мене так, як ти. Ніхто не терпів мій характер так довго.

— Це сумнівний привід для повернення.

— А ти? Ти щасливий у своєму затишному коконі?

— Щастя — це коли спокійно. З тобою спокою ніколи не було.

— Зате зі мною ти почувався живим. Хіба не так?

Я не відповів. Ми сиділи в тиші, і я відчував, як руйнується все те, що я так старанно будував ці роки. Моя чесність, мої принципи — все це тануло під її поглядом.

Олена почала щось підозрювати. Жінки завжди відчувають, коли чоловік присутній лише фізично.

— Борисе, що з нами відбувається? — запитала вона одного вечора, коли ми сиділи у вітальні.

— Все гаразд. Просто втома накопичилася.

— Ти не дивишся мені в очі. Ти постійно ховаєш телефон. Ти зустрів її, так?

Я завмер. Правда висіла в повітрі, важка і липка.

— Я бачила тебе в місті з Вікторією. Подруга зателефонувала і сказала, що бачила вашу машину біля парку.

— Олено, це не те, що ти думаєш. Ми просто розмовляли.

— Просто розмовляли? Ти брехав мені тижнями заради просто розмов?

— Я не хотів тебе засмучувати.

— Ти не хотів мене засмучувати чи не хотів робити вибір? Борисе, я не буду третьою в цьому союзі.

— Я не збираюся до неї повертатися.

— Ти вже до неї повернувся. Думками точно. Коли ти останній раз питав, як пройшов мій день не заради ввічливості?

Вона не кричала. В її голосі була лише глибока втома. І це боліло сильніше за будь-який скандал. Я бачив, як вона збирає свої речі в іншу кімнату, і не міг знайти слів, щоб її зупинити. Бо десь глибоко всередині я знав, що вона права.

Наступного дня Вікторія зателефонувала знову.

— Приїжджай. Мені погано, я не знаю, до кого ще звернутися.

Я поїхав. Вона чекала мене у своїй орендованій квартирі. Там пахло фарбою і порожнечею.

— Що сталося? — запитав я, заходячи в кімнату.

— Я просто зрозуміла, що зробила помилку. Тоді, п’ять років тому. Я була надто гордою.

— Зараз це вже не має значення. Олена дізналася про наші зустрічі.

— І що? Хіба це не шанс почати все заново? Борисе, ми можемо спробувати.

— Почати заново на руїнах чийогось життя? Ти так само егоїстична, як і раніше.

— А ти? Ти хіба не егоїст, що грав почуттями обох?

Ми сперечалися до пізньої ночі. Старі образи виривалися назовні, змішуючись із дивною чарівністю, яка все ще жевріла між нами. Я дивився на неї і бачив жінку, яку колись обожнював, але водночас бачив чужу людину, яка не знала мене нинішнього.

Повернувшись додому, я застав порожню квартиру. Олена пішла. На столі лежала лише записка.

— Я не можу жити в очікуванні, коли ти нарешті вибереш мене. Ти повинен розібратися в собі сам, без моєї допомоги.

Я сів на підлогу в коридорі. Тиша тиснула на вуха. Я отримав те, до чого підсвідомо прагнув усі ці дні — свободу і можливість повернутися до колишньої дружини. Але чомусь замість радості я відчував лише порожнечу.

Протягом наступного місяця моє життя перетворилося на хаос. Я намагався відновити стосунки з Вікторією, але ми постійно натикалися на ті ж самі граблі. Її бажання все контролювати, моє небажання підкорятися. Наше минуле було як розбита ваза, яку ми намагалися склеїти, але гострі краї постійно різали руки.

Одного разу ми сиділи в ресторані, і вона знову почала критикувати мої плани на майбутнє.

— Тобі треба бути більш амбітним, Борисе. Та робота, на якій ти зараз — це тупик.

— Мені подобається моя робота. Вона дає мені стабільність.

— Стабільність — це інше слово для нудьги. Ти ж знаєш, я завжди хотіла більшого.

— Саме тому ти й пішла тоді. Бо тобі завжди всього було мало.

— Я хотіла, щоб ми розвивалися разом!

— Ні, ти хотіла, щоб я був таким, яким ти мене намалювала у своїй голові.

Я зрозумів, що ми не змінилися. Ми просто стали старшими, але наші внутрішні конфлікти залишилися тими самими. Я згадав Олену. Згадав, як ми мовчали вечорами, і це мовчання було наповненим, а не ворожим.

Я зателефонував Олені з надією, що вона вислухає.

— Привіт. Я просто хотів дізнатися, як ти.

— У мене все добре, Борисе. Працюю, змінила квартиру.

— Можна нам зустрітися? Я багато чого зрозумів.

— Що ти зрозумів? Що Вікторія не стала іншою? Чи що тобі самотньо?

— Олено, я помилився. Я піддався спогадам, які не мають нічого спільного з реальністю.

— Помилка — це коли один раз. А ти робив вибір щодня, коли йшов до неї. Я не хочу бути запасним варіантом.

— Ти ніколи ним не була.

— На жаль, твої вчинки кажуть про інше. Не дзвони мені більше. Мені так легше.

Вона поклала слухавку. Я залишився один у великій квартирі, де кожен куток нагадував про те, що я втратив. Вікторія більше не дзвонила — вона швидко зрозуміла, що я не той чоловік, який виконуватиме її забаганки, і, ймовірно, вже шукала когось іншого.

Я часто бачу їх у своїх думках. Дві жінки, дві різні версії мого життя. Одна пропонувала вогонь, який спалював усе навколо, інша — світло, яке зігрівало. Я вибрав вогонь і тепер сиджу на згарищі.

Вечори стали довшими. Я почав ходити на прогулянки в парк, де ми колись гуляли з Оленою. Дивлюся на пари, які тримаються за руки, і думаю про те, як легко зруйнувати те, що будувалося роками, заради скороминущої ілюзії минулого. Чи можна взагалі склеїти життя після такого? Чи кожен із нас приречений нести цей тягар помилок до кінця, намагаючись знайти виправдання своїй слабкості?

Зараз я стою біля вікна і дивлюся на нічне місто. Десь там, серед мільйонів вогнів, живуть вони. Одна, можливо, вже забула про моє існування, а інша — намагається залікувати рани, які я наніс своєю нерішучістю. Я втратив обох, але головне — я втратив повагу до самого себе.

Чи варто було повертатися до того, що вже одного разу розвалилося, сподіваючись на інший результат, чи це була лише спроба втекти від відповідальності за справжнє щастя?