Наші 38 квадратних метрів давно стали для нас кліткою, де троє дітей ділять один куток для ігор та навчання. Поки ми рахуємо кожну копійку, батьки Святослава купують нову машину просто для престижу. — Труднощі гартують характер — каже свекруха, коли ми просимо про допомогу. Ми навіть не здогадувалися, наскільки сильно вона вирішить загартувати нас цього разу.

Ми зі Святославом уже сім років тулимося в старій квартирі, яку нам залишили мої батьки перед виїздом у село. Це всього тридцять вісім квадратних метрів, де кожен сантиметр підлоги заставлений дитячими іграшками, складеними візками чи розкладними стільцями. Коли ми тільки побралися, нам здавалося, що це тимчасово. Злата була маленькою, вона спала в нашому ліжку, і місця ніби вистачало. Але потім народився маленький Артем, а згодом і Назар. Тепер нас п’ятеро в одній кімнаті, де повітря стає важким уже через годину після провітрювання.

Святослав працює на двох роботах. Він приходить додому пізно, втомлений, із темними колами під очима. Я бачу, як він намагається не зачіпати коробки з речами, коли проходить до кухні, щоб просто посидіти в тиші. Але тиші в нас немає. Назар плаче, бо ріжуться зуби, Злата намагається вчити уроки на краєчку кухонного столу, а Артем постійно розсипає конструктор під ногами.

— Святе, ти вечеряти будеш? — запитала я вчора, намагаючись перекрити шум телевізора, який Злата ввімкнула для фону.

— Просто дай мені води, — відповів він, опускаючись на табурет. — Голова розколюється від цього постійного руху.

— Нам треба щось вирішувати з житлом. Діти ростуть. Златі скоро десять, їй потрібен свій куток, — я сіла навпроти, відчуваючи, як усередині закипає звична гіркота.

— Ти ж знаєш ситуацію, — тихо мовив чоловік. — Ми ледь зводимо кінці з кінцями. Кредит нам не дадуть із моїми підробітками, де все неофіційно.

— А твої батьки? — я не втрималася, хоча знала, що ця тема закінчується сваркою. — У них величезний будинок на два поверхи. П’ять кімнат, три з яких просто стоять зачинені. Вони там удвох із твоєю мамою губляться. Невже вони не бачать, як ми живемо?

— Я вже говорив із батьком, — Святослав опустив погляд. — Він каже, що свій дім вони будували тридцять років. І що ніхто їм не помагав. Мовляв, молодь має сама всього досягати.

Ця фраза стала девізом моїх свекрів. Марія Іванівна та Петро Степанович — люди не бідні. У них свій невеликий бізнес, вони щороку їздять на оздоровлення, купують нову побутову техніку просто тому, що стара вийшла з моди. Коли вони приходять до нас у гості, Марія Іванівна завжди морщить носа.

— Як ви тут дихаєте? — каже вона, обережно присідаючи на край дивана. — Оксано, у тебе знову пил на полицях. Треба частіше прибирати.

— Мамо, — втручається Святослав. — Тут занадто багато речей на таку площу. Пил просто немає куди дівати. Може, ви б допомогли нам із першим внеском на розширення? Ми б віддавали частинами.

Марія Іванівна відразу змінюється в обличчі. Її м’який тон зникає, а очі стають холодними.

— Нам теж ніхто не давав. Ми з батьком у гуртожитку починали. На дев’яти метрах жили, і нічого, виростили тебе. Чому ми маємо зараз віддавати свої заощадження, які відкладали на старість?

— Але ж у вас порожні кімнати в будинку! — вигукнула я одного разу, не витримавши. — Ми могли б переїхати до вас, платити за комунальні, допомагати по господарству. Дітям був би простір, сад, чисте повітря.

— Оксано, — суворо перебив Петро Степанович. — У кожної сім’ї має бути свій поріг. Ми з матір’ю заслуговуємо на спокій у своєму віці. Ми не хочемо, щоб по головах постійно хтось бігав і кричав. Ви самі вирішили народжувати трьох дітей у таку тісноту. Треба було думати раніше.

Ці слова були як ляпас. Ми справді любимо своїх дітей, і вони не були помилкою. Але ми сподівалися на підтримку найближчих людей. Тим паче, що ресурси у них є. Минулого тижня Марія Іванівна похвалилася, що купила собі нову норкову шубу, хоча стару вдягала лише кілька разів. А Петро Степанович оновив машину.

— Святе, подивися на це, — я показала йому фото в соцмережах, де його батьки вечеряють у дорогому ресторані. — Вони витрачають за один вечір стільки, скільки нам вистачило б на місяць оренди нормальної квартири.

— Не дивися туди, — буркнув чоловік. — Це їхні гроші. Вони їх заробили.

— Але ми ж не чужі люди! Це їхні онуки! Злата спить на розкладному кріслі, Артем і Назар ділять одне ліжко на двох. Це нормально?

Святослав нічого не відповів. Він просто вийшов на балкон, де зберігалися старі велосипеди та мішки з картоплею, і довго там стояв.

Учора була неділя. Батьки чоловіка запросили нас на обід. Будинок зустрів нас тишею, запахом дорогої кави та ідеальною чистотою. Назар відразу побіг до великої вази, що стояла в кутку, але Марія Іванівна встигла його перехопити.

— Тільки не чіпай, це антикваріат! — вигукнула вона. — Краще посадіть дітей за стіл і дайте їм планшети, щоб вони нічого не розбили.

Обід проходив у напруженій атмосфері. Свекор розповідав про свої плани збудувати нову альтанку з каміном, а Марія Іванівна скаржилася, що садівник цього року погано підстриг кущі біля паркану.

— До речі, — раптом згадала вона. — Ми вирішили переробити вашу колишню кімнату, Святе. Зробимо там гардеробну. А то мої речі вже не поміщаються в шафах.

Я відчула, як виделка затремтіла в моїй руці. Та кімната була найбільшою в будинку. Там сповн можливо було б облаштувати дитячу для Злати та хлопців.

— Ви робите гардеробну в кімнаті на двадцять квадратів? — запитала я, намагаючись тримати голос рівним. — У той час, як ми вп’ятьох живемо на такій же площі загалом?

— Оксано, знову ти за своє, — зітхнула Марія Іванівна. — Це наше право. Ми хочемо жити в комфорті. Ви молоді, у вас усе попереду. Заробляйте, крутіться.

— А як крутитися, коли всі гроші йдуть на їжу та одяг дітям? — не вгавала я. — Ви ж бачите, що Святослав виснажений. Він працює без вихідних. Невже вам серце не болить за сина?

Петро Степанович відклав ніж і серветку. Він подивився на мене так, ніби я була випадковою перехожою, яка просить милостиню.

— Вистачить, — відрізав він. — Ми свою норму виконали. Виростили одного, дали освіту. Далі — самі. Нам теж ніхто на тарілочці нічого не приносив. Ми жили в гуртожитку, працювали на заводі в три зміни. Ви зараз розбещені. Хочете все і відразу.

— Ми не хочемо всього і відразу, — тихо промовив Святослав. — Ми просто просимо про допомогу в критичній ситуації.

— Ситуацію ви створили самі, — відповіла мати. — Трьом дітям потрібні умови. Ви їх не забезпечили. Тож не треба нас винуватити в тому, що ми хочемо насолоджуватися своїм життям.

Ми поїхали додому раніше, ніж планували. У машині стояла важка мовчанка. Діти заснули, втомлені від того, що їм постійно забороняли бігати по великому будинку. Коли ми повернулися у свою комірчину, я почала розбирати речі, які знову накопичилися в коридорі.

— Вони ніколи не допоможуть, — сказала я Святославу. — Навіть якщо ми будемо жити на вулиці, вони скажуть, що це наш вибір.

— Я знаю, — відповів він. — Мені просто соромно за них. І перед вами соромно.

Сьогодні вранці я знову прокинулася від того, що Назар штовхнув мене ніжкою в бік. Злата вже стояла в черзі до туалету, бо їй треба було збиратися до школи. У кухні Святослав намагався розігріти сніданок, постійно перечіпаючись об стільці.

Я дивилася на цю картину і думала: невже це і є справедливість? Люди, які мають усе в надлишку, закриваються у своїх великих будинках, оточуючи себе дорогими речами, і спокійно спостерігають за тим, як їхні власні діти та онуки задихаються в тісноті. Вони кажуть про самостійність, але за цим стоїть звичайна байдужість і егоїзм.

Марія Іванівна вчора надіслала мені повідомлення у месенджер. Фото нової люстри, яку вони купили у вітальню. Вона коштує стільки ж, скільки три місяці нашої оренди, якби ми зняли щось більше. Я навіть не відповіла.

Наступного місяця господар квартири, де ми живемо, планує підняти плату за комунальні послуги через нові тарифи. Для нас це означає, що доведеться ще більше економити на фруктах чи одязі для дітей. А в великому будинку на околиці міста Петро Степанович буде розпалювати свій новий камін в альтанці, радіючи, що ніхто не заважає йому насолоджуватися спокоєм.

Святослав став ще мовчазнішим. Він почав шукати третю роботу, хоча я бачу, що він уже на межі фізичних сил. Його батьки про це знають, але їхня відповідь незмінна.

— Труднощі гартують характер, — каже Марія Іванівна по телефону. — Потім будете нам дякувати, що ми не зробили вас утриманцями.

Я дивлюся на дітей, які граються на маленькому килимку, і серце стискається. Вони заслуговують на свій простір, на власні ліжка, на можливість просто бігти по коридору, не збиваючи нікого з ніг.

Минулої ночі мені наснилося, що ми просто йдемо з цієї квартири в нікуди. А за вікном світяться вікна великого порожнього будинку, де кожна кімната могла б бути порятунком для нас. Але двері там зачинені на кілька замків.

Я не знаю, скільки ще ми витримаємо в таких умовах. Святослав каже, що треба терпіти, але я бачу, як у його очах згасає надія. Він більше не дзвонить батькам першим. Він просто виконує свою роботу, приходить додому і мовчки дивиться в одну точку.

Чи правильно це — триматися за свої статки і принципи, коли твої рідні люди перебувають у скруті? Хіба сім’я — це не про підтримку та спільне подолання труднощів, особливо коли для однієї сторони це не вартує жодних зусиль, крім відмови від зайвої розкоші? Що важливіше — порожні кімнати для нових суконь чи щасливе дитинство власних онуків? Чи не стане цей спокій у великому будинку занадто дорогим у майбутньому, коли діти виростуть і просто забудуть дорогу до того порогу, де їм колись були не раді?