– Насте, ти чудова. І я тобі вдячний, – цією фразою Володя розпочав свою прощальну промову під час нашого розкішного побачення. Я зрозуміла, що моя “чудовість” була лише інструментом для його тимчасового зцілення, і тепер він, відновивши душевні сили, знову був готовий розвернутися і піти.

Про те, що Володя мене більше не кохає і йде, я дізналася з єдиного рядка в електронній пошті, відправленого пізно вночі. Ні телефонного дзвінка, ні прощальної зустрічі — лише п’ять слів, без жодного пояснення причин, напередодні нашої запланованої поїздки до Карпат.

Я пам’ятаю, як сиділа посеред кухні, втупившись у світний екран, і відчувала, ніби мені прибрали повітря. Минуло два довгих роки, за які я навчилася дихати наново. Я саме дописувала звіт для роботи, коли різкий, незнайомий дзвінок пролунав у тиші моєї квартири.

Наївна я була, підходячи до дверей. Я мала б залишити його просто стояти там, за порогом, але ж цікавість, ця давня жіноча слабкість, перемогла.

Батько завжди казав: “Не відчиняй двері тому, хто вже раз вийшов без пояснень”. Я не послухалася. Я не просто відчинила двері, я, здається, знову відчинила ту стару, ретельно замуровану кімнату в душі, де зберігалися наші спільні спогади. І тепер я картаю себе за це, бо друзі мали рацію: простіше було б повірити в міф про двічі не ввійдеш, аніж перевіряти його на собі.

Ми з Володею прожили під одним дахом три роки. Вони були наповнені не стільки романтичними “метеликами”, скільки відчуттям надійного, тихого прихистку. Ми планували спільне майбутнє, говорили про переїзд у більшу квартиру, обговорювали назви для майбутнього цуценяти. А потім була та ніч, коли я отримала його “прощального листа” на імейл, і все зникло.

Я витратила місяці, намагаючись зрозуміти, що пішло не так. Це було найважче: не мати жодної причини, жодного діалогу, лише порожнечу. Відповідь так і не прийшла. Я прийняла біль, як факт, залікувала своє самолюбство, перефарбувала волосся і знайшла собі нове захоплення – малювання.

Моє життя знову набуло сенсу і ритму. Згодом я почала ходити на побачення, але нікому не дозволяла наблизитися на відстань, що могла б знову завдати болю. Я цінувала свою незалежність.

Минуло два роки. Той дзвінок був о пів на дев’яту вечора. За дверима стояв Володя. Він виглядав, на диво, молодшим, але в очах була якась втома, якої я раніше не помічала. У руках він тримав скромну, але милу хризантему в горщику.

Насте, привіт, – його голос був тихим, невпевненим.

Мої ноги вросли в підлогу. Світ наче зупинився.

Володя? Що ти тут робиш?

Він відвів погляд.

Я… я був неподалік. І вирішив заїхати. Ти знаєш, я часто думаю про тебе. Я припускаю, що не маю права тут бути, але мені треба було побачити тебе.

Я вагалася, чи варто взагалі продовжувати цю розмову. Я відчувала себе маріонеткою, чиї нитки хтось знову смикнув, але це було ще й так неймовірно.

Минуло два роки. Ти, принаймні, міг подзвонити.

Я знаю, Насте. Я поводився, як боягуз. І гірше.

Його обличчя виражало щире каяття, і я, несподівано для себе, поступилася.

Заходь. Хочеш чаю?

Ми сіли на тій самій кухні, де я востаннє дивилася на його ім’я на екрані. Ми говорили про все і ні про що: про мою нову роботу, про його спроби відкрити власний бізнес, які провалилися, про те, як подорожчали комунальні послуги за цей час.

Володя розповів, що після розриву його життя пішло шкереберть. Він пішов з нашої квартири, бо хотів “свободи” та “розвитку”, але отримав лише самотність та фінансові труднощі. З’ясувалося, що він втратив великий контракт, який мав би стати стартом його кар’єри, і відтоді його переслідували невдачі.

Я зрозумів, що єдиною стабільною і доброю річчю в моєму житті була ти, Насте, – сказав він, дивлячись мені прямо у вічі. – Мені було потрібне твоє тепло. Я хочу повернути все назад. Дай мені шанс довести, що я став іншим.

Мені стало його шкода. Він, завжди такий впевнений, виглядав абсолютно розбитим. Його сльози були справжніми. Це зворушило мою душу.

Тієї ночі він залишився. Я знову спала з ним поруч, і, хоч розум кричав про небезпеку, серце радісно шепотіло про повернення до знайомого комфорту.

Наступного ранку я прокинулася з дивним відчуттям: десь між соромом за свою слабкість і щирою радістю, що він тут. Ми разом приготували сніданок. Він замовив нам круасани з кав’ярні, і ми знову почали бачитися. Це сталося так швидко, що я навіть не встигла виставити жодних умов. Я була на сьомому небі від щастя, прикидаючись, що не зважаю на застереження оточуючих.

Моя найкраща подруга, Мар’яна, яка допомагала мені пережити перше розставання, була просто в люті.

Настя, ти при здоровому глузді? Він кинув тебе, як непотрібну річ, через клятий імейл! Він тобі навіть не подзвонив! – вона підвищила голос, коли ми обідали.

Але він змінився, Мар’яно. Він пройшов через багато труднощів. Він усвідомив, що наробив, – намагалася виправдатися я.

Він повернувся, бо йому було погано і самотньо, а ти для нього — безпечна гавань. Прошу, не плутай співчуття з другим шансом, – вона лише похитала головою, її розчарування було очевидним.

Я була сліпа до цих слів. Я вірила Володі, вірила, що наша історія має бути “з чистого аркуша”. Я вкладала в ці нові-старі стосунки всю свою надію. Ми ходили в кіно, згадували наші улюблені місця в місті, сміялися над старими жартами. Він знову був уважний і турботливий, принаймні перші чотири тижні.

Через місяць після повернення, у п’ятницю ввечері, Володя запросив мене у дорогий ресторан, той самий, де ми святкували моє підвищення кілька років тому. Я одягла найкращу сукню, була щаслива і сповнена передчуття чогось важливого. Я навіть подумала, що він, можливо, хоче запропонувати мені знову жити разом, або навіть більше.

Це був розкішний вечір. Ми замовили дороге вино, сміялися, говорили про плани на вихідні. Коли офіціант приніс нам тарілку з вишуканим десертом, Володя взяв мою руку.

Насте, ти чудова. І я тобі вдячний, – почав він, і я вже приготувалася почути щось важливе.

За що? – прошепотіла я.

За те, що дала мені знову відчути себе людиною, – він відпустив мою руку. – Мені це було дуже потрібно. Твоє співчуття і твоє тепло допомогли мені вийти з тієї ями, в яку я потрапив.

Тобто… Що ти хочеш сказати?

Я хочу сказати, що я знову спробував. Я дуже старався, але зрозумів, що це не те. Ми не можемо бути разом. Мені шкода. Нам потрібно припинити це зараз, поки ти не звикла знову.

Він говорив це так спокійно, ніби обговорював погоду. Наче цей місяць мого повернення до щастя був лише експериментом для нього.

Я нічого не сказала. Не змогла. Я просто дивилася на той десерт і на його, здавалося, спокійне обличчя. Я лише повільно піднялася з-за столу і попросила його провести мене додому.

Він провів мене мовчки. Біля дверей я зробила останню спробу.

А що цього разу? Чому? – запитала я, ледь стримуючи голос.

Просто… це не спрацювало, – він знизав плечима, наче йшлося про несправний тостер. – Дякую за все, Насте. Бувай.

Він пішов. Просто розвернувся і пішов у ніч, не озираючись.

Наступні місяці були набагато важчими, ніж перше розставання, тому що я не могла звинувачувати Володю. Я могла звинувачувати лише себе за свою неймовірну, сліпу наївність. Я сама відкрила двері, які колись так важко зачинила, і впустила в своє життя людину, яка використала мою доброту, щоб просто зігрітися і відновити сили. Єдине, що до мене справді дійшло: мудрість предків недарма перевірена століттями. Двічі в одну річку і справді не ввійдеш.

Тепер, коли я знову збираю себе по частинах, я розумію, що найбільша помилка була не в прощенні, а в тому, що я пробачила не собі, а йому. Чи існує взагалі другий шанс для стосунків, які були зруйновані не сваркою, а звичайною людською боягузтвом? Що ви думаєте?